Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич - Страница 27


27
Изменить размер шрифта:

— Ну, звісно, фантазування чимало, — сказав Сенцов. — Але загалом так воно, можливо, й було…

— Цікаво, чому ця ракета не відлетіла разом з усіма? — спитав Коробов.

— Навряд, щоб така подорож, як у них, могла обійтися без жертв, — відповів Раїн. — Очевидно, для цієї ракети просто не вистачило екіпажу.

Всі на мить затихли.

— А втім, може бути й інше пояснення, — сказав Раїн. — Вони залишили одну ракету на випадок свого повернення, аби можна було навідатись до планети знову.

— А чому вони не змогли колонізувати ці планети?

— Ми можемо прийти до деяких висновків на основі аналізу умов, що є на зорельоті. Вміст кисню тут, в атмосфері, значно більший, ніж у нас. На Марсі кисню ще менше, на Венері, очевидно, теж… Може, були й інші причини…

— Так, — промовив Сенцов. — Запитання ще будуть? Ні? Гаразд… А тепер — до роботи.

— Послухайте, — квапливо проговорив Калве. — Але ж це… Не можна ж, щоб на Землі не знали про це ще роками. Ми зобов’язані використати все можливе. Ми тепер знаємо, як стартують ракети…

— То ж бо ви й морочились мало не півгодини!

— Ми не відразу здогадались… Виявляється, повороту перемикача не досить. Там є ще стартова кнопка, її треба натиснути. Додуматись можна… Чому нам не ризикнути? Залишимо нотатки тут, а самі вирушимо на цій ракеті…

— І я б зважився, — підтримав Азаров.

— Ризикувати не будемо, — холодно відповів Сенцов. — Голосувати теж. Робитимемо так, як я сказав. Однаково наші сюди прилетять.

— Звичайно, прилетять! — озвався Коробов. — Он які хлопці залишилися на Землі: Низов, Крамер, Рудик…

— Так, це надійні хлопці, — сказав Сенцов. — Додай до них Іванова і Вольського — от і готовий екіпаж…

— Не можна в такий екіпаж Вольського, — перебив його Раїн. — Астроном він добрячий, але витримки в нього малувато. Його треба в такий екіпаж, де буде кому його стримувати. До Улугбекова, скажімо. Улугбеков, Вернер, Самохін, Ільїн і Вольський — оце буде першокласний екіпаж.

— З Низовим може летіти Бочаров, — сказав Сенцов. — Хоч він сам найближчим часом може одержати корабель. Страшенно здібний хлопець… Дзеніс — ось хто може летіти з Низовим. Чудовий пілот…

Так прощались вони з тими, хто лишився на Землі, в кого попереду було ще довге життя, багато мільйонів кілометрів і — хтозна, — може, навіть світлових років шляху…

— А ви говорите — летіти… — промовив Сенцов. — 3 ваших же слів виходить, що всі полетіти не зможуть: комусь доведеться залишитись, натиснути стартову кнопку…

— Так то ж — для автоматичних ракет, — сказав Калве.

— А для неавтоматичних?

— За логікою, ракети з екіпажем мусять стартувати після сигналу з самої ракети. В ній також має бути стартова кнопка.

— Піди перевір, — посміхнувся Сенцов.

— Може, ти сам сходиш перевіриш? — сказав Раїн. — Я стомився…

— Це ж куди? — запитав Сенцов. — У кібернетичний центр?

— Навіщо в центр? У рубку…

— Куди? — прошепотів Сенцов.

— Я кажу — в рубку, — промовив Раїн.

— Він каже — в рубку, — підтвердив Калве.

Сенцов хвильку недовірливо дивився на них, потім гнівно промимрив щось і вискочив з каюти. Коробов і Азаров кинулись за ним. Раїн і Калве неквапливо пішли слідом.

Наближаючись до клятої прозорої перегородки, Сенцов мимоволі притишив ходу і простяг руку. Але Коробов, який обігнав його, простісінько пройшов далі…

Перегородка зникла.

— Як? — спитав коротко Сенцов.

— Перемикач… — відповів Раїн, який підійшов.

Двері в рубку відчинились легко. Всі п’ятеро, тиснучись у дверях, заглянули всередину.

Як і в центральному посту зорельота, тут уздовж стін тяглися дивани, а посередині стояв пульт — схожий на той, який вони бачили у кібернетичному центрі, тільки значно менший. Дуже мало приладів і ніяких органів керування, тільки круглий екран із стрілкою та дві великі, випуклі кнопки — червона і біла.

— Що за лиха година, — сказав Сенцов. — Жодного важеля…

Раїн тим часом оглянув екран.

