Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 32

Але коли слуги Ефо-Аліандро принесли засмажене, начинене горіхами й обкладене банановими дольками порося, Заєць від нього не відмовився — їв, як те вмів робити тільки він, з апетитом, прицмокуючи губами.

Напоєна дурманливими випарами джунглів, пронизана голосами птахів та вереском мавп, спливала тропічна ніч.

Вранці за свинарником на королівському подвір'ї, там, де його, ніби стіна, навпіл перегороджує низький тин, — пролунали звуки кулкула. То сторож і глашатай сая вдарив у дерев'яний бубон-дзвін.

І відразу такі ж приглушені вдари долинули з різних кінців острівного села — тубільців скликали до праці: заготовляти копру, розчищати джунглі під бананові плантації, ловити рибу.

— Скажу тобі, да Гама, — почувши голос кулкула, пробурмотів Заєць. — Ефо більше дбає про курей, ніж про підлеглих, які на нього працюють.

Альфред не помилився: на подвір'ї королівської резиденції, відразу ж за кошарою для кіз, широкі тінисті навіси-вантілан — місце півнячих поєдинків.

Півні, яких випускають на арену для турніру, ніби статуетки у вітринах антикварного магазину, сидять на бамбучинах, покладених поперек сплетеного з пальмової кори ажурного кошика — гувунгана. Коло них дбайливо порається Курячий (є така посада при дворі володаря Ефо!) Міністр — похмурий, мовчазний тубілець Ува.

Міністр підсипає півням рис, двічі на день міняє в бамбукових жолобках воду, протирає й чистить клітки.

Вранці, як тільки розвиднюється, Ува переносить курячі «палаци» — гувунгани — з подвір'я за тин, чіпляє їх над воротами. Ефо вважає, що його пестунам — півникам — на гамірній вулиці веселіше, ніж біля кошари.

А тим часом прості остров'яни-трударі, поснідавши та взявши сплетені з листя пандануса кошики, в які вони кладуть своє немудре збіжжя: бетель,[44] пальмовий сувій з рисом — кетіпат, горіховий черпак — баток, прямують на плантацію.

Атол Хібоко славиться своїми кокосовими пальмами. Раз на три місяці припливає сюди шхуна, і копру вивозять у далеку Австралію. Продають її недорого. Та Ефо-Аліандро, єдиний і повноправний володар Незалежного Коралового Королівства, все ж збагачується. І хоч який він не є відсталий, а бач (послухав-таки поради одного бізнесмена з Сіднея), гроші за добуту руками своїх підлеглих копру зберігає в іноземних банках Австралії. Дещо йому перепало й від американців. Та про це — потім…

Нас працювати не змушують. Проте ми й самі щоранку йдемо за узгір'я на кокосову плантацію. А що ж іще, скажіть, робити? Ефо не поспішає нас відпускати. Він, правда, каже, що скоро прибуде шхуна, тоді й відправить нас в Австралію. А поки що ми його гості чи, може, й бранці…

Збивати з-під високої крони горіхи, як і лущити їх, дістаючи копру, нелегко. Рекламні листівки брешуть. Не вірте, коли побачите на них, як буцімто просто й легко лізе на гінке дерево щасливий «дикун». Екзотична праця виснажлива, вона знесилює тубільця.

У цьому ми переконалися самі.

Кім Михайлович, Барарата й Лота, всівшись під широким навісом, разом з іншими лущили кокоси, а я з Альфредом приєднався до хлопців-пальмолазів.

— За цю небезпечну роботу, — зауважив Заєць, — Ефо повинен їм доплачувати.

— Аякже — так він і розщедриться! — докинув я.

Молоді остров'яни Маве й Куде збивали у високості з-під пальмових крон горіхи, а ми з Альфредом переносили їх під навіс.

Мине небагато часу — і великий раціоналізатор та винахідник Заєць допоможе полегшити працю заготовлювачів копри, за що одержить високу посаду — Міністра Двору в Незалежному Кораловому Королівстві атола Хібоко.

Поки що майбутній міністр працює нарівні з усіма.

…Натомлені верталися ми сьогодні у свій сарай. Паша Цвяхецький уже чекав. Майже щовечора він забирає нас до себе додому або на радіостанцію, яка знаходиться, як і його хижка, де живуть дві його дружини та цілий виводок дітей, за кілька миль від королівської резиденції — на неширокому скелястому п'ятачку міжгір'я. Стоїть хижка осторонь тубільного села.

