Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 39

Крики й благання дедалі наростали. Здавалось: вони ось тут, поряд. Від того ставало моторошно, і я запитав:

— Пашо, що це?

Цвяхецький, помовчавши, перекинувся словом із тубільцем. Старий щось йому відповів:

— Оро-Була.

— Оро-Була, — повторив чорногорець, — Слухайте, Матик-Матик про нього розкаже.

«…За крутими горами, за дрімучими лісами, в Царстві Кокосових Пальм жив собі один чоловік.

Звали його Оро-Була, що означає: Необачний.

Здавна людей на тому острові, у тому царстві годувала й поїла кокосова пальма. І Оро-Була мав невеличку плантацію, яка дісталася йому від батька. У його братів — Сяна й Тука — плантації були ще менші.

Кокосових годувальниць люди доглядають. Тому-то вони приносять їм добірні горіхи.

У Царстві Кокосових Пальм лінивих немає — всі, крім багатих, працювали. Та все ж, якщо розгнівати демонів, удачі не діждешся. Остров'яни вірять у добрих і злих духів. Бояться й шанують вони і мавп. Білі ж мавпи — особливо небезпечні, хоч і вважаються священними.

Одного разу — як те сталося, ніхто не знає — Оро-Була вийшов на човні в море і назад не вернувся. А вже коли згодом повернувся, то його ніхто не впізнав — так він змінився і став схожим на мавпу…

А трапилося, що човен Оро-Була буря пригнала до острова на сході, в Царство Білих Мавп, про яке розповідали найфантастичніше.

Всі мешканці мавпячого царства були мавпи і король їхній Кроль-Гризла — мавпа теж.

Ніколи ще Оро-Була не бачив таких розкішних дерев, як у тому мавпячому царстві. А багатоярусні хижки — дивовижної краси. І прибульцю з відлюдного Царства Кокосових Пальм здалося, що він потрапив до самого Ями.[56]

Мавпи — не те що люди: вони скакають і перескакують, хтозна й скільки. Для цього їм потрібен лише простір. Тому-то оповідь чужинця про далекий острів не на жарт зацікавила мавп.

Послухати Оро-Булу зійшлися всі вельможі мавпячого царства. Хижа, до якої його запросили, була така висока, що й не сказати. Невдовзі вона сповнилася галасом — звідусюди на підлогу, де стояв застелений рисовими циновками трон, плигали чотириногі міністри й сановники. Їх було дуже багато, всі кричали, пищали, галасували, і Оро-Була подумав, що то почалося хібокське зібрання — бесалол.

Мавпячий король — стара, злиняла мавпа — поважно сів на високому троні. Голову йому, аж до очей, прикривав солом'яний бриль, які носять селяни, рятуючись од спеки.

Міністр Скік-Мік, що означає: Той, Хто Далеко Плигає, ударом кігтистої лапи в бамбуковий гонг — кулкул — відкрив мавпяче збіговисько.

— Панове, — поправляючи окуляри на переніссі, сказав він. — Ми, мавпи, піддані Його Величності, так розмножилися, що ніде й сісти. Тим паче, що сідати треба зручно — сідниця ж у кожного вичовгана. І коли я, панове, лапу ставлю, скажімо, на землю, то хвіст мій мимоволі звисає у воду — таке мале та перенаселене наше царство. А звідси висновок: пропоную освоїти острів, звідки прибило човен із незнайомцем. Добратися можна вплав — ми, мавпи, навчилися плавати.

— Хі, хі! — засміявся міністр Ббах-Мах, ім'я якого значило: Той, Що Найдалі Жбурляв. — Я згоден із добродієм Скіком-Міком — добратись до чужої землі не штука. Але ж, але ж… Нас можуть закидати горіхами. В ясновельможного Кроль-Гриала, — він уклінно схилився перед королем, — он і понині на лобі ґуля — слід від пущеного з джунглів бумеранга — аборигени вкрай знахабніли! Тож треба все врахувати і як слід продумати.

— Барра! Барра! — закричали мавпячі міністри, тобто: — Ми згодні!

Так і вирішили: не поспішаючи, спокійно готувати задумане — захват далекої землі, звідки приплив чужинець.

До Оро-Були підходили міністри. Навіть сам король, простягши лапу, міцно тиснув руку… Потім принесли дарунки — схожі на гумку для жування солодощі, від яких настав гикавка й розладнується шлунок.

«Як те все робиться, — подумав Оро-Була, наминаючи рахат-лукум та цукати. — Мавпи не працюють, тільки плигають і танцюють, а живуть не горюючи. Он і дерева й хижки — розкішні. От би мені такі!»

