Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович - Страница 14

— А-а, попалися, голубчики! — прошепелявив старий. — Прокляті злодюги!.. Хто ви — поляки, французи чи, може, росіяни?..

Втікачі вражено переглянулись. Оце втекли! Ну й у дурне становище потрапили! Що робити?

Володя благально простягнув наперед руки.

— Послухай, старий, опусти рушницю! А то з-за десятка груш, чого доброго, всадиш нам у животи порцію шроту!

— І всаджу! Будьте певні!

— Але ж, батьку, май совість! — вигукнув Володя. — Невже ти, коли був молодим, ні разу не заглянув до чужого саду? Га?

Німецька мова, видно, спантеличила старого. Він закліпав безвіїми повіками, пожував цупкими старечими губами.

— Ти мені баки не забивай!.. Чому не заглядав? Заглядав! Лазив і я, звичайно… Тільки ж не таким лобурем, як ви зараз, а хлопчаком, підлітком… А таким, як ви, я вже працював!

— І ми працюємо…

— Можна повірити! По чужих городах!

— Та ні, працюємо кочегарами на паровозах. А це одержали повістку до армії, — все сміливіше брехав Володя. — Не сьогодні, то завтра станемо солдатами фюрера — і ф’ю-ю-ть!..

Він не пояснив, що буде, — повезуть кудись чи уб’ють. Але, як не дивно, саме цей вигук розжалобив старого. Він раптом заморгав очима, опустив рушницю, дістав з кишені хустину і витер очі.

— Ось як!.. Тоді інше діло… А я думав… Звідки ж ви? З Ейзенаха чи з Готи?

— З Герштунгена, — відповів Володя, пригадавши назву вузлової станції за Ейзенахом.

— З Герштунгена? Далеченько… Та для кочегарів це запросто. Проїзд безплатний…

— То ми можемо йти?

Старий махнув дулом рушниці.

— Ідіть. Та вдруге сюди не потикайтеся, а то натрапите на іншого…

— Спасибі. А вдруге, слово честі, не будемо тут, — цілком щиро запевнив Володя. — Ще раз дякуємо, старий!

— Е-е, за що дякувати. За якісь там груші… Коли тут Німеччині кінець… Всьому кінець! — І махнувши безнадійно рукою, старий закинув за спину рушницю і перший рушив геть.

Його худа, сутулувата постать поволі віддалялася, щедро скроплена сріблястим місячним сяйвом. В такт крокам похитувалося високе перо на капелюсі, блискали наглянсовані краги, тихо шурхотів гравій.

Коли старий зник десь у темряві, втікачі знову переглянулись.

— Нічого не розумію, — прошепотіла, полегшено зітхнувши, Таня.

— Що ж тут розуміти? На цей раз пронесло… Передусім виручило моє знання німецької мови. На перший раз я переконуюся в тому, що знати — це значить могти, бо знання — то могутня сила… А по-друге, німці стали не ті. Чула, що старий сказав? Що там, мовив, якісь нещасні груші, коли Німеччина терпить тотальний крах!.. Це сьогодні він так каже. А два роки тому, коли його сини марширували до Москви чи на Кубань, він би так зі мною не говорив, а всадив би в живіт заряд шроту — і будь здоровий! Я їх перебачив за ці роки!.. Ого!

Вони підійшли до залізниці, здерлися на крутий насип і повернули ліворуч, на схід. Розмова сама собою припинилася.

Старовинне місто Гота привільно розкинулося на рівнині, біля Тюрінгенського Лісу, що могутнім гірським кряжем підходив майже до самого вокзалу.

Сюди втікачі добралися на четверту ніч, перед ранком, і, зморені й голодні, бо запас груш вичерпався, лягли спочити просто на землі, притрушеній сухою глицею.

Коли встало сонце, схопилися і, цокаючи зубами від холоду, зійшли на голу вершину гори й сіли в затишку, щоб погрітися в ранковому промінні. Звідси було добре видно вокзал. Від нього на схід мчав ешелон.

На платформах — танки, гармати, самохідні гармати, автоцистерни. У відчинених дверях вагонів маячать сірі солдатські постаті. Паровоз свистить і, вилискуючи масними чорними боками, вивергає з димарів клуби бурого диму.

— Прокляття! Скільки їх пре на нашу землю! — вигукнула Таня. — Ех, було б чим — пустили б ми таку цяцьку під укіс! Але ж голими руками чи пістолетом нічого не зробиш!..

