Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр - Страница 19

«А вона що… вона іще жива?» — питання прозвучало цілком недоречно. Якщо «хоче бачити», то певно таки жива, в переносному значенні такої фрази не кажуть навіть співробітники органів.

«Вона зараз тут, в лєчаснупрі, на другому поверсі, в двадцять другій палаті, на спецобслєдованії. У неї був сердечний припадок, десь місяця три назад. І з тих пор вона лежить в лєчаснупрі. Сьогодні вона позвонила в обком, і попросила по возможності з вами зустрітися. Їй пішли навстрєчу. Так шо — пройдьомтє, Шлойма Васильович…»

Плентаючи між Самчуком і Миколою Івановичем уже знайомим лінолеумним коридором повз тьмяні запилюжені фікуси, Шлойма про всяк випадок, і щоб розігнати туман в голові, пригадав собі головних персонажів і загальну сюжетну канву трилогії Степаниди Добромолець. Молодий пастух-напівсирота з Полісся Микола Музичук, після фронтів першої світової і громадянської воєн повертається в рідне село Ремчиці. Його кохана Галя по волі змучених тяжкою працею батьків (і супроти волі власної) вийшла заміж за місцевого багатія-жмикрута. Зустрівшися з коханим Миколою, Галя присягається, що вони будуть разом, навіть якщо задля цієї мети вона муситиме отруїти нелюбого мужа Григорія. Та до цього не доходить — Григорій сам замерзає в лісі, повертаючись напідпитку з ярмарку. Микола й Галя поєднують свої долі, хоча підступний сільський піп отець Герасим і не хоче їх вінчати. Микола з Галею «живуть у гріху», а все село, науськане попом, засуджує молоду пару. Темні, затуркані селяни не розуміють щирих і чистих почуттів молодят. Їх підтримує лише сільський дивак, бідняк Онисим, який іще на початку сторіччя був кур'єром ленінської «Іскри» по території Волині, і якось навіть їздив на конспіративну зустріч у Пороніно. Саме Онисим вперше розповідає Миколі про можливість побудови справедливого суспільного ладу без попів і багатіїв, крадькома приносить йому почитати Карлів Марксів «Капітал», іншу заборонену прогресивну літературу. Потім Онисим з Миколою під зшитим Галею червоним прапором виводять сільську бідноту Ремчиць на першу в історії села першотравневу демонстрацію. Викликана попом Герасимом поліція розганяє демонстрацію, заарештовує Миколу й Онисима. Та у в'язниці Микола налагоджує нові, ще ширші зв'язки з міськими революціонерами й за кілька років повертається в рідне село вже переконаним борцем за світле майбуття трудящих всього світу. Наступного дня нападом військ гітлерівської Німеччини на Польщу розпочинається друга світова війна.

Другий роман — «На волі краще, як в неволі» розпочинався, згідно законів серіалу, з того самого місця, в якому скінчився попередній: на узліссі край села пізнього вечора, чи раннього ранку, Галя, зовсім випадково, вийшовши по воду, чи там коноплі тіпати, розпізнає в ледь помітній постаті ген далеко в кінці шляху свого судженого. Покинувши посеред дороги відра, чи там коноплі, вона біжить з усієї сили, як американська супер-жінка Маріон Джонс, щоб припавши до грудей коханому й відсапавшись, повідомити, що за час його відсутності в них знайшовся хлопчик Василько. Дитинці вже майже рочок, росте здоровеньке, та вищезгаданий зловредний піп Герасим не хоче хрестити хлопчика. «Ну, нехай, і так людиною виросте!» — відповідає Микола, і взявши кохану дружину за білі руки, йде додому, підібравши по дорозі покинуті Галею відра, чи там коноплі. Вдома він виймає з колиски й цілує сина, сідає до столу поснідати, а потім з головою занурюється в революційну діяльність. Трохи більше, як за два тижні все село під проводом Миколи виходить зустрічати хлібом-сіллю червонозоряні танки й воїнів-визволителів, єдинокровних братів зі Сходу. З-за клуні на селян позирають з ненавистю місцеві жмикрути-багатії під проводом отця Герасима. Та щасливі трударі не надають великого значення їхній безсилій люті. Нове щасливе життя розквітає у Ремчицях. Люди з радістю записуються до колгоспу, щоб у спільній праці жити-поживати і лиха не знати. Всі без винятку сільські діти йдуть до школи, де молода й гарна вчителька, що прибула разом з визволителями, навчає їх читати і писати. Миколу Музичука селяни-трударі одноголосно обирають головою колгоспу. Їхній вибір схвалюють і на бюро райкому, де Миколу одразу впізнають колишні товариші по в'язничній камері і без кандидатського терміну приймають до лав партії. Головує на бюро райкому колишній сільський дивак Онисим, і орден Бойового Червоного прапора краплею крові (саме так, «краплею», а не плямою, цей образ добряче здивував Шлойму іще під час прочитання роману, й певно, тому так міцно закарбувався у пам'яті) горить у нього на лацкані піджака. Саме Онисим першим і вітає Миколу, обіймає його й шепоче на вухо: «Знаю — ти гідний. Ти вистоїш. І ти — не зрадиш. Вірю в тебе, Миколо!»

