Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 41

Ми наближалися до одного з найбільших островів Гавайського архіпелагу — Оаху. Опівдні, як і передбачав штурман, підійшли до причалу. Кинули якір, швартувалися недовго: стали до пірса, на берег завели прив'язні канати. Ми з Анукіним не загаялися надіти на них за півметра від корми захисні щитки, аби берегова гидь — щури — не змогли пробратися на судно.

На пірсі, біля якого зупинився «Витязь», височить гранчаста вежа з годинником угорі та написом «Алоха». Про цю «алоху» розповідає кожен, хто тут буває. Слово «алоха» означає водночас і вітання, і виявлення почуттів до прибульців: «Моя любов з тобою». Навіть у лоції, цій безпристрасній книзі мореплавців, зазначено: при вході в порт найпримітніший об'єкт — вежа Алоха висотою сто дев'яносто три фути, вона стоїть на східному боці Гонолулу, на пірсі, за шість кабельтових на північ од входу в порт.

«МОЯ ЛЮБОВ З ТОБОЮ…»

У пам'яті зринули барвисті кінокадри «Графині з Гонконгу»: гірлянди квітів, чарівні усмішки дівчат, спів гавайської гітари.

Я зачудовано дивився на вежу, коли почув з берега:

— Гей, ти! Алоха!

Якийсь незнайомець басив хриплим голосом. І враз спритним рухом — я навіть не встиг отямитися — жбурнув до ніг пачку папірців. Упавши на палубу, вони розсипались, і на одному я прочитав: «Протестантська секта мормонів звертається…»

Щоб не видатися неввічливим, я ретельно зібрав мормонські брошурки, розмахнувшись, кинув з корабля. Вони зачепилися за швартовий трос, розлетілися, повільно падаючи на масну, вкриту портовим брудом воду.

І тоді я вперше збагнув справжній зміст хваленої «алохи»: мормон лютував, біснувався, сипав прокльони, лаявся, підбираючи найбрутальніші слова.

— Я — мормон, розумієте, мормон! — кричав він. — І я проклинаю диявола у вашій душі!

Слуга Єгови тицяв пальцем у небо, погрожував кулаком. Накричавшись, пішов геть, а на борт піднялися представники місцевої влади.

З візами у нас все гаразд — перша група витязян уже збирається в місто.

Мені ні з першою, ні з десятою сьогодні берега не бачити. Треба прибрати палубу. На це піде весь післяобідній час, а ввечері, якщо я завтра хочу бути вільним, слід заступити на вахту біля трапа. І треба ж, щоб усе так випало: вахта, брудні троси, щитки від пацюків… Прихід мормона. Не щастить, далебі, не щастить. А з вежі різноколірними вогнями дратівливо мерехтіло: «Алоха» — «Моя любов з тобою».

А бодай тобі!

Уночі стояти на вахті біля трапа — втіха: спека вщухла, ні штурман, ані боцман не дають доручень. Стій собі та дивись.

І я стояв, недремно пильнуючи «Витязь».

Із гір повіяв береговий бриз, приніс прохолоду. В порту десятки кораблів, а берег височіє гранітними мурами портових споруд. Ліворуч, за кілька метрів од нас, стоїть велетенський американський лайнер «Маріпоза». На його палубах не вщухає музика, веселощі. Рясні цятки ілюмінаторів, немов бджолині соти, з яких струмить золотаве світло, — он, переді мною. Я мимоволі шукаю між цього золотого розсипу одне-єдине віконце — ілюмінатор, що найближче до води. Зором перебігаю від корми до носової частини, вподовж лівого борту. Перший… другий… третій… Може, отой, найближчий од корми? В пам'яті зринають багато разів читані рядки: «Мартін… пішов до себе в готель. У вестибюлі він подивився на розклад пароплавів. Через п'ять днів на Таїті відпливала «Маріпоза».

— Подзвоніть завтра по телефону і замовте мені каюту, — сказав він портьє.— Тільки не палубну, а внизу з лівого борту».

Я знаю: то тільки вимисел митця. І знову згадується мимоволі: «Огні «Маріпози» вже мерхли вдалині, а він усе плив і плив, немов хотів дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль».

На «Маріпозі» Джек Лондон послав свого Мартіна їдена на згубу в далеке море.

Синіє вітрило ночі, розкрилившись над містом. Вдалині, якщо дивитися з ходового містка, видно кам'яне громаддя, що зловісно нависає над Гонолулу. Жодного деревця — голі, без ознак життя скелі, припорошені сіруватим пилом схили. Гора — мов велетенський келих. Вона зветься Пуншевий келих — кратер давно згаслого вулкана.

