Восьме коло пекла - Борунь Кшиштоф - Страница 17

Скрип одчинених дверей і приглушений відгомін кроків урвав плин думок. Хтось повільно йшов до вівтаря, наближався до Модеста. Нарешті зупинився за кілька кроків і важко опустився на ослінчик.

Знову залягла тиша, яку порушувало лише дихання двох людей. Так минуло кілька хвилин. Нарешті Модест, не в змозі погамувати нервової напруги, повернувся.

Поруч нього навколішках стояв старий у довгому ясному вбранні. Була то сутана чи чернеча ряса — цього Мюнх сказати не міг.

— Во ім’я отця і сина і святого духа… — промовив старий латиною, побачивши, що Мюнх обернувся.

— Амінь! — закінчив Модест підводячись.

— Ходімо сюди, до ослону, сину, — сказав старий, показуючи на стеллу.[12] — Тут видніше.

Модест не зразу послухався — сів лише тоді, як йому нагадали вдруге.

— Ти хочеш побачитися з кардиналом Лоркою?

— Це ви, ваша еміненція? — прошепотів Мюінх, вдивляючись в обличчя старого.

— Ні. Я не кардинал Лорка. Він прийме тебе завтра. Але скажи, про що ти хотів з ним говорити?

Модест стурбовано заховався.

— Я… — почав він і замовк. Потім швидко й безладно заговорив: — Я… отче високоповажаний, я не знаю. Я бачу, але не розумію… Я чую, але вухам своїм не вірю… Усе це… Цей світ… Я не знаю… Може, я помиляюсь… Але ж… Отче, я боюся!..

Він раптом замовк.

— Чого ти боїшся, сину? Відкрий мені серце, може, я в силі буду допомогти тобі.

Лагідні очі старого з повагою дивились на Модеста.

— Так, отче. Душа моя квола й потребує допомоги.

— Казали, що ти був на месі…

— Так, був. Повідай мені, високоповажаний отче, ти, що, напевне, близько стоїщ до кардинала, може, навіть бачиш інколи еміненцію… Повідай мені: цей світ — світ божий? А церква наша свята? Куди сягає її влада? Невже ж не далі Рима?..

— Бачиш, — зітхнувши мовив старий, — багато чого змінилося. Сьогодні інакше, ніж було колись, коли ти дивився на світ юними очима. Наші завдання стали інші, хоча мета та сама.

— Але ж є священики, епіскопи, кардинали, отець святий!

— Ну, так. Але…

— Чому церква не бореться? Чому дозволяє?

— Що дозволяє, сину?

— Як що, отче?! Адже все не так! Де царство боже на Землі? Чи не далі ми од нього, ніж було досі?

— Не нам міряти шлях, який ще пройти доведеться… Шлях цей далекий, але не такий, як тобі, сину, здається. Одне скажу: не все те, що багато віків ми звикли вважати за конечну прикмету царства божого, правильно розумілось.

— Так, отче. Єретиків і богохульників сила-силенна наплодилася…

— Не про це я мовив. Послухай і зваж те, що я тобі скажу. У житті людини є різні періоди: дитинство, юність, дійшлий вік… Добра мати, що дбає про свою дитину, мусить не раз вести її за руку, бо та ще не дуже розуміє, що добре, а що зле. Поки дитина росте, мати повчанням, наказом, пересторогою, а часом похвалою або й покаранням вказує їй дорогу в житті. Потім настає юність, найважчий для обох час. Дитина починає бунтувати проти материнської влади, хоче бути самостійна, сама доходити розумом, що добре, а що зле. Не має ще досвіду, то помиляється при цьому не раз, і в глибині душі шкодує, що не слухала материнських порад. Але й мати в цей час мусить бути якомога поблажливою, терпеливою. Коли вона не зробить цього — може назавше втратити довір’я дитини. Коли ж дитина нарешті дійде віку, їй треба допомагати лише порадою й пересторогою, додавати духу. Не накази й дозвіл, а власний розум і вміння одрізнити зерно від полови дорогу вказувати мусять… Погано, коли мати надто пізно цю правду збагне…

Старий замовк і замислився.

— Навіщо ти мені про це кажеш, високоповажаний отче? — за мить спитав Мюнх, надаремне силкуючись збагнути почуті слова.

