Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 6

— Я так і думав! — радісно вигукнув Алик.

Йон знизав плечима.

— Коли я перебільшив, — сказав він трохи засоромлено, — то прошу пробачення.

Алька якусь хвилю не зводила з нього очей. Потім усміхнулася й винувато поклала руку йому на плече.

— Ні, — дзвінким голосом мовила вона. — То ми маємо вибачитись перед тобою. Правда, Алику?

Алик радо кивнув головою:

— Правда.

— Бо ми, — вела далі дівчина, — ми, земляни, часом не усвідомлюємо собі, що буваємо трохи… навіть дуже неприємні для мешканців інших планет.

— Але ж… — збентежено почав Йон. — Але ж…

Алька не дала йому скінчити:

— Будемо вертатися?

— Так, — погодився Йон.

Коли вже всі стояли на квадраті ліфта і Йон хотів давати наказ, Алька потиснула йому руку:

— Ти дуже милий, Йоне.

— Чого б вам ще хотілося? — спитав Йон, коли вони вийшли з кабін перехідної зали.

Рої перезирнулися.

— Кажи ти, сестро, — ввічливо мовив Алик.

— Ні, ти кажи, братику, — скромно відмовилась Алька.

— А все ж таки? — наполягав Йон.

Рої засміялися, блиснувши білими, як сніг, зубами.

— Це важка справа… — почав Алик.

— Бо ми звичайно… — стала йому до помочі сестра.

— Маємо зовсім різні бажання, — докінчив Алик.

— Тоді я сам буду вибирати, — заявив Йон.

— Так буде найкраще! — в один голос відповіли близнята.

Йон глянув на Робика, а той на Йона, і тепер усі четверо зареготали так, “наче закашляла засапана, тяжко хвора на грип зозуля”. Бо вже не тільки Алик, але й Алька мимоволі почала наслідувати Йона.

— Дивно, — сумно мовив Робик, — що ви, люди, нічого так легко не перехоплюєте від інших, як найгірші риси.

Алик кивнув головою, Алька знизала плечима. Робик докінчив свою думку:

— Ваші організми надто ускладнені і тому швидко псуються.

— А що ж у нас зіпсувалося? — захоплено спитав Алик.

— Почуття гумору, — відповів Робик.

— Що? — перепитали близнята.

— Я маю вмонтоване почуття гумору, — пояснив Робик. І відразу додав: — Нема з чого реготати.

Але це не допомогло. Коли врешті регіт ущух, Йон глянув на стелю й мовив щось дивне:

— Увага, Пеере! Добрий день!

— Добрий день, — відразу відповів глибокий, приємний і дуже дзвінкий голос. — Чого бажаєте?

— Покажи нам схему загальної конструкції. На перший раз вистачить одногодинної програми.

— Будь ласка, — відповів голос.

За секунду зі стелі спустилася кабіна з прозорими стінками і, опинившись перед дітьми, гостинно відчинила свої дверцята Рої витріщили очі на Йона.

— З ким ти говориш? — пошепки спитала Алька. — Адже всі дорослі на роботі.

— Авжеж, — підтвердив голос.

Йонові аж очі загорілися з утіхи, коли він побачив, які спантеличені його друзі.

— Всі люди-дослідники перебувають уже на своїх щоденних робочих місцях, — вів далі голос. — Я ж, звичайно, залишився. Звуть мене…

— Першим Розвідником! — крикнула Алька.

— А скорочено Пеером. Добридень. Дуже приємно…

— Нам також дуже приємно, — сказав Алик. — Що чути?

Перший зареготав з такого запитання Робик, бо він, як робот з умонтованим почуттям гумору, мав найшвидший рефлекс.

Остання засміялась Алька, цього разу вже цілком по-своєму, і Йон відразу затих. Що то був за сміх! На нього можна було написати цілу низку музичних імпровізацій.

Тим часом Пеер спокійно й діловито відповів Аликові на його запитання:

— Цю хвилю чути ваш сміх.

— Ти неперевершений, Пеере! — захоплено вигукнув Робик. У залі посвітлішало, наче Пеер якось по-своєму усміхнувся.

— Це мене тішить, — сказав голос. — А тепер… запрошую дорогих гостей оглянути те, що запропонував Йон Сого. Згода?

— Дякуємо! — вигукнули всі четверо і зайшли до кабіни з прозорими стінками.

Так почалася їхня друга за той день подорож по “Першому Розвідникові” — цього разу “зсередини”.

