Восьме коло пекла - Борунь Кшиштоф - Страница 24

Вона знала: мусить щось зробити, аби звільнити ноги від пут, але боялася поворухнутись. Правда, руки мала вільні, та страх перед болем паралізував рухи.

Її знову занудило; “линва” врізалася в тіло й пекла, як розжарене залізо. Поруч, над собою, на відстані випростаної руки, побачила крісло. Аби їй вдалося вибратися на його спинку, потім вище — на край сидіння… Може, вона б звільнилася тоді від пут.

Поволі, перемагаючи біль, Кама випростала руку і вхопилася за край спинки. Одначе підтягнутися було понад її сили. Після кількох спроб упала знеможена.

— Ісусе… — раптом пролунав серед тиші придушений стогін.

“Отже, Мюнх живий! — майнуло в голові. — Та чи можна розраховувати на його допомогу?”

Стогін почувся знову ніби з-під землі.

— Ти чуєш мене, Моде? — спитала вона і з хвилюванням чекала відповіді.

Стогін урвався. Якусь мить панувала тиша, а потім Кама почула глухий, здавлений крик:

— Коли можеш… Коли тобі можна… допоможи мені!

— Де ти? Що тобі сталося?

— Хутчій! Хутчій! Благаю!..

Цієї миті корабель ледь помітно затремтів.

— Рятуйте!!

Модест кричав так розпачливо, що Кама забула про недавні події. Кусаючи від болю губи, вона вчепилася руками в крісло й почала підтягуватись. Сантиметр за сантиметром, хоч м’язи відмовлялися слухатись, рухалася вгору, зусиллям волі долала слабість.

Пронизливий крик не вгавав, кваплячи її.

Нарешті голова дівчини торкнулася спинки крісла. Ще одне відчайдушне зусилля — і тіло лягло на м’яку й пругку поверхню. Тепер лише хвильку перепочити…

Перебратися зі спинки на сидіння було простіше. Нарешті вона могла звільнити ноги.

От і все. Тільки тепер відчула, як страшенно втомилася. Була така знесилена, що не встояла на ногах і безвладно опустилася додолу. Серце шалено калатало, голову розривав біль.

Кама торкнулася рукою лиця — пальці стали липкі. Долоня була в крові. Отже, її поранено. Не дивно, адже в літаку її шарпало й кидало, мов м’ячик.

— Ісусе! Ісусе! — знову почулося Мюнхове волання.

Крик дужчав, ураз переходячи в хрип.

Це остаточно повернуло Каму до тями. Долаючи слабість, підвелася й хитаючись, попрямувала на голос.

Знайти інквізитора було неважко. У глибині кабіни, там, де ударом об скелю розірвало стіни корабля, серед купи пластику, уламків апаратури, подертих журналів і книг виднілися дві ноги, що ворушилися, як у комахи в павутинні.

Кама вхопила інквізитора за ноги й намагалася витягти, але він заволав ще відчайдушніше:

— Ні! Не чіпай! А—а-а!!! Ні! Голова! Моя голова!.. — здавлений голос долинав ніби із стіни.

Дівчина заходилась відкидати уламки, й невдовзі перед очима їй постало жахливе видовище: у вузькій шпарі між прозорою стіною й підлотою виднілося Модестове тіло. Голова ж була по той бік шпари.

Гострі краї плит майже торкалися шиї інквізитора, загрожуючи щомиті стулитись, як леза гігантських ножиць.

Не можна було гаяти й хвилини.

“Клин! Де взяти клин?!” — розпачливо шукала Кама порятунку.

Серед руїни валялися грубі томи книг.

Це, очевидно, єдиний порятунок!

Притьмом почала запихати їх у шпару біля Мюнхової шиї.

Але це лише початок. Тепер треба знайти якусь підойму.

Серед речей, розкиданих поблизу шпари, Кама знайшла той нещасний табурет, що ним Модест трощив апаратуру. Його ніжка могла правити за підойму. Вона всунула ч ніжку в шпару й, налягаючи всім тілом, спробувала розширити отвір.

Знову гострий біль пронизав руки. Кама до крові закусила губи й ще дужче налягла на підойму. Серце шалено калатало, очі заливав піт.

Однак її зусилля не були марні: щілина ширшала міліметр за міліметром.

Кров стугоніла у Каминих скронях. Зібралась на останніх силах. Ще сантиметр… Ще кілька…

Модест уже випхнув книжки… Уже висуває голову…

Але Кама вже не може тримати тягар. Якщо зараз пустить…

Найширша шпарина між плитами — десь за метр од Ками… Мюнх рвучко пересувається туди, але їй вже несила втримати підойму. З жахом переконується — шпара знову починає стулятися.

