Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич - Страница 6

Раїн глибоко зітхнув. У трепетному захваті дужче забилося серце, очі вбирало од цієї краси, і Раїн ще раз зрадів у душі, що з усіх можливих у житті шляхів він обрав зоряний.

Відганяючи чари Всесвіту, Сенцов труснув головою. Змірявши очима відстань, стрибнув; повільно, як падають уві сні, опустився на поверхню Деймоса. Раїн стрибнув за ним, трохи зачекавши — щоб не обігнати Сенцова й дати йому можливість першим увійти в невідомий світ, як і належало капітанові.

Постояли, доки очі не стали звикати до темряви. Потім Раїн нагнувся, присів навпочіпки.

— Порода якась дивна… Корінна, звичайно, але…

Діставши із затискача на поясі так званий універсальний інструмент, він спробував вирубати шматочок грунту. Та навіть електричне долото виявилося безсилим: чи то з незвички працювати в скафандрі, чи з якоїсь іншої причини, нічого в Раїна не виходило. Надтвердий сплав долота навіть не подряпав темної поверхні планети.

Раїн знизав плечима, задумливо сховав інструмент. Провів рукавицею по тому місцю шолома, яке закривало чоло, і сказав, чомусь перейшовши на “ви” — так бувало з ним у хвилини роздумів:

— Дивно… Ви звернули увагу — грунт, я б сказав, гладенький і, судячи з усього, має велику відбивну здатність. З точки зору мінералогії — це нонсенс. Навіть крига — ну, крига, мабуть… Але ця твердість, га?

Та Сенцов його не слухав. Бурмочучи щось собі під ніс, він одійшов на кілька кроків, ступаючи обережно, наче по гарячому камінню. Звідси краще було видно місце, де опустилась ракета, — та скеля, на якій вона лежала.

— І все-таки ця посадка… — сказав він. — Нічого не розумію!.. Адже не перший день кінець кінцем я за пультом! Намагаюсь пригадати — ні, ні в кого не було нічого схожого, і ніяка теорія таких випадків не завбачає.

А факт — наяву. А факти, як відомо, дають початок новим теоріям…

Він знову почав бубоніти щось собі під ніс. Раїн, підійшовши до нього, сказав:

— Еге ж, як це вам вдалося посадити корабель на вершечку такої скелі — не розумію!.. Це навіть не мистецтво, це щось надприродне. І дивіться, як ракета лягла на схил — хоч зараз злітай. Дуже вдало, дуже…

— Злітати — добре, падати — погано… — похмуро промовив Сенцов.

— А взагалі-то цікаво… На Землі це сприйняли б за результат вивітрювання…

Одначе вітру тут, звичайно, бути не могло, та й ніякий вітер не зміг би так обточити поверхню планети, щоб надати скелі форми естакади, спрямованої вгору під кутом градусів у шістдесят. І Раїн конвульсивно схопив Сенцова за руку — рукавиця ковзнула по твердому пластику скафандра: він зрозумів, що це не могла бути проста примха природи.

Напевне, й Сенцов відчув те ж. Він поквапливо крутнув вимикач; спалахнув голубуватим світлом закріплений на шоломі невеличкий, але сильний прожектор. Від нього не простягся звичний світловий промінь — тут не було ні повітря, ні пилу, і тільки десь вдалині, у порожнечі сяйнула срібним блиском крихітна порошинка — зникаюче малий, але самостійний світ.

У світлі прожектора Сенцов побачив вершини ще двох таких же дивних естакад, які піднімалися з-за близького горизонту. І нахил вони мали однаковий — у всіх в один і той же бік…

Сенцов, економлячи енергію, вимкнув прожектор. І одразу ж Раїн, стаючи навшпиньки, немов для того, щоб високий Сенцов краще почув його шепіт (хоч розмова велася по радіо), пробурмотів:

— Це ж… Ти розумієш? Це ж…

Обидва опустились на коліна, почали уважно розглядати поверхню під ногами. Цього разу ввімкнув прожектор Раїн. Обидва одразу ж зажмурилися, в обох потекли сльози: світло прожектора, здавалося, відбивалось у дзеркалі, сліпило очі.

— Справді, альбедо — приблизно нуль сім, — сказав Сенцов. — І поверхня чиста, немає ніякого пилу. Отже — захист? Наведене поле? Л висновки?