У Цвяхецького дві дружини. Старша — Іришка, молодша — улюблена, якої він боїться і намагається її не гнівити, — Маришка. Принаймні так Паша їх називає. Вони — тубілки, розповнілі, особливо Маришка, дебелі малайки тамтешніх островів.

В Іришки смолянисто-чорне волосся, яке підступно посріблила рання сивина. Вогненно-чорні очі, різко окреслені вилиці. Молодша, Маришка, — русокоса: русявість на атолі Хібоко, як і на більшості сусідніх островів, — ознака знатного походження й родовитості.

Старша дружина, Іришка, — лагідна, стомлена хатніми турботами жінка. Паші вона старається не допікати своїми жіночими причіпками.

Та не така юна, сповнена енергії й сили Маришка! Від самого погляду її пронизливих очей Цвяхецького проймає холод! Паша ніяковіє, губиться, стає смирний, мов козеня.

І — от дивина! — тої, старшої, яка йому не перечить, покладиста й зговірлива, він навіть не помічає, тим часом перед Маришкою крутиться, як дзига.

Радисти — всезнайки: спілкуються з усім світом. Цвяхецький, бува, вловлює в ефірі голоси багатьох станцій, навіть Белграда й Москви.

Кілька разів слухав він веселу передачу про потішного Чебурашку. Слухав саме тоді, коли в його хижці прибуло (за тамтешніми звичаями, остров'янин повинен мати дві-три дружини) поповнення — прийшла молода, русявокоса тубілка — Маришка. І Паша почав її ласкаво звати Чебурашкою, іменем загадкового створіння, на яке, здавалося чорногорцю, схожа його нова дружина.

От як трапляється, коли люди чогось до пуття не знають! Бо якби Паша хоч раз на власні очі побачив мініатюрного лагідного й доброзичливого Чебурашку, я певен, він би ніколи не назвав тим іменем напористу, сварливу, стокілограмову фурію! Бо Маришка, як побачимо далі, була справжня відьма.

Сьогодні, з нагоди закінчення ремонту на радіостанції, Цвяхецький трохи випив. Він і нам пропонував виготовленого з соку пальми вина туак.

Стемніло вже, коли ми опинилися в міжгір'ї й переступили поріг радистової хижки.

Назустріч сипнула галаслива малеча — діти Цвяхецького від старшої дружини.

Голопузе, чорночубе немовля, міцно обвивши ніжками материну талію, сиділо — так тамтешні жінки носять дітей — в Іришки на стегні. Вона злегка підтримувала його ззаду. Довга барвиста спідниця — саронг, якою було сповите її тіло, хвилястими складками спадала аж до землі.

Іришка зраділа, угледівши нас. Обличчя її осяяла привітна усмішка. Жінка гостинно запросила до хати.

Тубільці атола Хібоко вірять в існування лагідних дів-птахів, які нібито живуть десь у піднебессі і зрідка Спускаються на землю. Одна з них — Супраба — дружина володаря тих дів — втілення добра й жіночності.

Іришка не знала, куди нас і посадити — так була схвильована нашим приходом.

Як тільки ми опустилися на циновку, перед кожним з'явились фрукти, рис, прохолодне кокосове молоко. І я подумав, що Паші пощастило — йому дісталася не просто жінка, а рама Супраба.

Ми вечеряли. Раптом, де не візьмися, знадвору до хижки влетіла Маришка.

Хтозна, що її так обурило — пізнє повернення чоловіка чи те, що поруч із ним сиділа наша вродлива супутниця. Лота справді була чарівна. Після виснажливого плавання вона відпочила, причепурилася, зодяглась. Натільна пов'язка ледь-ледь прикривала її смагляве, з коричнюватим відтінком тіло. У довгих в'юнистих косах багряніла розпукла орхідея. Невеличка квітка плумерії, немов метелик із розкинутими крилами, легко всілася над лівою скронею за вухом. На шиї у дівчини висів вінок із нанизаних на пальмову ворсинку черепашок. Руки вище ліктя були стягнуті перламутровими браслетами. Тоненька, гінка, вона здавалася бамбуковим пагінцем, тоді як огрядна Маришка нагадувала баобаб, який, щоб обхопити, не вистачить, мабуть, і рук.

Убивчий погляд пронизав Нашу. Що мить тому такий жартівливий та веселий, він раптом змовк. Потім Маришка глянула на Лоту і, подумки зрівнявши її вроду з своєю та зрозумівши, що перевага на боці цієї красуні, біля якої, мов кіт біля сала, всівся її Паша, закричала: