Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович - Страница 6

— Ти одягайся, а я подивлюся в сусідній квартирі… Може, там щось знайду!

Він заглянув в одні двері, в другі, в треті… Нарешті наткнувся на ношені наваксовані чоботи. Взув — мов на нього шиті! Міцні, зручні, по нозі…

Повернувшись назад, промовив:

— Документи б нам тепер які-небудь… Тоді б хоч і через усю Німеччину! Та де їх візьмеш? — І, помітивши, що Таня перебирає жіночі плаття, сердито додав: — Ну чого ти й досі бабраєшся в них? Мерщій одягай що-небудь! Ось тобі черевики, костюм…

Таня зніяковіла.

— Погуляй, будь ласка, за дверима, поки я переодягнуся… Тут стільки всього — аж очі розбігаються!

Володя здвигнув плечима.

Він вийшов у сусідню кімнату і став біля вікна. Сонце хилилося до заходу, золотило ніздрюваті вапнякові скелі за автострадою і кучеряву зелень лісу. Почулося протяжне виття сирени. Відбій! Повітряна тривога закінчилася, і люди під лісом раптом заворушилися й поволі потекли до міста.

“Цікаво, чи капо вже хопилися нас? Чи розшукують? Адже це не жарти — десь подівся блокфюрер і зник в’язень! — подумалося з тривогою. — Звичайно, мали б списати на те, що стали жертвами повітряного нальоту. А якщо не спишуть? Якщо почнуть шукати тіла і не знайдуть? Виникне підозра, що тут не обійшлося без убивства і втечі”.

З-за дверей почувся голос Тані:

— Володю! Заходь!

— Нарешті, — сказав Володя і зайшов до спальні. — Ти вже одя…

І враз замовк. Всього він сподівався, тільки не того, що побачив.

Посеред кімнати стояла дівчина у білих туфельках, білому платті і з великою втіхою розглядала себе в дзеркало. Щоки її порожевішали, очі блищали. В руках держала елегантний капелюшок і — то так, то так — приміряла на свою коротко підстрижену голівку.

Була вона невисока, тендітна, струнка, зовсім не схожа на те змучене миршаве дівчисько, яке в своїй недоладній бахматій робі скидалося на незграбного підлітка. Тепер же здавалася дорослішою і навіть гарною.

Володя був здивований і вражений. Однак він ні на мить не забував про їхнє становище, і досада знову сповнила його серце.

— Що за дитячі витівки! Знайшла час милуватися собою! — вигукнув спересердя. — Чи в такому одязі збираєшся тікати через пів-Німеччини?

Таня почервоніла, на очах у неї виступили сльози, губи затремтіли від образи, мов у дитини.

— Ти ж сам сказав, що маємо часу досить…

— Маємо, маємо… А якщо трапиться непередбачене і доведеться тікати негайно? Що тоді?.. Не під вінець же збираєшся!

— Це я знаю. Куди мені… такій? — знічено сказала дівчина і кинула капелюшок у шафу. — Одні кістки та шкіра!

Володі стало шкода її і соромно за свій різкий тон.

— Ну, ну, не ображайся, — промовив лагідніше. — Сама пристала до мене — тож слухайся… Одягайся в хлоп’ячий одяг! Ось він тут!

— В хлоп’ячий?

— А чому б ні? В дорозі в ньому зручніше — доведеться пробиратися лісами, горами, спати в кущах, у сіні… Ось — бери! — І він вийняв із шафи одяг підлітка. — І не гайся!

Він знову вийшов на кухню. А через кілька хвилин двері розчинилися, і на порозі з’явилася Таня. І цього разу одяг так змінив її, що годі було й впізнати. У сірому піджаку з темно-зеленим комірцем, високому синьому кашкеті, у черевиках на грубій підошві з рантами вона скидалася на підлітка-німчука.

— Ось і я! — сказала весело. — Готова до подорожі!

“Що за легковажність!” — подумав Володя, а вголос сказав:

— Гм, до подорожі… А якою вона буде, ти хоч уявляєш? В кращім випадку — небезпечна, виснажлива дорога довжиною в тисячу кілометрів! По чужій ворожій країні, без їжі, без води, без притулку. В гіршім — нас жде концтабір, а то й шибениця!.. Ти подумала про це?

— Подумала… Мені не звикати!

— Тобто… Як це — не звикати? Може, ти хочеш сказати, що бувала в подібному становищі?

— Так.

— А саме?

— Це довга історія…

— А ти коротко… Хочу знати, з ким доведеться верстати шлях!

