Справа про 19 роялів - Вахек Еміл - Страница 1

1

Для Трампуса справа про дев'ятнадцять роялів почалася з того, що його дружина Мальвіна подзвонила професорові-терапевтові Крейчі, щоб той приїхав і оглянув її чоловіка. Як на те, саме в цей час до Праги прибув пан Гашек, управитель невеличкого карловарського пансіону «Бразілія», що міститься на Базарній площі. Він приїхав у справі до власника пансіону пана Ганіша, який через старість та хвороби у Карлові Вари уже не навідувався.

Це була справа, яку власник пансіону вважав дріб’язковою, але вона вельми важила для пана Гашека. В малому вестибюлі «Бразілії» висіли три досить старі картини, які діяли панові Гашеку на нерви. Вони зображували зграю собак, що шматують зацькованого вепра та оленя; на цей клубок закривавлених тіл пан Гашек мусив дивитися щоразу, коли відчиняв двері зі свого невеличкого кабінету. Він давно вже просив Ганіша, щоб той дозволив йому ці гнітючі картини замінити приємнішими з-поміж колекції, яку Ганіш кілька років тому сховав на складі. Ганіш нарешті зглянувся на нього й саме сьогодні вручив йому довірчого листа, який уповноважував Гашека взяти зі складу ті картини, що їх він собі вибере.

Заладнавши справу, пан Гашек пообідав у ресторані «В принців». Маючи ще досить вільного часу, згадав, що давненько не був у Мальвіни Канн, яка вийшла заміж за Зденека Трампуса, у батька якої він колись служив. Пан Гашек подзвонив їм, його запросили, і він прийшов до них саме після того, як за професором Крейчі зачинилися двері їхньої квартири. Подружжя було неабияк засмучене. Чим? Професор Крейчі категорично заявив, що нестерпний біль у Зденека викликаний гострим запаленням жовчного міхура і звичайне консервативне лікування буде мало ефективне, тут може зарадити тільки ніж.

І нащо він ужив слово «ніж»! Був би сказав «операція», і Зденек, чоловік хоробрий, котрий через специфіку своєї роботи вже не раз ризикував життям, спокійнісінько дав би себе одвезти до хірургічної клініки і, не гаючи часу, розквитався б з хворобою. Але ж Мальвіна! Слово «ніж» просто вжахнуло її. Хіба не можна обійтися без ножа? Професор Крейчі знизав плечима й похитав головою. Він хоча й не просвічував хворого рентгеном, але певен, що в його жовчному міхурі є камінь завбільшки з фруктову кісточку, його не можна розчинити ні спеціальним чаєм, ні лікуванням у Карлових Варах. Воно, може, й дало б на якийсь час полегшення, та камінчик однаково не обійдеться без ножа. То навіщо ж відкладати? І попрощався зі словами: «Покажетесь мені після операції, я призначу вам дієту, щоб уникнути рецидиву». Зденек усе ще лежав, мов у тумані, від ін'єкції морфію, а Мальвіна, приголомшена словом «ніж», механічно вистукувала одним пальцем на роялі Шопенів «Похоронний марш» і мало не заламувала в розпачі руки. Саме тоді й подзвонив пан Гашек. Deus ex machine.[1]

На його думку, тут можна обійтися без ножа. Всім-бо відомо, що хірурги полюбляють операції; незабаром і нежить оперуватимуть. Бог з ними! Але наскільки він, Гашек, це розуміє, гарячі джерела не з'явилися просто так, з нічого! Природа наділила людину, свій найделікатніший витвір, хворобами, але не забула й про засоби, щоб з ними боротись. У його місті є один такий засіб, і то чудодійний. Адже недаремно туди ось уже двісті років їздять хворі з усього світу. Та ще які хворі! Згадати хоча б Палацького, Дворжака, Фібіха, це якщо говорити лише про чехів. Гадаєте, шановні, що це місто, варте мільярда крон, випадково виникло на своїй тонкій кірці, з-під якої просто з таємничих земних глибин витікає дванадцять гарячих джерел, а одне б'є вгору, як гейзер? Ні, сам він води з карловарських джерел не п'є, йому більше до смаку «старопрамен»,[2] — хе-хе! — але коли б йому сказали, що треба лягати під ніж, то пив би з ранку до вечора, як, до речі, і робили за старих часів хворі.

