Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович - Страница 19

Ми почали нетерпляче ждати вечора. Злива припинилася, та дощ не стихав — сіявся і сіявся, мов крізь сито, затягуючи і землю, і небо непроглядною сірою пеленою.

Похмурий осінній день короткий, та для нас він здавався безконечно довгим. Через кожні п’ять хвилин я дивився на годинника — чи скоро?

Ми сиділи на мокрій землі і пильно приглядалися до крутих схилів балки, там, за дротом, де нам вночі доведеться пробиратися.

Час тягнувся нудотно довго. Мені здавалося, що нашому чеканню не буде кінця і що в останню хвилину все може піти шкереберть.

Тим часом день поволі гаснув. Сірі осінні сутінки тихо кралися з глибокої балки і покривали землю холодним туманом. Незабаром зовсім стемніло.

— Пора, — прошепотів я.

— Пора, — погодився Смольников.

Ми підвелися і почали спускатися до яру. Серця наші билися напружено. Нерви бриніли, як туго натягнуті струни. Що буде через кілька хвилин — сподівана воля чи смерть?

Не доходячи півсотні кроків до загорожі, спустилися в рівчак, проритий дощовою водою.

Смольников ліз попереду. Рівчак круто спускався в глибоку балку, і це допомагало нам: без особливого напруження ми прослизнули попід дротом і опинилися за межами табору. Швидко скотилися вниз, де вже стояла густа пітьма, і не розбираючи дороги, кинулися бігти. Шелестів під ногами бур’ян, колючі тернини чіплялися за одяг, боляче шмагали по обличчях. Та дороги вибирати ніколи: хотілося якнайшвидше відійти з небезпечної зони, де нас могла ще наздогнати ворожа куля.

Коли вийшли в степ, було вже зовсім темно. Позаду залишилися Хорол і Хорольська яма. Там мерехтіло кілька жовтавих вогників. По боках — суцільна пітьма холодної осінньої ночі, що важко налягала на принишклу землю. Попереду ж — невідомість…

Постало питання — куди йти?

— До фронту! — сказав я.

Смольников задумався.

— До фронту? В такому вигляді? — він мав на увазі наш мокрий, брудний військовий одяг, який ми добре викрутили, але який від того не став сухим і мало зігрівав нас, а також нашу неймовірну виснаженість. — Не дійдемо. Відразу схоплять… Та й не витримаємо такого шляху, — ти, може, й витримаєш, а я — ні… Треба відпочити, зодягнутися відповідно… Ні, так не дійдемо… До того ж якщо охорона табору кинеться на розшуки, бо, я певен, сьогодні не тільки ми втекли, то передусім шукатиме на шляхах, що ведуть на схід…

— Що ж ви пропонуєте?

— Що я пропоную? — каштан задумався. — По-перше, втекти якомога далі, щоб нас не спіймали. Це головне… По-друге, знайти притулок, де б ми хоч трохи “відійшли” від фашистських “курортів”. Такий притулок я можу знайти тільки в Києві, бо я там довгі роки служив і маю знайомих, котрі нам допоможуть… А ти?

— А я — ніде… Не можу ж я повернутися в своє село, де жили майже виключно німці-колоністи. Там мене відразу запроторять у табір, як льотчика, як комсомольця і як сина агронома-комуніста…

— От бачиш… Залишається Київ… До того ж мені дуже хочеться дізнатися, чи встигла евакуюватися дружина з донькою. Якщо ні, то я їх заберу з собою або влаштую десь у знайомих на селі… Для мене це теж дуже важливо…

Опівночі хмари розійшлися, небо всіялося холодними дрібними зорями — і раптово вдарив мороз. Земля зразу затужавіла, підмерзла. Йти стало легше, але й одяг наш теж затвердів і почав при найменшому рухові торохтіти, мов панцир.

Щоб не замерзнути, ми наддали ходу. Орієнтуючись по Полярній зірці, попростували на захід. Села, що траплялися по нашому шляху, обминали: хотілося відійти від Хорола якнайдалі.

Під ранок вийшли до Сули. Праворуч бовваніли в сірій імлі солом’яні та очеретяні дахи приземкуватих хатинок якогось села, трохи далі темнів залізничний насип і міст через ріку.

Попереду стояли лапаті, в рясному інеї, кущі верболозу.

Через міст іти побоялися. А раптом охороняється?

Поки добралися до берега і пересвідчилися, що перебратися на той бік річки ніяк не можна, бо по воді йде сало, почало сходити сонце. Після недовгої наради вирішили повернутися назад і зайти в село: потрібен був спочинок. А головне — нестерпно хотілося їсти.

