Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 8

— Які?

— Вмонтовану симпатичність і почуття гумору.

— І нахил до базікання! — раптом розсердився Йон. — Чи ви дасте мені, нарешті, розповісти про себе до кінця?

— Будь ласка, говори, — гречно, але неприязно сказав Робик.

Йон удав, що не дочув гіркоти в його голосі.

— Якщо говорити про моє замилування, — знову почав він, — то признаюся, що я цікавлюсь пілотажем на найбільших швидкостях. Крім того, дуже люблю астрохімію і музику. В інституті обстеження нахилів і здібностей мені порадили обрати одну з двох спеціальностей, до яких я маю найбільшу здатність. Це пілотаж на найвищих швидкостях або наука композиції.

— Що-о? — скрикнула Алька. — І ти ще й вагаєшся?

— Вагаюся.

— На людство чекає загибель, — сумно мовила дівчина. — Кожен другий чоловік цікавиться поезією, музикою, кіно або літературою. Це зле скінчиться.

Йон, Алик і навіть Робик засміялися.

— Моя дорогенька, — поблажливо сказав Робик.

— Моя кохана, — ущипливо мовив Алик.

— Люба моя Алько, — лагідно усміхнувся Йон. — Ти трохи по-старосвітському зневажаєш мистецтво. Це було ще нічого за часів раннього заселення планет. Але тепер? Тепер навіть немовлятам відомо, що людство може рухатися вперед тільки тоді, як буде розвиватися всебічно.

— Ох, — сердито знизала плечима Алька. — Не вичитуйте мені істин, які годяться хіба що для дитячого садка.

— Йоне, — мовив Алик, і в його голосі забринів щирий смуток. — На неї нема ради. Є тільки один вихід…

— Який? — здивувався Йон.

— Треба, щоб вона закохалася.

— Прошу не говорити про мене таких дурниць! — крикнула Алька і вся спаленіла. — Чуєте!

Робик здивовано звів брови.

— Яких дурниць? — спитав він. — Адже кожна нормальна людина з часом закохується. З погляду природи ти мусиш визнати таку можливість.

На хвилю Альці забило дух. Потім вона поступилася. Однак усмішка її була не з ласкавих.

— Визнаю таку можливість, — мовила вона. — Тішусь тільки, що це не скоро настане і що мені не загрожує небезпека закохатися в котрогось із вас.

Та Робик уперто вів своєї:

— Звичайно, ані твого брата, ані мене до уваги брати не слід. Але Йона?

— Годі, Робику! — крикнув Йон. — Вернімося до своєї теми. Бо ми справді розмовляємо, наче в дитячому садку.

Робик ображено вклонився:

— Будь ласка. Я можу взагалі не говорити.

Настала неприємна мовчанка. Перервав її нарешті Алик, що, мабуть, єдиний щиро тішився з тієї ситуації.

— Ну, мабуть, тепер наша черга, сестричко, — сказав він весело. — Ти старша за мене на годину, тому починай перша.

Алька поважно кивнула головою і мовила:

— Нам по тринадцять років, сім місяців і дванадцять днів. Народилися ми на Старій Батьківщині, в Європі, в місті Торуні.

— Батьківщина Коперніка, — втрутився Робик, — доісторичного астронома, який уперше довів…

— Знаємо, знаємо, — перебили його Алик з Йоном.

— …що Земля і решта планет утворюють геліоцентричну систему, — вперто вів своєї Робик. — Основна праця його має назву “Про оберти”.

Алька поблажливо почекала ще хвилю, але Робик, на щастя, замовк.

— Народилися ми в Торуні, рідному місті нашого тата. Та що наші батьки теж пішли працювати до крайніх лабораторій сонячної системи і на Землі бувають лише у відпустку, ми з Аликом живемо в своєї тітки Індри, в Делі.

— Стривай, стривай, — перебив дівчину Йон. — Не кажи, де лежить це місто. Воно лежить в А…

— Ну, ну? — зрадів Алик.

— В Азії! — радісно вигукнув Йон.

— Справді. А звідки ти знаєш географію Землі? — здивувалася Алька, але, не чекаючи відповіді, повела далі: — Коли говорити про мої нахили, то признаюся, що я цікавлюся мікрофізикою і особливо нейтронами. Крім того, з практичних спеціальностей мене приваблює пілотаж на великих швидкостях і ще астрогеологія.

— А мене, — вставив Алик, — не цікавить ні астрогеологія, ні теорія музики, ані той ваш спільний пілотаж на великих швидкостях. Мене приваблює поезія і квантова геометрія.

