Вбивці на борту - Продель Гюнтер - Страница 43

А про батьків Тімо всі забули: поліція не здатна була їм допомогти, репортери втратили до них цікавість. Лише пустуни-садисти не вгавали: телефон дзвонив регулярно. Шкодуючи бідолах, комісар Розенбаум запропонував був потай змінити номер телефона, проте пані відмовилася: вона ще плекала надію, що подзвонять справжні злочинці.

24 лютого Іоахим Ріннельт одержав телеграму: «Чекаю вас із запропонованою винагородою у Барселоні. Зупиніться в готелі «Маніла». Подальші відомості — коли приїдете. Це останній шанс здобути Тімо. Приїздіть сам». Підпису, звичайно, не було.

Забравши гроші, що їх позичив магістрат, Іоахим Ріннельт полетів до Барселони. У готелі «Маніла» на нього чекала особа, яка назвалася австрійським графом Раулем. Тімо, так запевнив він батька, перебуває у селі, його привезуть, як тільки буде отримано гроші.

Іоахим Ріннельт вагався, бо не був певний, що дійсно побачить сина. Зрештою дійшли згоди: посередник одержує вісім тисяч марок в обмін на свій австрійський паспорт.

Паспорт виявився фальшивим.

Тим часом у Німеччині, у редакціях газет і журналів, що безуспішно полювали на викрадачів, шукали якоїсь нагоди знову роздмухати сенсацію. Таку нагоду винайшов якийсь спритний писака з журналу «Більд».

«Іоахим Ріннельт втік до Іспанії! Викрадення чи ошука?» — з таким аншлагом вийшов черговий номер журналу. Інші видання залюбки підхопили нову сенсацію: пішли в хід вигадки, підозри, туманні натяки. Все це спричинилося до того, що, коли Ріннельт вибрався з літака на франкфуртському аеродромі, його було заарештовано. Воно й слушно! Адже завдяки ініціативі «Більда» у вісбаденської поліції та прокуратури з'явилася можливість за рахунок Ріннельтів хоч трохи затушувати свої помилки! Проте вже наступного ранку з Барселони надійшло повідомлення: іспанська поліція затримала «графа». То був західнонімецький громадянин Рудольф Мозер, що перебував тут у відпустці. Мозера виказав приятель, разом з яким вони склали шахрайський план і який не одержав від напарника жаданої пайки грошей.

Ріннельта було звільнено. Але ніхто не подбав про те, щоб реабілітувати його чесне ім'я. Навпаки, преса продовжувала свою кампанію по розповсюдженню темних чуток щодо справи Ріннельта. Навіть вісбаденський прокурор Добрітц на одній з прес-конференцій висловив думку: мовляв, відтепер треба розглядати цю справу «під іншим кутом зору», бо до цього чомусь не брали до, уваги, що Ріннельти — вихідці зі «Східної зони».

Натяк був прозорий — і газети знову зчинили галас, вимагаючи, щоб Ріниельтами зацікавилась політична поліція; деякі з них навіть писали, що викрадення Тімо — справа комуністів, і що хлопчика завезено «на Схід».

У цьому галасі майже ніхто не почув поодинокої тверезої заяви:

«Щодо стверджень, ніби викрадення Тімо якось пов'язане з переїздом родини Ріннельтів з Баутцена до Вісбадена і що ніби Тімо вивезено до Німецької Демократичної Республіки, обер-прокурор д-р Добрітц сказав, що прокуратурою Федеративної Республіки точно встановлено: жоден слід не веде до НДР».

КВИТОК У НЕБУТТЯ

1956 року нью-йоркська поліція офіційно повідомила, що в місті пропало безвісти 10 167 чоловік. Доля 10 166 з них так і лишилась невідомою, але ім'я одного — професора Колумбійського університету Хесуса де Галіндеса—довго не сходило зі шпальт американських газет.

Востаннє Галіндеса бачив його знайомий 12 березня 1956 року на платформі станції метро «Коламбес-Серкл». Придбавши квиток, — останній у своєму житті, квиток у небуття, — професор, з великим портфелем у руці, сідав у поїзд в напрямі Бронкса. Знайомий звернув увагу на те, що разом з професором до вагона ввійшли двоє смаглявих молодих людей; вони сіли на лаву обабіч Галіндеса.

Вранці 13 березня до управління нью-йоркської поліції прийшов відвідувач. Він відрекомендувався як Ансельмо Валанкес, видавець, і попросив прийняти заяву про безслідне зникнення професора Хесуса де Галіндеса.