Вибрали крайню хату, що стояла біля самого лугу. Довго сиділи в кущах, тремтячи від холоду. Стежили, чи нікого нема підозрілого. Було б украй нерозумно знову потрапити за колючий дріт.

Потім наважилися. Смольников залишився надворі, а я прочинив двері і вступив до хати.

— Добрий ранок, — привітався, швидко оббігши поглядом невелику кімнату, яка правила одночасно і за кухню.

За столом сиділо четверо: чоловік, жінка і двійко дівчаток, що враз поклали ложки і спідлоба зиркнули на мене.

— Доброго ранку, — відповів за всіх господар, ще не старий, але якийсь кістлявий, змучений чолов’яга. — Проходь, хлопче… Сідай… Бачу — не зблизька мандруєш…

— Не зблизька…

— Їсти хочеш?

Я ковтнув слину, жадібно глянув на стіл, де на цупкому настільникові лежала велика підсмажена хлібина, а в череп’яній глибокій мисці парувала товчена з салом та цибулею картопля.

Чи хочу я їсти? Ще б пак!

По жовтому обличчю господаря пробігла ледь помітна посмішка, і він сам собі відповів:

— Ну, звичайно ж, хочеш… Тоді роздягайся, мий руки і сідай до столу. Я сам, брате, нещодавно звідти…

— Звідки? — спитав я насторожено.

— Ну, як звідки? Відомо — з Хорольської ями!

Я закліпав очима. Всього сподівався, тільки не такої проникливості.

— Як… як ви дізналися?

Господар знову усміхнувся. Від цього шкіра на його обличчі зібралася зморшками.

— Видно пана по халявах!.. Та ти не бійся — не продам! Сідай до столу!

Я все ще нерішуче стояв посеред хати. Потім наважився сказати:

— Я не сам… Ми удвох.

— Так гукай свого товариша — хай заходить! Чого вже там!..

Коли зайшов Смольников і ми роздяглися і вмилися — уперше за багато днів, — на столі стояла ще одна миска з картоплею, глечик кисляку, а хлібина була повністю покраяна на чималі скибки.

Нічого смачнішого, здавалося, ми не їли в своєму житті. Дівчатка з подивом дивилися на нас, вражені тим, що ми враз спорожнили посуд, з’їли весь хліб і, розморені від ситості й тепла, ледве сиділи на лаві.

— Співчуваю вам, — сказав господар. — Бо сам і досі не можу прийти до тями… Спасибі жінці — виручила. Кілька днів бродила попід загорожею, поки побачила мене. Там же вийняла з ушей золоті сережки — віддала німцеві… Випустив… А вам як пощастило вирватися — втекли?

— Та ні, теж випустили, — схитрував Смольников.

Але господар не повірив:

— Знаю, як там випускають!.. Та ви не бійтеся. Якщо ми один одному не довірятимемо, то як і жити на світі? Я вже не кажу — як нам тоді із тією нечистю боротися… — І, не ждучи відповіді на свої досить прозорі й сміливі слова, додав: — Ну, ось що, братця, нікуди ми вас сьогодні не відпустимо! Зараз нагріємо пару чавунів води — скупаєтесь! І на піч — спати! Бо на вас страшно глянути… Брудні, зарослі, худющі. Одна шкіра та кістки… Ніяк не кращі за мене…

Він засміявся і наказав дружині приставити в піч, до вогню, два великі чавуни з водою. На заперечення Смольникова, що нам треба йти, бо, мовляв, ще далека додому дорога, відповів:

— Домівка не вовк — у ліс не втече! А якщо боїтесь, то повторюю: не бійтеся! Гарних людей у нас більше, ніж поганих. Це треба знати…

За годину викупані, підстрижені, поголені, переодягнуті в чисту білизну господаря, ми зі Смольниковим залізли на піч і миттю поснули. Прокинулися тільки перед вечором. На нас уже ждала смачна вечеря — борщ, вареники, а також пляшка самогону. Я від чарки відмовився, а Смольников з господарем перепустили по одній. Після вечері знову забралися на піч і проспали непробудним сном до ранку.

Вранці виявилося, що господиня прокип’ятила і попрала нашу білизну, а господар, замість військового, дав нам свій старий одяг. Пробули ми в цій гостинній хаті ще дві доби. За цей час трохи набралися сил, оговталися після Хорольської ями і одного дня після сніданку вирушили в путь. Від господаря дізналися, що через Сулу можна перейти просто по залізничному мосту, який німцями не охороняється.