Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 21

Його таки вишколили, багато дечого навчили, навіть їсти, не чавкаючи. Став він зовсім ручним, як хатнє собача. А все ж, незважаючи ні на що, прагнув туди, де лишилося рідне стадо.

Одного разу, коли Бамбі, тепер уже Дельфіна Дельфіновича, з Голови Дракона везли кудись на інший об'єкт у добре обладнаному, розкішному спеціальному вольєрі, і згодом, коли той плавучий дім повертався на Драконову Голову, простуючи водами, в яких зростав і жив колись Бамбі,— дельфін згадав своє дитинство, стрепенувся й гірко заплакав. Рвонувся було всім тілом — хотів скочити за борт або хоч поглянути на рідну домівку. Та підійшов наглядач, дівчина в білому, Лоліта— Лота. Вона поплескала Бамбі по спині й сказала:

— Заспокойся. Назад вороття немає. Ти — білий дельфін. Що спільного в тебе з ними?

І Бамбі враз замовк, став покірним, не реагував навіть на голос, що, висвистуючи, подавали знизу, із плюскітливих хвиль його колишні насмішкуваті однокашники.

Бамбі, в золотих тенетах Бамбі. Як часом він ненавидів свого остогидливого вершника, того, що сидів, наміцно прив'язавшись до його спини! Хоч би раз глянути у вічі, щоб роздивитися, що ж то за погляд. Та — марно: очі Чанга завжди за випуклими окулярами маски. Ну, а зараз іще один очкарик (це він про мене, Василя Гайового, так відгукнувся!) вмостивсь на спину. Голопузий, шантрапа короткоштанна! — і Дельфін Дельфінович саркастично посміхнувся.

Бамбі, одурманений лестощами Бамбі, не мудра то штука глузувати над іншим — ти й сам добре знаєш. Хіба ж я завжди був таким голоштанним, як ти кажеш? Так, ти в золотих тенетах, а на мені було колись ошатне вбрання (і тільняшку й безкозирку забрав містер Осел); і гойдалися наді мною співучі корабельні щогли, й небо струмило палахкотливу зоряну повінь. Хіба ж я з власної волі потрапив на трикляту скелю серед океану? Той, хто надів на тебе, Бамбі, сіті-тенета, одірвав і мене од зірок і людей, кинув у холодну морську глибину — до холодних, як смерть, риб та ще холодніших і безжальних людей — сюди, в катакомби Голови Дракона.

Я вибачаю тобі твій сарказм (ви, дельфіни, вважаєте, що, плескаючи хвостами по воді, боретеся, а ми, люди, мовляв, слабкі й безвольні — не здіймаємо хвиль). Що б там не було, за все тобі, Бамбі,— за те, що вирвав мене із темряви клятої печери, що, ризикуючи собою (ти завжди мав особисту мужність), поніс до берега, — за все тобі спасибі.

З Голови Дракона ми вирвалися… Чи зорі вилиняли й зблідли, чи, може, від мандрівки на дельфіні замакітрилося в голові. Небо, вода, берег — усе здалося захлюпаним якоюсь сіруватою каламуттю.

Наближався світанок, і ми, подолавши течію, на своїх дельфінах прибилися до берега.

З океану одна за одною набігали хвилі. Бурунисті, вони неугавно шуміли, і в тому гомоні зовсім губився людський голос.

— Васько-о-о… Вась-ко-о-о… — долинуло до мене.

— Ти живий? — запитав хтось.

— Та живий, — перекрикуючи ревище стихії, відповів я.

То був голос Кіма Михайловича.

У досвітній імлі я розгледів: на мілководді коралового узбережжя, там, де хвилі, штурмуючи пологий суходіл, вилизали вузькобокі жолоби-протоки, лежали з вершниками на спині дельфіни.

Кім Михайлович і Лота, тримаючись на плаву, скидали з себе прив'язні ремені. Альфреда й Чао не було чути.

— Де Заєць? — занепокоївся Кім Михайлович, стоячи по шию у воді.

Ніхто йому не відповів. Та ось із піняви прибою вигулькнула чубата голова. То був Альфред. Макака нерухомо лежала поряд.

Чанг скинув з обличчя маску, глянув на прибій, де серед водокруту на спині дельфіна погойдувалися Заєць і Чао.

— Хінь ню кон кхі да чет дуй! Хінь ню кон кхі да чет дуй![17] — голосно повторив він.

І ми разом підпливли до Зайця й макаки.

— Я… я… я, я, я, — щось хотів і не міг сказати Альфред, зсовуючи з голови маску.

