Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 34

— …орам… ба-ратра… орам… ба-ратра…

— Тофіодрано!!! — ще сильніше закричав Барарата.

У відповідь пароль теж пролунав гучніше, мовби поряд.

Один за одним виходили з гущавини люди — чоловіки, жінки, діти. До нас вони не наближались. Настовбурчивши готові для нападу піки, крадькома визирали з-за дерев.

— Кі… Кі…— тремтячим голосом озвався Заєць. — Кіме Михайловичу, — нарешті вимовив він, — зараз нам буде капут…

— Спокійно, друже. Без паніки!

Тубільці щось незрозуміле викрикували. Навперебій лунали сердиті жіночі голоси, плакали діти.

У таких випадках кажуть: хмари збираються. А й справді ситуація була критична. Нас звідусюди оточили, взяли в лещата. На яке дерево не глянеш — за кожним стоїть тубілець. Один необачний крок — і в нас полетять стріли.

Лота підійшла до Барарати, стиха йому шепнула, він так само тихо їй відповів. І тоді дівчина ступила крок уперед і, звертаючись до тих, хто нас оточив (я, звичайно, довільно переповідаю її слова), сказала:

— Брати мої, остров'яни! Не бійтеся — ці незнайомі вам білі моряки із загиблого судна, які самі зазнали багато лиха, вас не скривдять. Це кажу вам я, ваша землячка Лота Анівона — із танани[46] Яо-Ватономбі. Мене, як і їх, цих іноземних моряків, американські бандити захопили в полон і довго тримали на океанській скелі. Ми звідти гуртом утекли. Нас було п'ятеро. За тими он високими горами, — вона показала на південь, у бік залишеного нами горба, — ми поховали свого товариша, а тепер пробираємося в Яо-Ватономбі. Мої слова може підтвердити Барарата, теж ваш земляк, який уже кілька днів нас супроводить.

Як тільки вона це сказала, з-за дерев, неабияк здивувавши тубільців, та й нас, вибігла заплакана дівчинка й прожогом кинулася до Лоти.

— Фанжава?! — схвильовано вигукнула наша красуня.

У Лотиних очах відбився й подив і радість. А дівчинка, тулячись до її ніг, плакала й плакала.

Не сходячи з місця, ми мовчки спостерігали за тією зворушливою сценою.

— Вона є з мого танани, — хвилюючись, пояснила Лота.

І вже потім розповіла, що маленьку Фанжаву разом з іншими жителями Яо-Ватономбі американці збиралися кудись везти. Але маленька «дикунка» по дорозі до берега втекла. Довго переховувалася в лісі, аж поки натрапила на ось цих утікачів з інших сіл і висілків.

Зустріч землячок була красномовніше, ніж Лотині слова. Тубільці нарешті відважилися до нас підійти.

Їх було багато, може, душ п'ятдесят. Я з болем дивився на цих нещасних людей. Кому вони зробили лихо? Чого змушені поневірятися у вологих, непридатних для життя хащах? Виснажені, знервовані й пригнічені, тубільці не могли не викликати співчуття, і серце моє стислося від жалю.

На тілі в багатьох гноїлися невигойні рани. Особливо тяжко було дивитися на виснажених, рахітичних (тонюсінькі руки й ноги, розбухлі животи) дітей.

Всі здобутки цивілізації, подумав я, вся ота електронна техніка, космічні кораблі, які доставили землян на Місяць; апарати, що скоряють морські глибини; і розум учених, і гучні промови сильних світу цього про добробут народу — промови тих, у чиїх руках влада, — чого все це варте, якщо люди, в даному разі ці остров'яни, знедолені, приречені на згубу, а в їхніх дітей немає майбутнього?! Для чого і в ім'я чого треба було мирний острів обезлюднювати, робити з нього військовий полігон? Чи не для того, щоб зграя розжирілих на людській крові мільярдерів збагатилася зайвими мільйонами доларів?

