Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 31

Колись, як Алька вчилася плавати, сталося так, що, не допливши кілька метрів до берега, вона зовсім знесиліла. Дівчина бачила перед собою берег, квіти, людей, але ніхто не дивився в її бік, а вона не могла крикнути.

І кільканадцять секунд, протягом яких Алька таки подолала ті три чи чотири метри, здалися їй тоді вічністю. А тепер? Тепер у космічних хвилях Чорної Ріки весь той жах збільшився в тисячу разів. П’ятдесят секунд… Тільки п’ятдесят секунд — а як страшенно довго!

Поки ще є припаси, вона не викаже своїх почуттів. Стріляючи далі, Алька намагалася трохи зменшити діаметр вогню. Може, на цьому вдасться щось заощадити?

А тим часом дівчина стріляла за тією самою чергою: малий передній, бокові і повний вогонь. Після кожного пострілу на лічильнику з’являлось нове число, щораз менше.

Наостанці мало вискочити “0”.

Перед цим ще доведеться сказати Йонові. Йон зупинить космоліт, і вони почнуть сигналізувати “Альфі” й “Беті”, що дістатися до “Розвідника” не пощастило.

Очевидно, згодом вони зможуть пересісти на “Альфу” чи на “Бету”. Врешті, їхня доля не надто й страшна. Вони будуть разом з батьками, а також одне коло одного. Але інші? Що буде з Аликом? І передусім — як взагалі таке могло статися?

Певне, всієї правди вони так уже й не взнають. Чи це була помилка в обчисленнях на Базі? Чи невправність “Розвідника”? Чи шкідливий вплив лавини, яка поглинала хвилі і крізь яку їм уже годі пробитися? Врешті, чого так далеко шукати причин. Мабуть, вони самі, позбавлені допомоги автоматів, зашвидко почали операцію, згаяли час і витратили енергію. Ще раз виявили людську слабість.

Алька зціпила зуби, щоб не заплакати.

Ще тільки чотири, ще тільки три постріли… Десь тут за стіною метеорів чекає “Розвідник”. І вони минуть його. Алик даремно буде чекати. А що він робитиме далі? Чи спробує їх догнати, чи повернеться?

Ще тільки два постріли…

Дівчина набрала в груди повітря, аби сказати Йонові, що треба зупиняти космоліт.

Алик уже довгу хвилю боявся навіть оком змигнути. Він випустив стовп білого вогню в потік дрібних метеорів і чекав, не знімаючи ноги з педалі найпотужнішого вогнемета. “Розвідник” відраховував останні секунди.

“Де ви? — думав у відчаї Алик. — Благаю вас, доберіться до “Розвідника”! Не згубіться!”

Він не знав, чи то йому тільки здавалося, що голос “Розвідника” тремтів з хвилювання, коли повідомляв:

— Десять секунд, дев’ять, вісім…

— Коли я перестану стріляти, негайно ввімкни штучне притягання! — крикнув Алик. — Найбільшої сили!

— Слухаю, чотири, три, дві… — казав “Розвідник”.

Ні, голос його зовсім не тремтів.

“Коли припинити вогонь? У яку мить? Якщо я припиню запізно, ніщо не вбережеться від вогню, — гарячково думав Алик. — А коли завчасно — не зумію відкрити їм шляху”.

Хлопець напружено чекав, поки голос “Розвідника” вимовить останнє слово — “одна”: воно мало означати, що прибувають космольоти.

Голос вимовив це слово. Алик припинив вогонь.

Йому здавалося, що він зробив це якнайточніше.

Однак… за вогневим стовпом мигнула тінь якогось космольота.

Саме космольота, Алик не помилився.

Одного космольота зачепило полум’я!

Тільки зачепило, липі краєчком ковзнуло по ньому. Ледве торкнулося одне об одне — полум’я і корабель.

Але від позитронового вогню немає захисту. Не можна торкнутися його безкарно.

Космоліт, штучно притягуваний Пеером, рівно і впевнено летів до нього, немов голуб до свого гнізда.

Алик заплющив очі: вогонь відтяв космольотові носа. Він летів, наче відкрита труна.

А сталося ось що.

Ту ж мить, коли Алька набрала в груди повітря, аби сказати Йонові, що боєприпаси скінчилися, над космольотом КБ-803 майнула довга тінь. То була тінь якогось космольота. Він давав світлом знак: “На повній швидкості летіть за мною”, тобто той самий знак, яким Йон вів за собою “Альфу” й “Бету”.

— Це він! — крикнув Йон. — Не стріляй!