Ми допомогли йому випрягтись із збруї: відв'язали ремені, стягли акваланг.

— Ти що? — запитав я. — Знепритомнів чи заснув?

— А дідько його знає,— промимрив розгублений геолог. — Відчуття таке, ніби я спав.

— Нічого страшного, принаймні тепер, — заспокоїв Кім Михайлович. — Сон міг настати внаслідок легкого сп'яніння від кисневого голодування — нам же не відомо, який склад суміші для дихання у балонах, — докинув він.

Чанг тричі клацнув кастаньєтами, подаючи сигнали дельфінам. Ті, видно, зрозуміли. Вони відпливли на глибину, але не далеко. А ми відв'язали непритомну макаку й вийшли з нею на берег.

Мавп відкачують так само, як і людей, — в медпунктах пляжів на всіх рятувальних станціях ті правила завжди висять на видноті.

Насамперед утопленику необхідно зробити штучне дихання. Робиться воно так: коліном натискаючи на груди потерпілого, як важілі, піднімають і знову опускають руки. Ще один прийом, з допомогою якого викликають дихання і, отже, повертають мерця до життя — як у дудку, дмуть йому в рот.

— Давай, Заєць, рятуй свою пасажирку, — порадив я.

Альфред підійшов до макаки, поклав її горілиць на коралове кришиво неподалік од води. Руда, намокла й нерухома, вона скидалася на ганчірку, яку чепурухи-господині розстеляють перед порогом домівки, щоб гості витирали ноги.

— Почали! — оголосив він і, охопивши Чао за передні лапи, а коліном натискаючи на діафрагму, заходився робити штучне дихання.

Утоплениця лежала нерухомо, без жодних ознак життя.

— Макаці, мабуть, капут, як і її напарнику Капуту, що не встиг випливти з океанарію, — захекавшись, випалив Заєць.

— А ти спробуй продути їй легені,— запропонував я.

— Слушно, — погодився він. — От тільки гидко доторкатися губами до мавп'ячого рота…

— Заєць, як тобі не соромно! — кинув Кім Михайлович. — Це ж твій, хоч і далекий, предок.

— Гаразд, переконали.

І Альфред, пересилюючи огиду, притулив губи до порослого шерстю мавпячого рота.

Дмухнув раз, другий — не виходить.

— Так, либонь, ефективніше.

Він розтулив мавпі рот, просунувши в нього свій язик і губи.

Це був воістину благородний, продиктований любов'ю до нещасної тварини вчинок.

Як тільки Альфред дмухнув, мавпа враз ожила. Вона заворушилась, кліпнувши зморшкуватими повіками. І — чи то а переляку, чи, може, інстинктивно (утопленик, кажуть, хапається за соломинку) — стулила над геологом лапи, ніби лещатами міцно схопивши його тіло. Її щелепи водночас клацнули, і макака боляче, до крові вкусила Альфреда за губи.

Хлопець, як ужалений, одскочив.

— Ах ти ж негідниця! — лютував він.

Чанг сміявся. Лота затулила долонями обличчя — її теж душив сміх. Ми з Кімом Михайловичем від реготу не могли встояти на ногах.

— Маева соа вахіні мпіве![18] — витираючи сльози, мовила дівчина. — Шарман,[19] — ламаною французькою мовою додала вона.

— Шарман, шарман — справді-бо прекрасно! — докинув я, почувши Лотине захоплення.

А дівчина перестала сміятися і, на підтвердження сказаного, підійшла до Зайця й поцілувала його в губи.

Отаке-то! За свій великодушний вчинок він був нагороджений поцілунком прекрасної «дикунки».

Я подумки хотів поставити себе на його місце, помінятися з ним ролями — і не міг: надто дорога ціна за цей, хоч і жагучий, поцілунок.

Макака підвелася з вологого піску. Як собака, коли його кинеш у ставок, струсила із себе воду, сіла.

— Ну що ж, Чао, завдяки Альфреду ти воскресла із мертвих — не забувай цього. — І мавпа жалісно-жалісно запищала…

Ми всі були живі, благополучно вибралися на берег. Та залишатися тут — небезпечно. Адже ті, кого на Голові Дракона не змило водою, сполошилися й забили тривогу. А це означає — погоня неминуча.

Дельфіни лежали серед хвиль неподалік од берега. Альбінос Бамбі, на якому пливли Чанг і я, раз у раз витикався з води, підводив голову, ніби намагався щось нам сказати.

— Ку де мак, чун лой,[20] — сказав Чанг і застукотів кастаньєтами.