Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 2

Спочатку за стерном стояв Кукса, потім черга надійшла моя.

Фосфоричним полиском відсвічувала картушка гірокомпаса; попискували, прядучи нескінченну пряжу, навігаційні прилади.

Стежити, щоб судно не збочувало з курсу, завжди цікаво: натискуєш на коромисло стерна, і корабель слухняно повертає праворуч чи ліворуч.

Втім, Стецько Мегерович — штурман, з яким ми вахтуємо, якось сказав:

— За стернового може бути навіть верблюд — проста, немудра робота.

Ну що ж, можливо. Бо іноді вмикають автопілот, і той безмовний робот веде «Садка» заданим курсом, а ми тим часом пораємося в рубці: миємо підлогу, протираємо ілюмінатори.

Так буває, якщо на морі штиль.

Та ось здійнявся вітер, набігли хвилі, і тоді вже не допоможе не те що автопілот, а навіть сто верблюдів — судном управляти здатні лише наші проворні руки.

За кормою стелився звивистий слід. То була дорога, яка брала початок від берега і вела в незвідану далечінь — тисячомильний, владний, хоч і не помітний ланцюг, що з'єднував нас із рідною землею.

Розмірено й невпинно минали години досвітньої вахти. Кукса змінив мене біля стерна, а я взяв секундомір та анемометр і подався вимірювати швидкість вітру.

Широка приступка, стрімкі металеві східці: дзінь-дзінь! Немов співучими клавішами, піднявся ними вгору.

Ступаючи босоніж зволоженим настилом палуби, з приємністю відчув лоскітливу прохолоду. А море не загаялось — сипонуло гіркуваті бризки, обхлюпало з ніг до голови.

У ранковій імлі чіткіше вирізьбились силуети островів. Їхнє кряжисте нагір'я перетинало дорогу вітровію, що дув з океану. Проте варто було трохи змінити курс і повернути на захід, як те прикриття стало ненадійним: налетів вітер, пориви його подужчали. Судно безперервно гойдало, клало на боки, а то раптом воно — так, що перехоплювало подих, — провалювалося між високими валами, і тоді ніяк було втримати рівновагу — скособочена палуба тікала з-під ніг.

Море, ще недавно спокійне, розбушувалось, показувало свій норов.

Було моторошно. До горла підступала в'язка млість — хотілося впасти й лежати не підводячись.

Мені згадалася розмова з Анатолієм Мотовилом, колишнім матросом, з яким я ходив у рейс.

— Наш капітан говорить, буцімто стародавні греки вважали, що люди поділяються на живих, мертвих і тих, хто плаває. Досить! — відрубав він. — Набридло бути ні живим, ні мертвим. А тобі, Гайовий, — перевів він розмову на мене, — видно, мало дісталось, якщо ти знову рвешся в плавання.

Рейс, на який він натякав, справді був трагічний.

Трапилось те в Полінезії, на сході Тихого океану. Спущений з корабля мотобот, яким ми добиралися до атола, потонув. Нас, семеро потерпілих, підхопила течія і винесла в океан.

Не стану оповідати про поневіряння та життя-буття на кораловому суходолі — нагорювались ми неабияк. Тому не дивно, що після повернення в рідний порт дехто відцуравсь раніш обраного шляху і списався з судна.

Першим серед них був Мотовило.

Ми довго затрималися на ремонті. Спочатку стояли біля пірса суднобудівного заводу, згодом «Буревісника» перевели в док. І, як то часом буває, тривала стоянка розніжила моряків. Кілька матросів не з'явилось на вахту; ще один, напившись, учинив бійку. А за Мотовилом стали помічати таке: хлопець, удаючи, що працює, аби день до вечора, вештався по палубах. Звільнений на берег, він одначе не забував прихоплювати з камбуза відро помиїв.

Навіщо морякові недоїдки? Як з'ясувалося, Мотовило відгодовував свиней, хоч і клявся, що помиї для собак.

Для собак, то й для собак. І одного разу я не втерпів, запитав:

— То як твої собачки, Анатолію… хрюкають?

Він, мов навіжений, кинувся на мене з кулаками.

Спостерігаючи ту сцену, кок Акимович вирік:

— Все ясно: матрос відкрив свиноферму. Браво! — додав він. — Скільки й живу, такої комедії не бачив.

Мотовило образився па мене, на Акимовича, на всю команду: його не розуміють, не хочуть збагнути прекрасних поривань!