Кілька років тому, вперше побачивши Гавайї, ці романтичні в моїй уяві острови, я неабияк захопився. А згодом довідався, що на одному з них, Кюре, живе тільки сила-силенна пацюків. І ще: острівець обрали мішенню американські військові кораблі на час маневрів. Та й інші острови, виявилося, не такі вже й мирні…

Хлюпала, б'ючись об пірс, лінива хвиля; корабельні снасті здавалися мереживом на небосхилі. З пірса вітер ніс пряні пахощі ванілі, ананасів, копри.

Принишкло огорнуте пеленою темряви місто. Угамувалися пасажири «Маріпози», розійшлися з палуб. У гавані тиша. Бовваніють мовчазні кораблі, що зайшли сюди на короткий перепочинок. У небі інколи прогуркотить мотор — іде на посадку літак з військово-морської бази Пірл-Харбор, та серед зоряного рясноквіття, в самісінькому зеніті, часом помітиш вогнисту рухливу цятку — супутник Землі. Космічний двадцятий вік, і Гонолулу на Гавайях не колишнє канакське селище — велике місто. Та ось прожектор, спалахнувши далеко на мисі, вихоплює з темряви невеличке суденце, над яким пелюстками розкрилено вітрила, — і все забувається, і вже бачиш вітрильники Лисянського й Крузенштерна, а серцем і помислами там, біля берегів рідної Вітчизни.

Дороги в океан починаються від землі, і моряки народжуються серед степу.

З давнини, з вічності виринає минуле… Русочубий хлопчина із своїми однолітками майструє очеретяні човники… Пройшла гроза, дощова смуга краєм захопила й околицю Ніжина — селище на Чернігівщині, де живе з синами — Іваном, Ананієм та малим Юрком — рано овдовілий Федір Лисянський. У ній відбилися гінкі тополі, хмаринки, що плинуть і плинуть кудись у безвість. Коли замрієшся, можна уявити, що то не тополі й не хмаринки крилаті, а вітрила океанських кораблів.

Ні, Юрко зроду не бачив моря. Батько тільки розповідав, як цар Петро Великий на Азові будував кораблі та посилав їх в чужодальні краї. А одного разу старший брат, Іван, приніс додому і дав Юркові книжку. На малюнках хлопчик побачив море — голубий неоглядний простір. Ворухнулася відчайдушна думка: і собі попливти на такому, як у книжці, кораблику, що, розкриливши вітрила, перескакував з хвилі на хвилю. Дружки покликали Юрка, і вони побігли до левади, де в глибоких рівчаках вирувала спінена дощова вода.

Ось де він, океан-море!

Мініатюрні човники, змайстровані хлопчаками, підхопив потік, виніс на широке плесо, котре розкинулося між верболозом та очеретами. Були ті човники схожі на справжні вітрильники, що загубилися в просторах океану. Хлопці дивилися, як ті пливуть і пливуть від берега. Діти степів, вони прагнули зазирнути трохи далі свого села, — ген туди, де манливо синів виднокіл. Але навіть у думках ніхто не припускав, що один з них — Юрко Лисянський — стане мореплавцем, відкривачем нових земель.

І ще уявилося мені того вечора…

Широким українським шляхом торохтів віз. Весна була рання. Уже в березні, коли Юрків батько зібрався з синами до Петербурга, вітер висушив землю. Голі руді пагорби лежали довкіл. Невесело було на душі у старшого Лисянського. От ніби й не жив, а все минуло. Дружина давно в домовині. Виросли сини. Іван, той уже парубок, скоро, мабуть, і посватається, Юрко та Ананій, хоч і пуп'янки, тепер теж не його. Старий степовик виношував думки віддати синів у науку. І таки наважився — вирушив з ними в столицю на Неві. Він оддасть синів у морський шляхетний корпус. Минуть літа, і, може, вийдуть з них люди…

Та прибульця з Малоросії холодно зустріли чиновники з Адміралтейства — колегії, яка відала і морським навчальним закладом. Збіднілий поміщик-хлібороб! Невелике цабе. Й не такі приїздять до столиці, б'ють чолом. Але попала коса на камінь: він, Лисянський, теж упертий і просто не відступить! Нарешті знайшов вихід. З допомогою впливового земляка, полковника Безбородька, добився прийому в самого адмірала Голенищева-Кутузова. Той дав розпорядження зарахувати дітей Лисянського в морський корпус.