І він, гикаючи, несміливо запитав короля.

Кроль-Гризла лише посміхнувся — щелепи блиснули золотими коронками й зубами. Підібгавши хвіст, який ганчіркою звисав із трону, запитав:

— Скажи мені, чужинцю: ти бачив у моєму царстві хоч одну мавпу, яка була б не білого кольору?

Оро-Була зізнався, що таких не стрічав.

— Отож-бо! — витер носовичком спітніле чоло Кроль-Гризла. — А раніше такі були. Були та загули! — і він якось хижо засміявся, від чого губи потоншали, стали схожі на п'явки. — Навіть братів своїх ми не жаліємо, коли вони раптом виявляються не нашої масті. Через це й примножуємо своє багатство, — додав. — Хапун-гаман! — сказав на прощання, що означало: — До скорого побачення!

Майстри на чолі з Дампу Аванг[57] спорядили корабель: пливи, мовляв, чоловіче, до себе в Царство Кокосових Пальм! Оро-Була почав збиратися в дорогу…

Зрозумівши, що перед ним чоловік, який мріє розбагатіти, мавпячий король Кроль-Гризла сказав йому, що розбагатіти можна легше легкого — потрібна лише жертва. І порадив Оро-Булі, щоб той засмажив своїх братів — Сяна й Тука — і приніс їх у жертву злим демонам.

Повернувшись додому, Оро-Була так і зробив. І сталося диво: замість хижки, в якій він жив, виріс багатоярусний палац, а замість невеличкої плантації — ліс кокосових пальм. Людей на острові не стало — де не візьмись, з'явилися мавпи.

Минули літа. Колись: квітучий, багатолюдний острів занепав. Крім Оро-Була та ще прийшлих мавп, на ньому нікого не було. Кокосові пальми потрощила буря. Раніше родючі, розчищені від хащ землі поглинули джунглі. Джунглі й джунглі, де, перескакуючи з гілки на гілку, шугали довгохвості нероби.

Мисливці з сусідніх островів рідко сюди припливали. Та одного разу, відвідавши колишнє Царство Кокосових Пальм, побачили: худий, знесилений чоловік, на якому лишилися кістки і шкіра, сидів у гущавині, біля гонга й, ледь вдаряючи по ньому дерев'яним цурпалком, ридав. На звуки ті зліталися демони й, гострими бамбуковими скалками ранячи і без того зранене тіло, починали його мучити.

Ось яка доля спіткала людину, що, послухавши мавп, засліплена наживою, принесла в жертву рідних братів…»

Старий тубілець розповідав, а ми, затамувавши подих, слухали його оповідь. Нас мимохіть охоплював жах. Ридання й крики дедалі ближчали.

— То стогне Оро-Була, якого обсіли злі духи, — вслухаючись у розпанахану зойками тишу, мовив Матик-Матик.

Цілу ніч не давав нам спати стогін необачного Оро-Були. Джунглі лякали й гнітили душу. Бо темрява породжує страх. Коли ж спалахнуло на сході, морок розсіявся й криків не стало.

Ліс ніби повеселішав.

Зібравши пожитки, ми полізли на скелю, де сини Матик-Матика звечора поставили сильця.

Карнизи були круті. Кожного разу, щоб просунутися вперед, треба було підтягатись на руках.

Мені ці скелі нагадали Голову Дракона, на якій ми і піднімалися й опускалися в прірву.

Голова Дракона… А добре ми її тоді потрясли! — майнув спогад. Містер Бетлер, Осел, Єрваз, інші душогуби знайшли у ній могилу.

Ця мимовільна згадка мене ніби збадьорила, додала сил. Значить, ми дещо та зробили! І водночас стало сумно. Загибель пілота нашого батискафа Данила Гнатовича, смерть Чанга… Та ми й самі чимало натерпілися, і невідомо, скільки ще доведеться поневірятися на чужині.

Карнизи невдовзі перейшли в майже суцільну стіну, на якій тулилися густі чагарі. Нам на неї і треба було вибратися.

Навчений — і наляканий! — падінням у басейн зі схилів Драконячої Голови, я, перш ніж хапатися за гілку, пробував її на міцність. А переконавшись, що вона втримує, підтягувався.

Та ось і плато, на якому Маве й Куде поставили петлі. Звідусюди воно оточене горами й урвищами. На ньому в гущавині лісів і гніздилися дикі голуби.

Петлі з рисовою приманкою та зіткані з пальмової кори тенета, розставлені поміж дерев, були не зрушені — птахи до них, мабуть, і не наближалися. Отже, старання тубільців марне. І Матик-Матик спересердя цвиркнув пережованим, червоним, мов кров, бетелем.