Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 25

Але ж те, про що ми говорили, не вигадка — чистісінька правда. Це популяризатори знань, кабінетні мандрівники-географи, хто звіку-роду моря не бачив і не чув його запаху, факти висмоктують із пальця. А нам нічого фантазувати.

— Одне скажу тобі, Василю, — закінчив Євмен. — Зараз для людини загроза не сам по собі океан та його хижі мешканці. Загрозу створили люди. Нафта, мазут, промислові відходи — все плаває на поверхні, за тисячі й тисячі миль від континентів. А радіоактивні продукти? Ти слухав виступ заступника начальника експедиції Генріха Левковича Уткіна?

— Слухав.

— А я, хлопче, був очевидцем, як наші океанологи вивчали радіаційний режим біля островів Палау і виявили цілі райони з небезпечно підвищеною радіацією і як потім раптом незвані гості, американські вояки, під личиною вболівальників за долю тубільців Палау вдерлися на борт «Гідролога». Ось звідки загроза — від двоногих хижаків!

— Коло острова Фунафуті, а сьогодні й неподалік від Абемами теж натрапили на радіоактивні корали, — додав я.

— Занапастили, гади, океан! — вилаявсь Євмен, ідучи на вахту.

Невдовзі повернувся Толстиков — збуджений, веселий.

— Як не дивно, екіпаж «Гідролога», — з порога кинув він, — укомплектований не повністю. Відсутній і помічник капітана. Скажу тобі відверто: роботи тут — непочатий край. Завтра вранці й візьмуся.

Толстиков один із тих, хто ні на мить не вгомоняється, в які б обставини не потрапив, і завжди старається найти або ж сам створити потрібні клопоти. І якщо б він, подумалось, потрапив на дикий острів (а таке, на жаль, сталося!), де кучка тубільців, він, мабуть, за кожним з них ганявся б, аби повчити. От уже вдача!

— Чи бажана буде тут ваша допомога? — поцікавивсь я.

— Ти ще й питаєш? — обурився Гудзонович. — Не те що бажана, а необхідна. Людей треба вчити. Вчити, вчити і ще раз вчити! Інакше вони здичавіють.

На другий день під вечір наш корабельний розклад був непередбачено порушений.

Вітер поступово влігся, але хвилі були такі ж високі, як і раніше, й не випускали судно з обіймів.

«Гідролог» все далі відходив од екватора. Полярна зірка повищала над горизонтом.

— Де ми зараз? — запитав я в Євмена, який щойно змінився з вахти і зайшов у каюту переодягнутися.

— Майже на шостій паралелі,— відповів він. — А точніше: на п'ятому градусі п'ятдесят п'ятій мінуті північної широти. Годину тому вийшли на траверз[33] банки Кітс і — подалі від гріха! — відхилилися від неї праворуч, тому що, як сказав штурман, глибини там… Ну, словом, мілководдя — дивись, черконеш ненароком днищем об рифи. В кількох десятках миль звідси на захід лежить атол Мілі. То вже Маршалловий архіпелаг, острови з групи Радак.

Савелій Гудзонович, улігшись на койці, читав брошуру з питань виховання трудової молоді, а ми з Євменом піднялися на палубу. Товариш збирався показати мені, який-то в них унікальний глибоководний трос.

Вам це може здатися чудасією: якийсь там трос — дурниця! Кому дурниця, а кому й ні, адже ми моряки, а морякам усе цікаво, особливо те, що стосується їхнього фаху.

Ми пройшли в носову частину, на півбак судна.

— Ось він, — показав Євмен на велетенську котушку.

Нижче підшкіперської й малярки в просторому відсіку трюму стояла прикріплена металевими лапами до палуби височезна, із крутими боками в'юшка. На ній було намотано понад десять кілометрів троса.

— Кінець його пропускається через клюз — і в океан, — пояснив Євмен. — Батометри на ньому можна майнати на будь-яку глибину. А ще, в разі потреби, ставати на якір.

— Трос замість якірного ланцюга? — не повірив я.

— Так, — не без гордощів підтвердив Євмен. — Ми навіть над Маріанською западиною стояли. А там, ти знаєш, які глибини.[34]

— Малярка у вас така мала, що меншою й бути не можна, — критично оглянув я тісний застінок, де стояли бідони з мастилом.