Як ми вже згадували, розмір “Першого Розвідника” порівняно з сотнями інших механопланет і штучних супутників був невеликий. Пеер був одною з найменших малолітражних моделей, але він мав рису, що відрізняла його від них усіх. А саме: був побудований за принципом Самостійного Робота.

Досі за цим принципом будували тільки людиноподібних Роботів-Опікунів. Пеер же був першою механопланетою, що мала певну свободу дій. Це означало, що, діставши основну програму роботи, він міг працювати і працював цілком самостійно.

Весь екіпаж Пеера переважну більшість своїх дослідно-вимірювальних робіт виконував у космічному просторі. Космольоти “Альфа” і “Бета” літали за десятки й сотні тисяч кілометрів від своєї бази, найчастіше в протилежні напрямки, щоб якнайкраще вивчити майбутню трасу “Землі”.

Отже, поки тут з’явився Йон з Робиком, а пізніше й Рої, “Перший Розвідник” звичайно протягом восьми годин на добу залишався цілком самотнім. Коли ж на нього прибули наймолодші гості, програма дій Пеера помітно ускладнилась. Але ніхто з дорослих навіть гадки не мав клопотатися цим. То була справа самого Пеера. І годі. Він сам визначав свій шлях у просторі, сам перевіряв швидкість руху, сам стежив за механізмами в лабораторіях, піклувався про метеликів у ботанічному саду, сам регулював світло штучних сонць, формував хмари на штучному небі, сам смажив людям на сніданок грінки і збирав овочі на вечерю, сам готував космольоти до старту і сам робив салати з від нього ж вирощеної городини.

Огляд корабля-планети, мабуть, був дуже поверховий, бо, на прохання Йона, мав тривати лише годину.

Почався він з верхнього шару “Першого Розвідника”. Шар був двісті метрів завтовшки: перші десять метрів — охоронна верства, дальші тридцять метрів — дві ізоляційні і дві внутрішні охоронні верстви. Решту з тих двохсот метрів складало внутрішнє склепіння штучного неба, в якому містилися комори дощу, рушійні механізми, сонячні печі, фабрики повітряних струменів, фабрики атмосфери і так далі, аж до інкубаторів кількох видів птахів і станції ліфтів.

Оглянувши верхній шар, діти за кілька секунд проїхали кілометровий шар атмосфери, що оточував з усіх боків внутрішню, головну поверхню “Першого Розвідника”, ту малу копію Старої Батьківщини Землі, повну городів, парків, садів, розмаїтих, але так гарно припасованих одне до одного, наче її творці захотіли нарешті здійснити прадавню легенду про красу раю.

Ті краєвиди вони вже бачили під час сніданку. Тому Пеер відразу повіз їх під поверхню, до головної, найважливішої своєї частини, тобто, туди, де була розміщена переважна більшість його механізмів. Тут були головні станції програм, наказів, зв’язку, вимірювання, дій та енергії, не рахуючи, звичайно, усіх тих станцій, що обслуговували людей і доглядали за рослинами на внутрішній поверхні кулі.

Огляд цієї частини “Першого Розвідника” тривав сорок хвилин.

Протягом цього часу ніхто з відвідувачів не вимовив ні слова. Говорив тільки сам Пеер, скромно й просто змальовуючи себе, і тільки подеколи вдавався до детальніших пояснень та розрахунків, без яких не можна було витлумачити принципу роботи деяких дуже складних його частин.

Нарешті, коли вся програма огляду була вичерпана і мандрівники втомились захоплюватися всіма тими дивами, “Розвідник” зробив їм приємну несподіванку: переніс на поверхню, в найкраще місце ботанічного саду, і заспівав відому пісню про себе, що її написав геніальний вісімнадцятирічний композитор із Марса на слова сатурнянської поетки.

Діти слухали, милуючись оксамитовою зеленню саду і великими білими хмарами, що пропливали, як на екрані, на штучному небі.

Над садом сипнув дощ, немов розцвіла скляна квітка.

“Перший Розвідник” замовк. Потім тихо сказав:

— Кінець розмові. Правда? До нової бесіди.

— До нової бесіди! — хором відповіли діти.

Якусь хвилю всі мовчали.

Нарешті Алька глянула на Йона і, показуючи рукою перед себе, прошепотіла, неначе хотіла відкрити найбільшу таємницю свого серця:

— Тут справді страшенно гарно.