Що робити? Він не встигне! Не встигне! Що робити? Вона мусить зробити щось! Мусить!

У розпачі Кама всовує в шпару ногу… Чує пекучий біль… Мить — і поринає в безодню…

ПЕКЛО Й НЕБО

Свідомість поверталася до Ками повільно. Найперше відчуття — дивна порожнеча в голові. Тіла ніби немає. Потім — тупий біль у нозі й плечах. Водночас почула: хтось тримає і ніжно гладить її руку.

Певне, вона вже в лікарні…

Кама розплющила очі. В напівтемряві побачила схилену над нею тінь.

— Де я? — ледве прошепотіла.

Тінь ворухнулась.

— Це я, Камо.

Вона пізнала Модестів голос і рвучко відсмикнула руку.

— Пробач мені… — почула його голос.

Не думала зараз, що між ними трапилось. Свідомість небезпеки заступила всі інші почуття. Спробувала сісти, але нестерпний біль різонув тіло.

— Ти поранений? — ледве спитала Мюнха

— Ні, Камо, у мене все гаразд.

— Хочеш мені допомогти?

— Авжеж, Камо! Що я маю робити?

— Ми мусимо з тобою негайно вибратися звідси… Якнайшвидше! Тут не можна лишатися!

— Чому! Чому не можна тут лишатися? — злякано прошепотів Мюнх.

— Тече… генератор. Я бачила… Це загрожує опроміненням… — уривчасто пояснювала Кама. — Невидиме випромінювання… Воно вбиває…

— Куди?! Куди тікати?

— Тут десь мусить бути аварійний люк. їх кілька… Така… кругла ляда… в червоному облямуванні. Посередині ручка… Треба повернути… двічі.

— Знаю. Я бачив…

Він порачкував, обмацуючи в темряві стіну.

За кілька хвилин почувся приглушений скрегіт і в кабіну ринуло холодне повітря.

Модест повернувся й обережно взяв Каму на руки.

Вона побачила перед себе сірий обрис отвору.

Корабель лежав на крутому схилі кам’янистого узгір’я. Над ними підносився велетенський гірський масив, укритий подекуди ясними латками льодовика.

Щоправда, вітер ущух, але натомість давався взнаки холод. Пройшовши кілька десятків метрів, Модест поклав Каму в розколині між кам’яними брилами. Скинув із себе сутану й накрив нею дівчину.

Та це мало допомогло. Кама лежала скулившись, бив її дріж. Мала на собі лише тоненьку сукню, що її найшов Модест у кабіні.

Він розтирав похололі Камині руки, але це не полегшило її мук.

Мюнх дивився на Камине лице, ледь видиме у сутінках, і сльози застилали йому очі. Відчував: щось у ньому наче надломилося, він уже не та людина, яка кілька годин тому кинула виклик пекельним силам. Те, що було тоді для нього метою життя, загубило зараз будь-який сенс. Так, ніби довго-довго блукав темним страхітливим лісом і враз вийшов на узлісся. Ще не бачив перед собою дороги, але знав — до минулого нема вороття.

Думав про те, що пережив, і з хаосу проблем вирізнялося єдине питання, на яке надаремне шукав відповіді — конечної, котра вирішувала б усе… Хто така Кама? Чому, коли він лежав, схоплений за горло диявольськими — він так гадав — кліщами, і з жахом чекав, що під ним ось-ось розверзнеться безодня, — чому допомогла йому та, від якої помочі не сподівався? Невже вона — посланець пекла? Ні, це неможливо. Адже він бачив, як героїчно боролась вона за його життя, за життя людини, що прирекла її на тортури і смерть…

А може, вона посланець неба, — ця тендітна, скривавлена, знебула дівчина? Чому ж вона не покликала на допомогу янгольських заступників, що мали врятувати її? Чому заради нього прийняла муки, а може, й каліцтво?

Мюнхові здавалось це дивним, незбагненним — прекрасним і враз страшним… А він сам? Бог вклав у руку його меч, чи, може… може… сатана?.. Чому ж він не потрапив до рук володаря пітьми?

На землю вже спала ніч. Ставало дедалі холодніше. Дубіли руки й ноги, холонуло тіло.

Часом він забував про біль Роїлися в голові думки. Не міг і не хотів одкинути всього, чим жив досі, але й чув водночас — так бути не може. То не був уже хвилинний сумнів, — скорше усвідомлення, що шлях, яким він простував дотепер, вів… у нікуди. Почав молитися, та збагнув невдовзі: слова, що їх проказує, не доходять йому до серця.