Неповних два роки проіснував у Ремчицях колгосп, яким керував Микола Музичук. І другий роман Степаниди Добромолець закінчувався напередодні 22 червня 1941 року, напередодні початку страшного воєнного лихоліття. В суботу, 21 червня відповідальний партпрацівник Онисим приїхав з району у рідне село і заночував у хаті в голови колгоспу М.Музичука. Сидячи за столом, при чарці він встиг упівголоса розповісти другові-побратимові Миколі про напружене міжнародне становище, про незліченні гітлерівські полчища за Бугом, «ось тут же, недалечко, там, де Волинь…» А прокинулись Микола з Онисимом і перелякана Галя з трирічним Васильком уже від реву фашистських літаків у чистому небі Батьківщини. Онисим негайно від'їхав до райцентру, щоб там керувати евакуацією, а Миколі звелів збирати всіх колгоспників на загальні збори, й на тих зборах оголосити про віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад та про необхідність збройної боротьби.

Вже подолавши увесь довжелезний ліксанупрівський коридор і піднімаючися сходами на другий поверх, Шлойма висмикнув з тайників пам'яті ще й фабулу третього, заключного роману трилогії. Саме цей роман викликав свого часу у критиків найбільше зауважень та нарікань, оскільки в ньому, на сторінках першого варіанту авторка з симпатією вивела образ молодого зв'язківця-оунівця Юрка. Згідно приватних переказів, сама Степанида Добромолець в роки війни вже доволі зрілою жінкою пережила бурхливий роман з юним націоналістом, що й намагалась завуальовано (та, видно, все ж недостатньо завуальовано) увічнити у своїй прозі. Перепрацьований другий варіант роману було подано до видавництва з запізненням, а світ він побачив з іще більшим запізненням, після аж чотирьох внутрішніх рецензувань. Двоє з рецензентів мали високі вчені ступені, ну а двоє інших — високі військові звання. У доповненому, зміненому й перепрацьованому тексті Микола Музичук вже за кілька днів після початку війни й приходу окупантів на землю Ровенщини береться за організацію партизанського загону «Месники» в лісах навколо рідного села. Галя з Васильком переховуються у сусідньому селі, в далеких родичів. Онисим, провівши евакуацію в райцентрі, переходить на нелегальне становище і прибуває в рідне село, змінивши зовнішність. Та все ж підступний піп Герасим впізнає колишнього односельчанина й негайно видає його фашистським прихвосням — оунівцям і поліцаям. Незламний Онисим гине під тортурами, так і не виказавши місцезнаходження партизанського загону «Месники». За це партизани вночі здійснюють зухвалий наліт на село, карають попа і його підспівувачів, а потім продовжують свою збройну боротьбу, пускаючи під укіс гітлерівські ешелони на відтинках залізниці Ровно-Сарни та Ровно-Ківерці. Загін Миколи Музичука міцнішає і розростається. Місцеві фашистські прихвосні — оунівці й поліцаї — покриваються холодним потом, почувши саму тільки його назву — «Месники». Та коли одного разу командир загону поночі пробирається в сусіднє село, щоб там побачитися з дружиною Галею і сином Васильком, він потрапляє в засаду, підлаштовану оунівцями та поліцаями з ініціативи того самого, згадуваного вище молодого націоналіста Юрка, який був з такою симпатією зображений авторкою у першій редакції роману. У другій редакції Юрко, хоча він і бідняцький син, співає в церковному хорі, де й потрапляє під згубний вплив отця Герасима.