Алька все-таки заплакала.

— Вже нема чим стріляти! — хлипнула вона.

— Що-о-о? — спитав Йон.

Але тепер було не до розмов.

Космоліт, що провадив їх, безперервним вогнем з усіх вогнеметів прорізав великий тунель у метеоровій лавині і весь час сигналізував: “На повній швидкості летіть за мною. На повній швидкості летіть за мною”.

Хлопець увімкнув найвищу швидкість. Раптове прискорення майже зовсім оглушило обох. Вони стогнали, не знаючи про те, і на кілька секунд, теж не знаючи про те, осліпли. Та все одно КБ-803 мчав за космольотом-провідником, рівно, як промінь світла. За ним, теж на повній швидкості, мчали “Альфа” й “Бета”.

В одну мить усі люди на всіх кораблях збагнули, що прийшов порятунок.

І нарешті, наче на зоряному параді, кос-моліт-провідник, а за ним один по одному КБ-803, “Альфа” й “Бета” вийшли на дорогу до волі, яку їм проклав “Розвідник”.

Уже можна було вимкнути швидкість. “Розвідник” невидимими нитками штучного притягання збирав до себе свої космольоти і, сам тікаючи, щораз збільшуючи швидкість, виривав їх із Чорної Ріки — і повертав людям життя.

Тільки той космоліт, що відкрив іншим шлях до “Розвідника”, до життя і до батьківщини, сам повертався на механопланету із відтятим носом.

Він летів відкритий у порожнині, яку не можуть знести людські легені, летів у холоді, що його не витримує жодна жива істота, летів із спаленою наполовину кабіною пілота.

— Увага! — сказав “Розвідник”—Космольоти “Альфа”, “Бета”, КБ-803 і КБ-804 сідають на стартову вежу. Увага, повертаються космольоти.

І тепер таки справді його голос гримів, як сто тисяч тріумфальних фанфар.

— Ох, нарешті ви є, — шепнув Алик. — Як я виправдаюся перед вами? Як…

І раптом замовк, бо згадав, що “Розвідник” повідомив про повернення чотирьох космольотів, то, може…

Ще не дуже вірячи ані собі, ані “Розвідникові”, Алик кинувся до ліфта.

— До стартової вежі, “Розвіднику”! — гукнув хлопець. — До вежі!

Він таки встиг!

Раніше за всіх прибув до Головної Камери стартової вежі.

Потім відчинилися нижні двері з обох боків камери — виходи з космольотів “Альфи” і “Бети”. Екіпаж “Альфи” вів пілот Марім, екіпаж “Бети” — пілот Орм Сого.

Ніхто ще не сказав ані слова, тільки всі усміхнулися Аликові, а Чандра послала синові поцілунок.

Тоді відчинились окремі виходи для екіпажів бойових космольотів.

У першому з’явилися Йон і Алька. Вони були й досі страшенно бліді. Синці під очима, сліди крові у куточках вуст і в ніздрях свідчили про те, що вони летіли без охоронних комбінезонів.

Алик кинувся до них. Він біг наосліп, бо очі мав повні сліз.

— Ви є… — шепотів він, думаючи, що кричить. — Ви є…

Всі троє обнялися за плечі.

Ту мить з другого виходу з’явився Робик. Як завжди, він був спокійний і усміхнений. Через те, що ніс космольота, в якому летів Робик, лизнуло позитронове полум’я, то не обійшлося без втрат. Він обпік собі обличчя й ліве плече, а також соромливо ховав за спину ліву руку.

Побачивши, що люди дивляться на нього, він чемно вклонився й сказав:

— Добридень. Все-таки ми уникнули небезпеки.

І скромно став біля Йона, який тільки й спромігся сказати: “Ох, Робику”.

Тоді обидва пілоти — Марім і Орм — вийшли наперед. Слово взяв старший за віком Марім:

— Від імені екіпажу “Альфи” й “Бети”, тобто від постійного екіпажу механопланети з Десятої Тисячі, що називається “Першим Розвідником”, складаю подяку присутнім тут Йонові Сого, Альці та Аликові Роям за те, що вони врятували усім нам життя. Одночасно повідомляю Головну Базу і пропоную всіх трьох нагородити орденом Сонячної Зірки.

Йон і близнята були приголомшені. Їх нагородять Сонячною Зіркою? Дадуть легендарний орден космічних рятівників?

Перша отямилась Алька.

— Дякуємо, — сказала вона.

— Увага! — озвався “Розвідник”. — Прошу до обіду. Вже подано до столу.