— В інституті обстеження нахилів, — знову озвалася Алька, — мені, Йоне, порадили те, що й тобі: пілотаж на великих швидкостях.

— Тільки пілотаж? І більше нічого?

Алик уїдливо посміхнувся:

— Ні, не тільки. Алька має чудовий голос і дуже музикальна.

— Я ніколи не буду співачкою, — обурилася дівчина.

— Бо не зумієш?

— Зумію!

— То чого ж не будеш?

Алька якусь мить помовчала, потім сказала, уже цілком опанувавши себе:

— Дай мені спокій. Я страшенно не люблю музики.

Алик глянув на Йона, той на Робика. Робик заклопотано похитав головою.

— Нам усім трьом здається, — стиха мовив він, — що ти сказала неправду.

Алька стиснула губи і відвернулася, Йонові стало шкода її.

— Кожний має право чогось не любити, — сказав він. — Або принаймні казати, що не любить.

Дівчина вдячно кивнула головою, але глянула чомусь не на Йона, а туди, де стояла найближча пальма, що настовбурчила листя, наче зелений страусів хвіст.

— А мені порадили, — мовив Алик, — щоб я передусім розвивав свій поетичний хист. Сказали, що в мистецтві як у мистецтві — не дають ніякої гарантії на успіх. Проте завше мені залишається ще квантова геометрія. Там менше роботи, ніж у поезії, але завше… щось лишається й для мене.

І Алик засміявся хтозна-чого — мабуть, йому було просто весело на серці. Та враз посумнішав.

— Я зголоднів, — сказав він.

— Атож, — озвався Робик. — Одинадцята година п’ять хвилин. Давно час сідати до другого сніданку.

— Маєш рацію, — сказали всі троє в один голос.

За хвилину вони вже сиділи на березі басейну в летючих лежаках, що їх Йон викликав з дому. Сніданок, як і вранці, їм дуже сподобався, бо “Розвідник” був такий самий чудовий кухар, як і космонавт, городник, біолог і так далі, і так далі.

— Ну й сніданок! — замріяно мовив Алик.

— Дуже смачний, — погодилась Алька.

— Угу, — пробурмотів Йон із повним ротом.

Лежаки повільно гойдалися над квітником. Маленька хмарка закрила стартову вежу. Цього ранку вже вп’яте йшов дощ.

Від дому долинула музика.

Після дощу сонце припікало дужче — йшлося до полудня. Знову настав час тиші й лінощів. Та Альчине “логічне мислення” витримало тієї тиші рівно три хвилини. Потім дівчина висловила думку, яка й для неї самої була несподіваною:

— Мушу щиро визнати, що на “Першому Розвіднику” справді все транс- і супергалактичне. Однак я думала, що тут буде набагато цікавіше.

— Що-о?! Таж “Перший Розвідник”… — обурився Йон.

— Знаю, — перебила його дівчина. — “Перший Розвідник” — явище всесвітнього масштабу.

— Обожнюю “Першого Розвідника”, — зітхнув Алик.

— Робику, — суворо мовила Алька. — Скажи, чого “Перший Розвідник” не може зробити?

— Того, що й я, — засміявся Робик.

— Отже?

— Не може видумати себе.

— Розумію. А ще чого?

— Решту все може.

Показуючи пальцем на Йона, Алька грізно, як прокурор, мовила:

— Отже, “Перший Розвідник” може зробити й робить усе. Що ж тоді залишається для нас? Нічого?

Запала тиша.

Йон збагнув: Алька має рацію. Як щиро казати, то бездіяльність, хоча й передбачена, хоча й виправдана під час канікул, якраз тут, на Десятій Тисячі, була стомлива, навіть часом дуже прикра. Йон теж розумів це, однак, поки Алька не сказала цього відверто, не признавався й собі самому. Виходить, Алька мужніша за нього. А може, й чесніша.

“Побоявся, — збентежено думав Йон. — Не зважився навіть сам собі признатися, що мені… що нам… тут нічого робити. Звичайно, на “Першому Розвіднику” є найкращі у всьому світі місця. Ними можна милуватися, можна навіть полюбити їх, однак. що з того? Що ж далі?”

— Але ж у нас канікули, — сказав він невпевнено, аби тільки підтримати добрий гумор.

Проте Алька не йшла ні на які поступки:

— Не заперечую. Канікули в нас надзвичайні. “Перший Розвідник” — найбільше диво світу, і тут напевне ще буде що оглядати, буде чим захоплюватися. Та коли йдеться про нас… то що нам залишається тут робити? Я думала… що тут буде трохи цікавіше.