Вбивці на борту - Продель Гюнтер - Страница 39

— Ні, це неможливо. В нас тут немає нікого. Ми приїхали зі Сходу.

Вона вимовила це з неприхованою гіркотою, що мало означати: з нами ніхто не бажає товаришувати, оскільки ми «східні», лише вбачають в нас небажаних конкурентів.

Вахмістр нерішуче потягнувся до телефону.

— Сідайте, шановна пані. Зараз я викличу наш радіовузол…

Та знервована жінка ніби не почула: поки поліцейський передавав повідомлення про розшук, вона бігала з кутка в куток.

— Негайно почнуть шукати, — промовив вахмістр, поклавши трубку. — Проте воно важкувато через отой вечірній вир на вулицях. Тож ідіть додому! Мабуть, він уже і повернувся. Залиште-но тільки номер вашого телефону.

Жінка покопирсалась у своїй сумочці й видобула з неї проспект.

«Кармен та Іоахим Ріннельт, — не без деякого благоговіння прочитав вахмістр. — Антикварний магазин. Торгівля та реставрація. Вісбаден». Далі стояли адреса та номери телефонів.

— Зателефоную, як тільки ми його знайдемо, пані Ріннельт, — гаряче запевнив поліцейський.

Жінка знову полізла до сумочки і простягнула вахмістрові фотографію всміхненого товстощокого хлопчика з коротеньким чубком.

— Ось, може знадобиться…

Вахмістр обережно поставив фото біля телефону, щиро всміхнувся до жінки.

— Не хвилюйтеся, пані Ріннельт! Ми неодмінно знайдемо вашого карапуза!

…Минула година, друга. Телефон мовчав.

— Облиш ті дурниці, Кармен, — благав пан Ріннельт дружину, що невгамовно бігала по кімнаті.— Навіщо ж вигадувати таке? Якби з хлопчиком щось трапилося, нас би давно сповістили про це. Пригадую, коли я був таким, як Тімо, то вирішив податися до Америки й цілу ніч прогасав на вокзалі. Коли йдеться про тих байстрюків, треба брати і це до уваги…

Але заспокійливі слова, всі умовляння досягали мети: бідолашна мати не знаходила собі місця.

Десь опівночі з вулиці долинуло виття сирени. Пані Ріннельт прожогом кинулась до вікна, відхилила гардину. Перед будинком зупинилася поліцейська машина, з неї вилізли троє. Проте вони не пішли до під'їзду, а попрямували до пивнички, що містилася на першому поверсі і з якої вже з півгодини чувся галас.

— Іоахиме, біжи вниз, запитай, чи не чули вони чогось про хлопчика? — попросила пані Ріннельт.

Чоловік пішов, але повернувся із сумною звісткою: поліцейські не мали жодної уяви про зникнення Тімо.

Доведена до відчаю мати вибігла з хати. Година за годиною в розпачі обшукувала вона вулиці й завулки нічного міста, не обминула жодного перехожого, розпитувала п'яничок та вуличних дівок. Марно благав її чоловік кинути ті безглузді пошуки, йти додому: жінка, немов у трансі, йшла все вперед і вперед. Нараз їй спало на думку, що переляканий Тімо ховається десь у парку, отже, вона заходилася обшукувати всі нескінченні сквери, садки й садочки курортного міста. Та це спричинилося лише до того, що подружжя опинилось у поліції: патруль запідозрив, що саме ця пара розбила вітрину ювелірного магазину.

Лише наступного дня було видано наказ про пошуки Тімо. Двісті поліцейських дбайливо прочесали геть усе, місто, проте без успіху. Ранкові газети вмістили фотографію Тімо, її також було передано по телебаченню з проханням до населення про допомогу. Проте фотографія, що її передала вахмістрові пані Ріннельт, зображала п'ятирічного Тімо, отже, не відповідала дійсності, і це призвело до багатьох непорозумінь. Телефон у поліції невгавав: майже щохвилини дзвонили різні люди, сповіщаючи про сотні «Тімо», що їх бачили відразу у різних кутках міста, навіть у сусідніх містах та оселях.

Тільки через чотири дні, коли не залишалося вже сумніву в тому, що Тімо став жертвою злочину або нещасного випадку, шеф вісбаденської поліції Ендер наказав начальникові кримінальної поліції фон Зейдліцу передати справу до комісії по розслідуванню вбивств. Це треба було зробити негайно, ще три дні тому, але батьки міста умовили Ендера зачекати, бо побоювалися — звістка про вбивство дитини налякає численних відпочиваючих та ушкодить курортному бізнесові!

