Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр - Страница 24

* * *

Хоча до вечора було іще далеко, хол Дому політичної роботи вже світився зсередини всіма своїми лампами й ліхтарями. Парти, за якими сьогодні вдень сиділи письменники, зараз були в три поверхи складені одна на одну під глухою стіною, а вільний простір заповнювала публіка. Одягнуті в однакові костюми-двійки, контролери в дверях перевіряли наявність запрошень. Шлойму і його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу їм назустріч з'явився Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ. Зі щирою силуваною усмішкою він жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» — промайнула думка в голові). Самчук і Микола Іванович одразу ж відстали, немов розчинились у юрбі. Та їхні погляди на своїй потилиці Шлойма відчував безперестанку впродовж усього вечора.

Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до «Актового залу» («Цікаво, що ж це за «акти» тут відбуваються?» — промайнула думка в голові) — високе й просторе приміщення, досить таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу — злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках. Деякі з цих костюмів, імовірно, перед одяганням відвисали певний час на спинках стільців і бильцях ліжок, від чого складки в місцях згинів дещо розпросталися. Втім, у піджаки й брюки були вбрані лише чоловіки, а поодинокі жінки, яких було в загальному не більше 1/10 від списочного складу присутніх, були одягнуті трохи охайніше і яскравіше — а кожна четверта з них замість ділового костюма (спідниця, жакет і біла блузка, оздоблена угорі мереживним комірцем-жабо) навіть мала на собі ошатне плаття синього, зеленого, або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скільки всього жінок у залі було в платтях, якщо відомо, що загальна кількість учасників відкритого засідання обкому становила 640 чоловік, а одна з жінок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнівського району Кибукевич Уляна Йосипівна, мала на собі чорно-коричневого плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв'язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: Скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?

«Що це за збори?» — Шлойма якомога серйозніше подивився на Зубчука.

«А вам що, досі не сказали? Зараз має відбутись розгорнуте обговорення вашого роману.»

Роману? Роман «Стіна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися від драматургії, і львівське видавництво «Касталія» невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що значить — Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п'ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі — розгорнуте обговорення.

«Це що ж — учасники цього обговорення прочитали мій роман?» — Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.

Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:

«Ну-у, може й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов'язки…» Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.

Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» — Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру дошнипливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості — чи ж режисер так само бачить події у тексті його п'єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив все цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п'єси, над якою працював.

Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п'ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось перемовлялась просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навіть не перевдягла з коричневого шкільного костюмчика, саме пробиралась до своїх місць, проминаючи в вузькому дев'ятому ряді пенсіонера І.Б.Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зібрання з плеєром (передбачливо знявши навушники при проходженні контролю в дверях) і зараз повільно похитував головою в такт лише йому чутної музики. За кілька крісел від нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях піджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаної письменниці, Уляна, озирнувшись, зустрілася очима з Шлоймою і швидко примружила одне з очей — майже що підморгнула. Десь мусила бути й мати, і Обля з дочкою, і митник, який зміняв сто марок по вигідному курсу, і — хто іще ввійшов у це число 640 осіб, які могли сісти в «Актовій залі», а ще чоловік 25–26 могли, нікому не заважаючи, стояти біля дверей у проходах, що вони й робили.

Над сценою, прямо у залу світився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор і ганьба відступнику Ецірвану!» Кілька лампочок не горіло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «іаньба». У глибині сцени, просто над столом президії опускався зі стелі якийсь незрозумілий пристрій — дві великі металеві півкулі, до яких звисали й підіймалися металеві, ґумові й пластикові кабелі та трубки.

Зубчук з другої спроби перехопив питальний погляд письменника Ецірвана і хвильку подумавши, вирішив, що мусить якось прокоментувати дивне явище під стелею.

«Це Де У Пе А.» — пояснив він скоромовкою. — «Секретна розробка нашого радіозаводу. Я не маю права цього розповідати, але ви вже майже свій (Нічого собі! — отетеріло відзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровується, як «Думально-уніфікуючий променевий агрегат». Випромінення, що йде від нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом билися кращі фізики й біологи всієї України… Соціалістичної України, як ви розумієте. Поки-що випущено два експериментальні зразки — один висить перед нами, а другий забрали у Київ, здається, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радіозаводу вже є купа замовлень, я чув, що з Росії, з Білорусії, з інших госу… держав СНГ. До речі, операцію по вашому затриманню… тобто — по вашому залученню до співпраці бюро обкому також розробляло під дією «Д.У.П.А.» І як бачите, все пройшло відносно вдало, чи не правда?..» — він зумисне скінчив мову запитальною фразою і зазирнув Шлоймі просто в очі. Шлойма вирішив, що має право не відповідати. Та Зубчук не дуже й прагнув відповіді, бо через кілька секунд, тихенько піднявшись бічними сходами на сцену, пірнув ліворуч, за лаштунки. Шлойма побачив як він, все ще пригинаючись і скрадаючись, пішов у глибину простору сцени.