— Голими руками не зробиш, — погодився Володя. — А от сісти на ешелон тут можна… Глянь — від лісу до вокзалу з кілометр пройти полем. Потім в оті кущі, що ростуть понад залізницею. Далі — через міст… Оце найнебезпечніша ділянка… Зате вже й станція поряд… А там аби пощастило сісти на той ешелон, що нам треба…

Сонце підбивалося все вище і вище. Ставало тепліше. Від нічного холоду залишився один спомин. їх зморило, і вони, перебравшись у тінь, під густі ялини, міцно поснули.

Прокинулися десь годині о п’ятій. Навколо стояла тепла лісова тиша. Гостро пахло смолою і прілою глицею.

Таня глибоко вдихнула той різкий смолянистий аромат і раптом відчула якусь незрозумілу слабість — мовби зашуміло в голові. З чого б то? Невже від голоду, що, як люта вовчиця, гризе нутрощі?.. Мабуть. Бо з учорашнього вечора, коли поїли все, що залишалося в рюкзаку, в роті не було й ріски.

— Ех, коли б роздобути де-небудь хоч півхлібини, — зітхнула, вилазячи з-під лапатого гілля.

— А добрий шмат сала до того хліба не хочеш? — пожартував Володя. — Гадаю, було б і смачніше, і тривніше!

— Жарти жартами, а їсти хочеться — аж душа болить!

Вони вилізли з-під ялин і сіли на голому шпилі, над урвищем, звідки відкривався чудовий вид на місто і його околиці.

— А ти не думай про їжу, — порадив Володя. — Поки не стемніє, все одно зі своєї криївки ми не можемо, не маємо права вилізти. Робити нічого — давай поспимо.

Тільки коли добре стемніло, вони спустилися з гори і попростували до станції по рівному полю, засадженому картоплею.

Ніч швидко опускала на землю свої темні шати. Навкруги стояла тепла літня тиша, пахло лісом і полем — смолистою глицею з гір, духмяним зіллям з ярів та достигаючим, подекуди висохлим картопляним бадиллям.

Неподалік вокзалу Володя сказав:

— Я піду розвідаю що і як.

Таня задумалася.

— Я чомусь боюся. Краще давай не розлучатися. Тож іди попереду, а я за тобою назирці. Не поспішай, не відривайся від мене. Якщо загубимо один одного, повертаємося на місце нашого нічлігу… І дай мені пістолет. Я страхуватиму тебе…

— Згода. Ходімо, — сказав Володя, віддаючи дівчині зброю.

Станція і вокзал жили своїм звичайним життям. Час від часу, коли прибував поїзд, спалахували ліхтарі. Сичали парою темні окаті паровози. Брязкали буфери… На перонах групками стояли пасажири — старі, жінки, підлітки. Подекуди серед них виднілися високі офіцерські та солдатські кашкети.

Здершись на крутий насип, не поспішаючи перетнули міст над асфальтною дорогою і відразу опинилися серед безлічі колій, що широким віялом розсипалися за семафорами.

Володя повернув ліворуч — назустріч рухові поїздів. Там стояли чотири ешелони, що йшли на схід.

На який же сісти?

Як правило, на кожному вагоні, що належав “імперській” залізниці, в правому кутку прикріплювалась невеличка металева сітка. Під неї закладався супровідний лист із зазначенням станції призначення.

Володя відразу знайшов її.

— Таню, посвіти!

Вони стали спинами до поля, а обличчям до вагона, і Таня запалила сірник, тримаючи його в стулених долонях і направляючи жмут світла на сіруватий бланк з червоною смужкою по діагоналі.

— Тьфу, чорт! — вилаявся Володя і швидко дмухнув на сірник. — Берлін! Туди нам не треба!

Таким же чином дізналися про маршрут другого ешелону. Цей ішов на південь, до Праги. Отже, теж не по дорозі.

Третій доходив тільки до Лейпціга. Це зовсім поряд, якихось кілометрів сто—сто п’ятдесят. Отже, теж не підходить.

І тільки четвертий виявився “їхнім”, бо йшов до Бреслау. А там рукою подати до Польщі.

Вони зраділи. Тепер вибрати затишне місце, найкраще б — відкриту платформу з таким вантажем, де можна було б заховатися від стороннього ока, або вагон без даху. В критий забиратися небезпечно — нічого не видно, нікуди тікати…

Вони рушили уздовж ешелону, скрадаючись повільно, обережно. Попереду знову Володя, а кроків за десять позаду Таня.

В обох тривожно-радісно билися серця. Ще б пак! За кілька хвилин сядуть на поїзд, і він повезе їх далеко-далеко від тих місць, де на них чигає тюремна камера, шибениця, куля.