Роботи у комісії, очолюваної комісаром Розенбаумом, не було ніякої. Хіба що простежити єдиний наявний слід, тобто допитати пані Хібер, яка останньою бачила Тімо. Та розмова з дружиною лікаря забрала аж десять хвилин: вона лише повідомила, що одного з приятелей Тімо, здається, звали Джонні.

Коли це дійсно так, то цього приятеля треба було шукати серед дітей американських військовослужбовців у Вісбадені та його околицях. Несподівано комісія дістала допомогу з боку американської військової радіостанції. Американці діяли притаманним їм чином: вони оголосили про розшук і запросили всіх наявних Джонні віком від п'яти до десяти років до вісбаденської поліцай-президії.

По обіді 17 лютого 1964 року поліцай-президія нагадувала початкову школу: понад шістдесят Джонні — білявих та чорнявих, рудих, веснянкуватих, галасливих, збуджених тим, що йдеться про гру із «справжнім крімі» — понапхалося до кабінету комісара Розенбаума. На превеликий жаль, їхній запал виявився марним: жоден з них не знав Тімо, жоден, як це підтвердила присутня пані Хібер, не був тим самим загадковим «Джонні».

Прийом, влаштований юним американцям, тривав до пізнього вечора, тому подальші заходи щодо розшуків вирішено було перенести на наступний ранок. Комісар не втратив надії знайти «Джонні»: він намітив собі побувати в американських школах, дитячих садках, у лікарнях. Але план цей лишився нездійсненим.

Вранці 18 лютого на столі в комісара задзеленчав телефон. У трубці забринів розпачливий голос Іоахима Ріннельта:

— Пане комісар, приходьте негайно… Тобто, краще не треба… Скажіть, що мені тепер робити? Я просто божеволію… Прийшов лист…

Голос Ріннельта тремтів, він був вкрай збуджений і нездатний побудувати зрозумілої фрази. Проте Розенбаум відрізу ж збагнув, про що йдеться.

— Вас шантажують, пане Ріннельт, чи не так?

— Ні… Не зовсім так. Не знаю, що й подумати… Цей лист… Просто конверт, а в ньому ключик. Із бляшаною бирочкою. На ній вибито «320»… Що б воно могло бути?

В комісара на хвильку відібрало мову. Щойно прочитав він детективний роман під назвою «Кіднапінг[5] на Манхеттені», інтрига якого була дивовижно схожа на випадок з Ріннельтами. Вкрадено дитину, наступного дня батьки одержують конверт з ключиком від скрині індивідуальної камери схову на вокзалі, у скрині знаходять щось з одягу свого синочка та записку: «За сто тисяч доларів одержите дитину. Не сповіщайте поліцію. Чекайте подальших повідомлень…».

— Алло, алло! Ви чуєте мене? — комісарові довелося докласти певних зусиль, щоб пригасити своє збудження. — Скажіть-но, пане Ріннельт, окрім ключика немає нічого?

Ріннельт, трохи помовчавши, відказав:

— Анічогісінько.

— Подивіться на іншому боці бирки.

— Хвилиночку! Зараз… Так, тут стоїть: камера схову Франкфурт.

Комісар переклав трубку в ліву руку, правою швиденько написав на аркушику: «Головний франкфуртський вокзал. Скриня схову 320. Охорону для батька Ріннельта…». Кинув записку секретареві, який стояв поруч, показав два пальці: це мало означати, що для охорони треба двох агентів.

— Слухайте мене уважно, пане Ріннельт! То ключик від індивідуальної камери схову номер 320 на головному франкфуртському вокзалі. Гадаю, там є лист для вас. Отже, негайно їдьте туди і подивіться. То зараз найважливіше.

Здається, комісарів наказ налякав Ріннельта ще більше, ніж незвичайний лист.

— Ой, леле! Ні, я не можу! Зробіть це ви, благаю! Я… я нездатний, в мене не вистачить сил. Якщо Тімо мертвий і лежить там, у скрині… О, я не переживу цього!..

Розенбаум нервово затарабанив пальцями по столу.

— Вам немає чого хвилюватися, пане Ріннельт! Хлопчик живий, я в цьому переконаний на сто процентів. Просто вас шантажують, і коли це так, то, звичайно, вони нічого не заподіють вашому синочку, якщо ви поводитиметесь слухняно.

З трубки долинуло полегшене зітхання.

— Ви дійсно певні того, пане комісар, що Тімо живий і ми ще побачимо його? — запитав батько з щирою надією в голосі.