Раїн, не відповідаючи, став на ноги, рухи його були урочисті. Він вимкнув прожектор (одразу все довкола потонуло в непроглядному мороці), прокашлявся, наче на кафедрі перед лекцією. Надто велике, надто неозоре за значенням і наслідками було те, що розкрилося перед ними. Та саме в цю мить Сенцов сердито сказав:

— Ось і вір вам, корифеям, після цього!.. Ви аж пінитесь, доводячи, що супутники Марса природного походження!

Раїн не захищався. Він просто простяг Сенцову руку, і рукавиці скафандрів зійшлися в потиску. Не відпускаючи руки астронома, Сенцов сказав — по голосу відчувалося, що він усміхається:

— Отаке-то!.. Тепер починає прояснюватися й історія з нашою посадкою. Раз супутник штучний, виходить…

— Виходить, на ньому є господарі! — сказав Раїн, щасливо виблискуючи вологими очима. — Вони побачили нас, посадили… Зустріч з іншим Розумом, ти розумієш? Подумати тільки, ми могли пройти за якихось сім тисяч кілометрів і нічого не дізнатися! А ще кажуть, що не буває щастя…

Вони були щасливі в ту мить. Справді ж бо, як інакше назвати зустріч з Розумом, що мешкав, як виявилося, зовсім по сусідству з їх батьківщиною. За розрахунками, події цієї слід було чекати ще не одному поколінню, а їх, виявляється, відділяли від неї години чи навіть хвилини…

Тримаючись за руки і не усвідомлюючи навіть, що вони роблять, обидва швидко закрокували вперед по гладенькій поверхні. Це був суто інстинктивний порив, в якому не брав участі розум, а підштовхувало вперед лише підсвідоме бажання швидше, якомога швидше зустріти розумних побратимів, творців і будівників цієї штучної планети. Вони майже бігли, забувши про необхідність дотримуватися сумірності руху з малою силою ваги і високо підстрибуючи від цього на кожному кроці.

Так вони пробігли метрів п’ятдесят, і підвищення, на якому лежала ракета, почало вже відсуватися до горизонту. Тоді Сенцов раптом зупинився.

— Стривай… — сказав він. — Куди це ми так летимо?

— Як це — куди? — здивовано спитав Раїн, який теж зупинився. Потім зненацька розсміявся.

— Авжеж, справді — летимо… — весело промовив він.

Сенцов спохмурнів, сердито засопів. Йому стало соромно за таку легковажність — побігли, немов хлопчаки.

Тут до них з навушників і долинув голос Азарова, який нагадував про батареї. Сенцов розсердився ще більше: скільки хвилин втрачено на якусь біганину! Розвідники, називається!..

Обидва швидко пішли назад, до ракети. Намагаючись не відстати від Сенцова, Раїн розмірковував про те, як ліпше підключити до обстеження супутника весь екіпаж. Ну, одного Сенцов, звичайно, залишить чергувати, але решта ж зможе вийти з корабля. Оскільки супутник штучний, то зустріч з його господарями відбудеться. І чим більше людей вийде за межі ракети, тим більше ймовірності швидше відшукати якщо не самих господарів, то бодай хід, який веде до них, коли вони з якихось міркувань самі не хочуть вийти з внутрішніх приміщень. Доведеться якось обміркувати способи переговорів, передачі хоч би основних понять, вироблення якоїсь спільної мови, щоб повернутися на Землю не з порожніми руками, а з вантажем тих знань, які космонавти зможуть почерпнути в господарів цього світу — очевидно, більш розвинених за людей, принаймні за рівнем технічних знань; Раїн міркував так через те, що на Землі ще не вміли монтувати у просторі таких велетенських супутників. Розібратися у всьому цьому було так цікаво, не кажучи вже про те, що треба було отримати відповідь на питання, чому такі близькі сусіди досі не відвідали Землю, що Раїн зловив себе на думці: “А непогано було б тут затриматися надовше…” І навіть захоплено покрутив головою, подумавши про те, яку бурю зчинить їхнє відкриття серед учених усього світу — та хіба тільки серед учених!

— Чи ти заснув, чи що? — в цю хвилину Сенцов ляснув його по плечу.

— Га? Ні. Я слухаю, авжеж, — сказав Раїн. — Я цілком згоден…

Сенцов посміхнувся, почав терпляче повторювати:

— Спочатку оглянемо корму. її, мабуть, добряче розхитало. Звісно, може, й не варт було в останню мить вмикати рулі… — Це зауваження далося Сенцову не дуже легко. — Потім — сонячні батареї. І, залежно від результатів, складемо план роботи. Якщо ніяких серйозних пошкоджень нема, почнемо перекачувати пальне.