Прочитавши заяву, поліцейський чиновник знизав плечима:

— Ви пишете, він зник учора ввечері? Хіба ж це називається «зник»? Скільки нью-йоркців не ночують удома! Ваш приятель, певно, десь надудлився й загуляв.

— Ні, цього не може бути. Галіндес не п'є й не гуляє. До того ж, ми з ним домовились зустрітися сьогодні о восьмій ранку, він мав передати мені рукопис своєї книги.

— Отже, йдеться про письменника? Тоді, містер Валанкес, все ясно: ваш автор передумав. Йому зробили вигіднішу пропозицію.

— Пробачте, але я дуже добре знаю цю людину, — обурився Валанкес. — Галіндес нездатний на таке, його викрали, бо на нього й на його рукопис уже давно полюють. Галіндес сам казав мені, що його весь час переслідують якісь підозрілі суб'єкти. Вони стежили за кожним його кроком. Запевняю вас, що професор — жертва злочину, його життя в небезпеці.

Чиновник здивовано глянув на Валанкеса.

— Про що ж ідеться в цій його книжці?

— Про Домініканську Республіку. Твір називається «Ера Трухільйо». Професор Галіндес сімнадцять років прожив у тій країні як учитель в сім'ї президента Рафаеля Трухільйо. Певна річ, він був мимовільним свідком багатьох речей, що їх Трухільйо волів би тримати в таємниці, і через це йому кінець кінцем довелося тікати звідти. Тепер ви розумієте, чому на його книжку полюють?

Поліцейський чиновник знизав плечима і, позіхаючи, заклав аркуш паперу в друкарську машинку.

— Повне ім'я зниклого?

— Хесус де Галіндес.

— Рік народження?

— Йому зараз 42 роки.

— Де мешкає?

— Бронкс, Сорокова вулиця, готель «Майамі».

— Фах?

— Викладач іспанської мови в Колумбійському університеті.

Запитань було багато. Та нараз чиновник перестав друкувати.

— Кажете, Галіндес — політичний емігрант з Домініканської Республіки? То, може, він займався політичною діяльністю і тут, у Сполучених Штатах?

— Галіндес був членом Домініканського революційного комітету.

— А що це таке?

— Організація, яка поставила собі за мету повалити диктатуру Трухільйо.

— Он як… Ну, гаразд! Чи можете ви додати ще щось?

Валанкес похитав головою.

За два тижні він одержав офіційного листа, в якому повідомлялося, що розшуки Хесуса де Галіндеса наслідків не дали.

Ансельмо Валанкес також був емігрантом. Нині видавець у Нью-Йорку, він був колись власником найбільшого в Домініканській Республіці газетного концерну. Та одного дня найпопулярніша в країні газета, що належала до цього концерну, насмілилась у передовій статті виступити проти свавілля цензури. Валанкеса заарештували, звинувативши в «підривній діяльності», йому загрожувало багаторічне ув'язнення. Але за тиждень в'язня відвідав відомий в урядових колах адвокат, який без зайвих слів запропонував Валанкесу «подарувати» Трухільйо свій концерн в обмін на волю. Валанкес підписав угоду, що її адвокат завбачливо приніс із собою. Невдовзі він залишив країну.

У випадку з Галіндесом розрахунок Валанкеса був простий: якщо пощастить довести участь Трухільйо у викраденні, а може, і вбивстві цієї людини, то світова громадськість пересвідчиться в тому, що домініканський диктатор — злочинець, і йому доведеться зійти з політичної арени. Валанкесу пощастило знайти людину, що тривалий час була секретним агентом горезвісної «Юнайтед фрут компані» в Латинській Америці і добре знала домініканську «кухню».

Восени 1956 року Валанкес запросив представників редакцій усіх нью-йоркських газет на прес-конференцію, де буде, мовляв, розкрито таємницю сенсаційного зникнення професора Хосуса де Галіндеса.

Готель «Хілтон», у великому залі якого мала відбутися прес-конференція, охороняв загін озброєних здорованів. Потрапити до залу можна було тільки по спеціальній перепустці, до того ж на дверях репортерів ретельно обшукували.

Та найбільший сюрприз чекав на газетярів у самому залі. Людина, що мала виступати з сенсаційним викриттям, сиділа на невеличкому підвищенні в будці, виготовленій з куленепробивного скла; будку оточувала дюжина охоронців з пістолетами напоготові.