І ненароком згадалася бесіда на борту нашого «Садка» перед тим, як він мав рушати в Індійський океан.

— Не рахуючись із волею народів, — говорив лектор-міжнародник, — американські палії в усіх куточках земної кулі поставили свої стратегічні бази. Для чого? — запитаєте ви. Американська вояччина твердить: це продиктовано інтересами безпеки їхньої країни. Грубий обман! Бо, скажімо, той же атол Дієго-Гарсія чи острів Носі Мазава — за тисячі миль од Сполучених Штатів Америки, і на американців ніхто не збирався нападати. Навпаки, вони загарбують землі інших країн. А будуючи стратегічні об'єкти, наживається, в першу чергу, купа знахабнілих мільярдерів-мілітаристів. Замовлення для військово-промислових концернів стали справжньою золотою жилою.

Пентагон — міністерство оборони Сполучених Штатів Америки — між тими концернами щорічно розподіляє десять мільйонів замовлень. Ось деякі з них: концерни «Дженерал дайнемікс», «Локхід» будують підводні човни системи «Трайдент»; лабораторія імені Лоуренса в Ліверморі (штат Каліфорнія) спеціалізується на виробництві нейтронної бомби; концерни «Рокуелл інтернешнл» та інші замість хліба й масла «подарували» американцям сто міжконтинентальних ракет «MX», стільки ж стратегічних бомбардувальників «В-1», створили літаки-невидимки «Стелт», розробили великомасштабну протиракетну систему в космічному просторі.

— Ці міжконтинентальні ракети, — пригадується, говорив лектор, — ці бомбардувальники, найдосконаліші підводні човни та інші знаряддя смерті — наймасніший кусень спеченого Пентагоном «пирога». За підрахунками спеціалістів, прибутки поставщиків військового відомства США — всіх отих «локхідів», «дженералів», «рокуеллів» та інших гробарів-концернів на сімдесят відсотків перевищують прибутки підприємств, які випускають у сьогоднішній Америці мирну продукцію. Отже, «індустрія смерті» в США тих, хто «дбає» про народний добробут, набагато вигідніша (бо приносить більші прибутки), ніж індустрія життя.

Мільярди доларів витрачаються на виготовлення смертоносної зброї, а в себе вдома американці не можуть нагодувати знедолених. Ще й намагаються подати «допомогу» іншим народам.

Ось яка вона, та «поміч»! Носі Мазава — невеликий острів. Жменька тубільців, «дякуючи» Америці, поневіряється в джунглях. Здавалося б: така мізерія — дві-три сотні людей — не варта й уваги. Але ці бідні діти, їхній прохальний погляд, що обпікає душу… Я не міг спокійно на них дивитися. Гнів закипав у мене в серці.

— А якщо так (самі розумієте, почуте я переповідаю своїми словами), то ми всі брати! — і високий тубілець, той, що першим вийшов із джунглів, наблизився до Зайця і міцно його обійняв.

Альфред, як видно, не сподівався на таке раптове братання — він пручався, навіть крикнув: «Ой мамо!» Та високий лісовик його відпустив і вже підходив до Кіма Михайловича. Потім — до мене, Барарати й Лоти. Він усіх по черзі обіймав, щось говорив, усміхаючись.

Потім ми сиділи біля багаття — вели неквапливу розмову. Обідали, та й вечеряли теж, гуртом.

Або — так звали високого тубільця (слово це й означає: «високий») — запропонував нам пожувати тропічних «цукерок» — бетелю. Я відмовився, а Кім Михайлович і Заєць погодилися.

Зуби в них від тієї жуйки зробилися червоні-червоні, як у тубільців, хто жує бетель.

Тоді біля вогню — ми там заночували, відмовившись іти далі,— Або й розповів нам, а Лоліта переклала казку про рибалку Феноманану, крокодила Мамбу та його «жалібні» сльози.