До його від'їзду все було вирішено. Зденек піде на рентген, а чому б ні, адже від цього не вмирають. А якщо й справді в нього виявлять того небажаного гостя, то він візьме відпустку і поїде до пана Гашека в пансіон «Бразілія». Справу вирішило те, що Мальвіна була на третьому місяці і зовсім не хотіла залишити дитину без батька. Коли Гашек сідав у швидкий поїзд, що майже за п'ять годин мав подолати відстань у 120 кілометрів, він і гадки не мав, що своїм втручанням допоміг розгорнутися подіям, які згодом дістали назву справи про дев'ятнадцять роялів.

Приблизно в той самий час у ліску неподалік од станції Доубі Тикач зустрівся з Карлом Пальмером. Цього чоловіка до лютого 1933 року звали Адольфом, а потім він офіційно змінив своє ім'я на Карла. Згодом генлейнівська[3] газетка назвала це провокацією і висловила своє здивування, що Пальмер не змінив ще й прізвища на Маркс. Невдовзі нацистські молодчики напали на Пальмера, коли той повертався з нічної зміни, і тяжко побили його за те, що не хотів викрикувати «Хайль Адольф!». Але Пальмера це не залякало, він і далі непохитно боровся за лівий фронт у районі Карлових Вар. Тоді це була ще значна група, яка могла на танцювальних майданчиках та під час позаміських прогулянок встрявати у справжні сутички з карловарськими нацистами, що називали себе генлейнівцями. Однак після того, як Генлейн на виборах 1935 року нищівним ударом здобув поле бою, лівий фронт почав танути, як квітневий сніг. Від нього відійшли не лише християнські соціалісти і багато соціал-демократів, але й майже всі лісні робітники, жменька інтелігенції, а також більшість офіціантів, продавців та курортних службовців, які досі гуртувались під прапором лівих.

Початок цьому, власне, поклав вересневий Parteitag[4] у коричневому місті Нюрнберзі. Вже тоді соціалісти в прикордонних районах почали побоюватись за своє життя або принаймні, щоб були цілі руки-ноги, бо колишні сутички з нацистами перетворилися на справжню різанину з двох причин. Однією з них було те, що органи безпеки республіки, котрі досі хоча б про людське око вживали заходів проти бешкетників, зненацька зайняли нейтральну позицію. Так начебто ліві зовсім не боролися за республіку і були простим непорозумінням між двома німецькими партіями, до яких органам безпеки немає діла. Правда, пізніше виявилось, що то була не просто індиферентність, а нова, небезпечна, ба навіть катастрофічна політика республіки. Щось на зразок політики невтручання в Іспанії, яка допомогла генералові Франко перемогти республіканців.

Другою причиною було те, що генлейнівці в районі Карлових Вар під час розправи з противниками вдавалися тепер до нових, брутальніших методів. Вдираючись на збори, вони згідно з детально розробленою тактикою розганяли президію і на всі боки молотили присутніх по чім попало, і не лише дубцями та гумовими палицями, як досі, а й хапалися за ножі. Було очевидно, що цих нових методів боротьби тутешніх нацистів навчив хтось проінструктований у рейху, що він створив тут міцний ударний загін і озброїв його. Ніхто з демократичного табору не знав, як ім'я цієї людини, але, певна річ, багато хто бачив і міг змалювати її зовнішність. Це був високий на зріст чоловік років тридцяти, обличчя в нього було якесь незвичайне, ніби погано позшиване після не зовсім вдалої пластичної операції. Виявилося, що він уже не раз застосовував вогнепальну зброю і ніколи не розлучається з великим сталевим ножем. Внаслідок цього демократичний табір, і так не дуже численний у цьому місті торговців, шовіністів та дрібних і великих капіталістів, до того ж охоплюваний дедалі більшим божевіллям, яке панувало в рейху, тим незрозумілим, жорстоким та брутальним фанатизмом, що паралізує всяку здатність мислити, — незабаром розпався зовсім. У місті, зокрема на околицях, заворушилися підозрілі людці, яких називали «орднерами»[5] почалося_ бойкотування єврейських підприємств.