Бо він себе вважав романтиком. На підтвердження цієї думки наводив «аргумент»: усі ми, мовляв, голодранці — ні кола ні двора, у нього ж чепурна хата, а в ній («Книги для мене — це все!»— казав він) гарна бібліотека, яка дісталася йому в спадок від батька.

Правда, тих творів він ніколи не читав, та якщо й прочитував, — в одне вухо влітало, в друге вилітало. Я подумав: таких книголюбів мав на увазі славетний мандрівник Джеймс Тейлор, коли писав, що начитаний бовдур — найдокучливіша різновидність дурня.

В усякому разі, книги Мотовила кращим не зробили, не окрилили й не додали сил.

Невдовзі Анатолій списався з судна, а його поривання виявились ось чим: він будь-що вирішив розбагатіти — побільше заробити грошей і, між іншим, стати власником автомобіля.

У пошуках корму свинар-книголюб оббивав пороги портових їдалень. Бачили Мотовила і на базарі, де він торгував свининою.

— До чого він докотився! — обурювались ті, хто ходив із ним у рейс.

— Ганьба! — дізнавшись про свого колишнього матроса, з презирством мовив боцман. — Через таких заробітчан тінь падає й на справжніх моряків.

Отже, дехто з моїх однокашників у рейс не пішов. Та й «Буревісник», що став нам рідною домівкою і з яким було пов'язано стільки пригод, на невизначений строк затримувався в порту.

— Сидіти біля моря, ждати погоди — гіршого не придумаєш! — невдоволено бурчав мій тезко, матрос Василь Окань. — Слухай сюди, земляче: може, пошукати інше судно — як ти гадаєш?

— А що тут гадати! — відповів я. — Трапиться підходяща посудина, відразу подамся в плавання.

І нагода знайшлася: дослідне судно «Садко» лаштувалося в рейс. Його палубній команді бракувало матросів.

Так ми з Оканем знову опинилися в морі.

Шторм шаленів. Не встиг я підняти руку із затиснутим у ній анемометром, як насаджені на хрестовину черпачки враз закрутилися.

Кілька хвилин ловив я вітер, потім присів, сховавшись за високий металевий козирок, де було затишно і куди бризки майже не долітали.

Стрілка на циферблаті описувала коло за колом. А щоб дізнатися про середню швидкість вітру, треба було розділити показання анемометра на час у секундах, протягом якого велося спостереження.

Звичайно, це мав робити штурман, та він якраз упрівав над прокладкою курсу. Для мене ж це заняття знайоме й звичне — на «Буревіснику» я не раз чаклував з анемометром.

Отже, подивимось, що вийшло.

Підрахував. Виявляється, вітер двадцять метрів на секунду. За шкалою Бофорта, це дев'ять балів. Одначе хвилювання моря — білолобі баранці, з яких подекуди зривалася піна, — не перевищувало й п'яти балів: велетенська колиска лише починала розгойдуватись.

«Садко» входив у Зондську протоку. Затиснута лещатами островів, вона, здавалося, не могла вмістити всієї води, виштовхувала її з своїх глибин, нуртувала, пагорбилась люто.

Праворуч, на тлі поплямованого хмарами неба, похмуро височів скелястий острів-вулкан.

Кракатау!

На планеті, мабуть, не знайдеться більш грізного вулкана, ніж цей. Майже століття тому він вибухнув. Пробуджувався Кракатау й раніше, але такого з ним ще не траплялося — острів розколовся навпіл, більша частина зруйнувалась. Від землетрусу та хвиль цунамі загинули тисячі людей, з лиця землі зникло безліч поселень. Гуркіт чули в Австралії, на Новій Гвінеї. І ще довго потім над планетою виснув попіл, випадаючи то тут, то там брудними дощами.

Такі були наслідки вулкана-руйнівника, повз якого ми щойно пропливали.

Я спустився з горішнього містка. Високі хвилі, набігаючи з півдня, щосили гатили у вилицю — в носову частину судна. Вода перекочувалась палубою, шукала на ній що-небудь не закріплене по-штормовому, щоб зрушити з місця, віддати на поталу стихії, та, не знайшовши нічого, сердито шипіла, ринула крізь шпігати й ватервейси за борт.

Шторм не щадив «Садка».

Кукса біля стерна немов танцював навприсядки, а заодно під шкалою на лобовій перетинці витанцьовувала й стрілка кренометра — ознака того, що хвилювання наростає.