— Що ж тут вдієш, — розвів руками Євмен. — Одержимо нове судно, тоді вже буде простір. А я до того часу, може, закінчу морехідку, штурманом стану.

Кілька приступок по стрімкому трапу — і ми знову на палубі.

Було надвечір'я. Сонце хилилося до обрію. Край неба на заході, як завжди, полум'янів, і скільки не дивись, він захоплює й полонить.

Ото ми й стояли в замилуванні, зіпершись на обвід фальшборту.

Сонце, згасаючи, проклало по хвилях гойдливу, мов трап, доріжку — золотаву, вогненно-червону, ніби виковану з латуні.

Євмен мовив:

— Який прекрасний океан і острови у ньому! Аж не віриться, що все це наяву і я, селюк, бачу його вочевидь. Знаєш, мені дехто докоряв: поміняв, мовляв, необачний, степ на море.

Я посміхнувся:

— Виходить, ми з тобою одного поля ягоди. Я теж душею прикипів до моря і теж витерпів подібні докори.

— Але ж ми, сини землі, не байдикуємо тут. Трудимося та ще й як!

— Вірно, — погодивсь я. — А, до речі, в цих водах, — перевів я мову на інше, — пролягали колись шляхи першопрохідців.

— Знаю, — відповів Євмен. — Капітан наш, Віктор Тимофійович, читав нам недавно лекцію про відкриття росіян на Тихому океані.

— І про Коцебу згадував?

— Аякже. Про його плавання на «Рюрике» й «Предприятии» в тутешніх водах. То, виявляється, він, Коцебу, першим і відкрив чимало островів з Маршаллового архіпелагу?

— Ну, звичайно. Чого тут дивуватися! Наші співвітчизники бували скрізь.

І я заходився розповідати Євмену про експедицію Отто Євстафійовича в Мікронезію. Бо ж мені (я про це вже згадував) пощастило прочитати дорожні нотатки Коцебу — фоліант, що його кілька місяців тому дав мені штурман Шарашкін.

«Як все на світі повторюється, дарма, що минають десятиліття й цілі століття», — подумав я, слухаючи пісню, яку завів хтось на кормі.

Пісня була про берізоньку, що в полі стояла.

Кілька високих, сильних голосів підхопили мелодію.

— Сумують хлопці за рідним берегом, — пояснив Євмен. — Ну, та нічого — скоро прийдемо. І тобі «поталанило», — кинув він погляд на мою ногу. — На сорок п'ять діб раніше, ніж «Вихор», будеш з нами дома.

Я не знав, радіти чи печалитись. Адже не для того я вирушив у рейс, щоб шукати нагоди швидше вернутися назад. Звичайно, про повернення в рідний порт кожен із нас мріє постійно. Але мріяти — одне, а… Та хіба ж я винуватий, що все так трапилося!

— Поглянь, поглянь! — закричав Євмен, показуючи ліворуч.

Вдалині, між гребенями щербатих хвиль, з яких вітер зривав піну, сірим полиском зблиснув плавник.

— Акула! — додав мій товариш. — І, мабуть, велетенська.

Але тієї ж миті плавник зник з очей. Потім з'явився знову.

«…Тулуб крупної голубої акули плавно гойдався, — пригадались мені слова, що їх написав син знаменитого капітана Кусто — Філіп Кусто, з яким я, до речі, зустрічався в Кенії, де тоді стояло «Каліпсо».[35] — Форми її тіла довершені, та мене раптом охопив жах: акула здатна лише нищити! Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми, цього велетенського могутнього хвоста. Від усвідомлення цього все зачарування відразу зникло».

Вголос я лише сказав:

— Якщо це не голуба, то менша, сіра акула, яка, між іншим, набагато кровожерливіша, ніж гігантська, голуба або біла.

— У тому, що акули ведуть себе агресивно й хижо в гармонійно створеному середовищі, є закономірність, — настроєний на філософський лад, мовив Євмен. — І вона криється, по-моєму, ось де: акули прагнуть над усім живим верховодити.

— Ти їм приписуєш властивості розумних істот, — заперечив я. — А справа набагато простіша: жадоба набити шлунок і все. Тобто інтереси тельбухів визначають поведінку.

— Цілком вірно! — погодився Євмен. — Але чесним шляхом, так би мовити, свої шлункові запити не вдовольниш. Треба верховодити. А хто верховодить, тому завжди дістається жирніший шмат. Це знають або ж інстинктивно відчувають усі хижаки.