— Ну що ж, ти маєш рацію. Після того, що трапилося в цьому будинку, ми не маємо підстав не довіряти одне одному…

— Цілком слушно. Отже, ти…

— Таня Іванова, народилася в Москві в сім’ї робітника, комсомолка, після закінчення десятого класу добровільно поступила на курси радисток. Двічі закидали мене в тил ворога. На жаль, третього разу мені не поталанило… Це було в Білорусії. Я опустилася прямо в зону карателів. Рація і живлення потрапили до їхніх рук, а я якимось чудом вислизнула, довго пробиралася лісом, болотом, перепливла річку й на світанку опинилася, зовсім знесилена, на невеликому хуторі. Куди йти? Де шукати партизанський загін? Без допомоги місцевих жителів я не могла обійтися, тому постукала у вікно невеликої хатини, що стояла під лісом. З хати вийшов похмурий сивобородий дід. Побачивши, що я мокра мов хлющ і тремчу від холоду, сказав, ні про що не питаючи:

— Заходь!

В хатині було тепло. В печі палахкотів вогонь. Немолода виснажена жінка сиділа на ослоні й чистила картоплю. На скрип дверей підняла на мене смутні очі.

— Ось привів! — сказав старий. — Партизанка!

Я заперечила:

— Звідки видно, що я партизанка?

Старий суворо глянув на мене.

— Видно… Та ти не бійся — ми не викажемо! — і, пошкрібши негнучкими пальцями потилицю, додав: — Карателі йдуть по п’ятах?

— Так, — відповіла я.

— Де вони?

— За річкою.

— Отже, незабаром будуть тут, — промовив сам до себе і зразу кинув на мене сердитий погляд: — Хто ж ти така? І не хитруй — тут кожна хвилина дорога! Чому німці женуться за тобою?

Становище моє було критичне, і я зважилася відкритися старому:

— Я радистка… Мене скинули з літака… Не туди… Помилково…

Старий пильно подивився на мене.

— Скинули тебе туди, — промовив з притиском. — Та, на твоє лихо, напередодні карателі витіснили звідти партизанів… Гм, що ж робити? Тікати?.. Не втечеш — навкруги непрохідні болота, а вони скоро нагрянуть… Хіба ось що, — старий заметушився, з невеликої скрині дістав білизну, якусь ношену-переношену лахманину, латані черевики, — переодягайся! Та хутчій!.. Ти так схожа на нашого внука Сашка…

— На Сашка? — здивувалася я. — Ви хочете, щоб я видала себе за хлопця?

— А чому б ні? Вони ж шукають радистку! А ти станеш хлопцем! Підлітком! Одягайся! — прикрикнув суворо.

Я ступила в темний куток, за піч, швидко скинула свій мокрий одяг, одяглася в сухе.

— Тепер сідай на ослінчик, — сказав старий, беручи ножиці. — Доведеться тобі пожертвувати своїми розкішними косами…

Він обстриг мене, а коси, мокрий одяг та чоботи вкинув у піч.

— Запам’ятай: я твій дід. Мене звати Андрієм Івановичем Мотричем, бабусю — Акулиною Іванівною, ну, а ти будеш Сашком Мотричем… Залазь на піч — грійся, а я піду подивлюся, чи не залишилося після тебе слідів на траві. Якщо залишилися, проведу по них корівчину до водопою… Та тютюнцем потрушу… Від собак…

За півгодини зійшло сонце, а незабаром нагрянули й карателі. Перенишпорили хати, потім зігнали всіх на вигін.

— Де парашутистка?

Люди мовчали.

— Хто староста? Де радистка?

На мій превеликий подив, наперед виступив мій рятівник Андрій Іванович.

— Не було в нас радистки, — відповів спокійно. — Оце всі наші!

— Всі наші! — загули люди.

— Не признаєтесь — чоловіків у тюрму!

— Воля ваша, а чужих тут немає, — знову за всіх відповів дід Мотрич.

— Взяти їх! — наказав офіцер.

Карателі відібрали чоловіків, серед них діда Мотрича і мене, і погнали в місто… Там кинули в тюрму, де ми сиділи кілька днів, ждучи найгіршого… Не знаю, чим би закінчилася ця історія, якби не успішний наступ наших військ… Німці почали тікати, а нас запхали в вагони й повезли на захід… Так потрапила я в Німеччину, в трудовий табір… Володя сумно похитав головою, з неприхованим жалем заглянув дівчині в очі.

— Справді, нелегко тобі довелося, — він підійшов до неї й потиснув невеличкі рученята. — І пробач мені, що був іншої думки про тебе… Гадав — дівчисько, дитина майже… А виходить — солдат!.. Пробач, будь ласка…