— Так, — сказав він Калве. — Сумніву нема — між ними зв’язок. Вогники тут точнісінько так розміщені, як і на екрані кібернетичного поста.

— І стрілка в такому ж положенні, — кивнув Калве.

— Тобі ясно? — запитав Раїн, звертаючись до Сенцова. — Перегородка блокувала рубку, поки поворотом перемикача ми не призначили ракету до вильоту. Тепер решта — за вами, товариші пілоти.

Сенцов усе ще розгублено дивився навкруги: може, це зовсім не космічний корабель? Як міг хтось летіти в ракеті, де немає жодного органу керування?

— Ні, — сказав він, — на такому кораблі далеко не полетиш. Я, в усякому разі, не ризикну. Вимкніть перемикач, а то ще скоїться що-небудь…

— Але ж ми перевірили схеми… — благально сказав Калве.

— Ні, — промовив Сенцов. — Ні.

Запанувало мовчання. Всі дивились на командира.

— Категорично? — похмуро спитав Азаров.

— Категорично. Я довіряю автоматиці, але не настільки… Раз не можна керувати чи хоч би задати програму — значить не можна й летіти. Якщо ми навіть вилетимо, то неминуче загубимось у просторі. Ну, хто мені пояснить, як тут вмикаються рулі? А двигун?!

— Ну що ж, — спокійно сказав Раїн. — Вимкнемо…

16

І знову — котру вже ніч? — Сенцову не спалося. Завтра мали покинути ракету — так він вирішив, адже він за всяких обставин залишався командиром.

Коли б цю ракету збудували люди, він би ризикнув. Одна людина завжди кінець кінцем зрозуміє те, що придумала інша. Але цю ракету будували не люди, а істоти іншого гатунку. А тут усе мало величезне значення: швидкість їхньої реакції, фізичні можливості… Хто його зна — може, в них керування кораблем на біострумах? Вилетіти і нидіти в порожнечі до кінця днів — ні, вже ліпше чекати тут.

Але тут дожидатись — значить не попередити Землю, товаришів. Одначе Калве так і не дав обіцяних доказів того, що прихідці були схожі на людей. Зовнішньої схожості мало. На Землі всі люди загалом подібні одне до одного, а в той же час… Надто багато невідомих у цій задачі…

…Все-таки він непомітно заснув, забувся. Крізь сон Сенцову здалося, ніби хтось кличе його. Через силу він підвів голову, та, скільки не вслухався, жодного шерхоту не чути було в каюті. В усій ракеті панувала мертва, космічна тиша.

І все ж було таке відчуття, ніби хтось його справді кликав.

Сенцов підвівся і вийшов з каюти, щоб походити коридором, заспокоїтись. Довгий, рівно освітлений порожній коридор уже кілька разів допомагав йому зосередитись, очунятись, зібратися з думками.

Чи правильно вирішує він, командир? Чи не рано відступає?

Правильно, вирішив він ще раз. І більше про це думати не варто. Завтра перейти в оранжерею, де є кисень, може, навіть і рослини вдасться використати для їжі. Все.

Він знову повернувся в каюту, ліг на дивані. Дрімота все ближче підкрадалась до нього, і раптом він знову почув чийсь голос.

Так, це був той самий голос… Жіночий — низький, ледь вібруючий, сповнений якогось м’якого тепла… Він легко і мелодійно вимовляв незрозумілі слова, і здавалось — жінка чимось схвильована, притьмом благає про щось дороге, дуже важливе… Чи, може, вона щось пояснює йому? Голос часом підвищувався, тремтів і знову пестив слух бадьорими, радісними переливами…

І тоді Сенцов одразу пригадав, що тієї миті, коли він уперше почув голос, йому снився сон. Жінка снилась йому, струнка і вродлива. Він не міг зараз пригадати її обличчя, але голос її він пізнав й інтонацію теж. І так само, як у сні, він не розумів її слів, але відчував теплоту і ніжність, якими був пройнятий той голос.

Голос замовк, обірвався на півслові, і тоді Сенцов, остаточно збагнувши, що чує його зовсім не вві сні, став гарячково розмірковувати — звідки ж він міг з’явитись? Це не галюцинація: жінка справді говорила десь зовсім поруч, тут, у каюті…

Схопившись, він почав старанно нишпорити по каюті. Відчинив стінні шафи, обстежив усю, до останнього дециметра, підлогу — і нікого не знайшов. І тільки в самому кутку, над ложем, на рівні голови лежачої людини побачив малесенькі дверцята, яких не помічав раніше.