— Навіщо кажу?.. — старий прокинувся від задуми. — Слухай! Колись, ще за сивої давнини, вважали, що людина є і завше буде така, як сотворив її господь. Але це не так. Людство, як і людина, теж має своє дитинство, юність і дійшлий вік… П’ять сторіч тому воно вступило в юність, сьогодні воно починає доходити зрілості.

— Дивно й незбагненно промовляєш ти, отче. Чи не хочеш ти сказати, що саме так мають справдитися заповіти господа нашого, Ісуса Христа, про царство боже? Цього бути не може!

— Ще не настав час. Треба більше любити й більше розуміти… Коли сьогодні світ не з церквою йде, а проти неї, то напевне тому, що надто слабка була воля любові нашої.

— Отче, хіба ж може бути близький богові світ, який вірить тільки в розум? Який не бачить бога й не хоче поклонятися йому, як заповідав Спаситель? Адже написано: “В ніщо оберну мудрість мудрих, а розум розумних одкину! Тому що мудрість світу цього глупство є у бога”.

— Те, чого навчав Христос, — правда віковічна. Вона — дороговказ для тих, хто вірить у Спасителя. Але віковічність правди в її суті, а не в словах. Слова тлумачились по-різному, не завше так, як належало. Часто невідання, як полуда, очі застилало. Інколи й потреба негайна… Тлумачити слова господа нашого річ не проста, великих знань і мудрості вимагає. Ти кажеш, що сьогодні людина вірить лише в розум. Одначе це не так. Невже ти гадаєш, що йдеться про мудрість для мудрості? Розум дозволяє людині вибрати добро й відкинути геть зло.

— Не завше, отче. Єресь часто до розуму апелює… Коли забракне віри, мудрість не допоможе. “Не послав бог сина свого, щоб він судив світ, а щоб світ був спасенний ним. Хто вірить у нього, не буде осуджений. А хто не вірить — той вже осуджений, тому що не вірить в ім’я єдиноутробного сина божого!”

Мюнх замовк, очікувально дивлячись на старого.

— Чому ти не кажеш далі? — спитав старий суворо. — Як далі?

Мюнх збентежився.

— Не пам’ятаю, отче.

— Тоді я тобі пригадаю: “І той тобі суд, що світло з’явилося на світ, але люди дужче полюбили темряву, ніж світло, бо лихі були вчинки їхні. Адже кожен, хто зло чинить, ненавидить світло і не йде на світло, щоб ніхто не огудив діла його. А той, хто правду чинить, приходить до світла, щоб знані були діла його, бо з іменем божим учинені”.

— До чого хилиш, отче? — непевне спитав Модест.

— У чому бачиш зло світу цього, сину? Кажеш, церква не бореться? Де те беззаконня, яке воїна терпить? Назви його!

— Отче, я був у соборі й бачив…

— Що ти бачив?

— Я бачив людей, що не моляться! Я чув із вуст священиків слова, які у мій час спопелити міг лише вогонь! Я хотів висповідатись. Очистити душу від гріха, що над нею тяжіє… І не міг! Чи знаєш ти, отче, — Модест підвищив голос, — що тут, у самій столиці Петровій, самі священики… Ні! Хіба можна цього не бачити?! Нечисть! Нечисть! Треба випалити! Знищити її!

— Що ти хочеш знищити?

— Повідай, отче! А Свята Інквізиція? Може, вже не існує?! — злякано спитав Мюнх.

— Багато чого змінилось…

— Що?! І ти так говориш?! Я не розумію. Скрізь чую ці слова! Вони теж так казали!

— Хто?

— Ті, від яких я втік. Може, я зле вчинив? Може, треба було лишитись?.. Боротися?..

— З ким?

— З сатаною! — Модест ураз припав до старого. — А ти… ти, отче, ти віриш у бога?!

— Вірю.

— Де він?

— Скрізь.

— Неправда! Неправда! Там, де не хвалять бога, пекельним силам воля! Хіба може бути правота там, де занедбано заповіти господні? “Будеш любити господа свого усім серцем своїм, всією душею своєю, всіма силами своїми, всіма помислами своїми!”

— “А ближнього свого, як себе самого”.

— Ось так! Хіба можна забувати про його душу? Повідай, отче! Я бачив книги. Велику силу книг. Страшних книг. Глянеш на них—і враз зрозумієш, кому вони служать… З поганого зерна не буде доброго врожаю.

— Так, сину. Але лише при світлі можна побачити, погане зерно чи добре.