Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 3

Саме в цей час тераса почала плавко знижуватися. Ось з-за небосхилу показався стрункий силует Головної стартової башти.

Вони наближалися до неї все повільніше й повільніше. Ще двісті, ще сто метрів… Нарешті бильця розімкнулися.

Ані струснувшись, ні стукнувши, тераса опустилася перед брамою, що вела до башти. Всі четверо встали з крісел.

Брама була вже відчинена. Робик сказав:

— Дев’ята година двадцять п’ять хвилин.

— Ходімо, — гукнув Йон і перший побіг до Головної Камери башти. За ним подалися Рої, а останній — стриманий, як йому й належало, Робик.

— Ви вже тут? — мовила Гелена Сого.

— Прилетіли! — вигукнула Чандра Рой, найвродливіша з усіх жінок, яких тільки бачив Йон, мати Алика та Альки.

— Хіба ви забули, що батькам, котрі йдуть на роботу, годиться сказати “до побачення”? — спитав Орм Сого.

То був, звичайно, жарт. Діти ж прийшли рівно за п’ять хвилин до вильоту. А все ж навіть Йон зніяковів, а близнята просто спаленіли.

На помістку стартової башти Головної Камери зібралося шістдесят осіб. Вони поділялися на дві групи по тридцять чоловік, що складали повний екіпаж дослідної станції, відомої під назвою “Першого Розвідника”.

Шістдесят чоловік — наче й небагато. Але яких шістдесят осіб! Троє підлітків ніяк не могли побороти свого збентеження, дарма, що серед тих людей були й їхні батьки.

— Таки встигли! — усміхнувся головний пілот.

Дорослі вже всі були готові до щоденного вильоту: мали на собі сріблясті комбінезони, прозорі шоломи, а в руках тримали лічильники. Перша група, яку вів головний пілот Марім, вишикувалася з лівого боку Камери. Друга, що нею керував заступник головного пілота Орм Сого, зібралася праворуч від виходу.

— Екіпажі готові? — спитав Марім.

— Готові! — відповів Орм Сого.

Тепер можна було прощатися, Йон підбіг до Орма й Гелени, близнята кинулися до своїх батьків, а за якусь мить з обох боків Головної Камери відчинилися бічні двері і в них перші ввійшли обидва пілоти, Марім та Орм. Минуло ще кільканадцять секунд. Гелена й Чандра піднесли руки. Тепер уже ніхто не звертав уваги на трьох дітей, що стояли посередині великої зали. Нарешті й останні члени екіпажу зникли в дверях, що обоє вели до місця вильоту. Стіни за ними зімкнулися, як дві тихі хвилі.

— Ходімо швидко! — покликав Йон своїх друзів. — Батько дозволив нам вийти на поверхню.

— Що? — радісно вигукнули ті.

— Хутчій! — поквапив їх Йон і побіг до виходу. Але не переступив порога, а зупинився й став на голубий квадрат підлоги, що був дном швидкісного ліфта.

— Якщо не будемо ловити гав, — швидко сказав Йон, — то встигнемо побачити їхній старт.

— Нарешті! — зітхнула Алька. — Нарешті побачимо щось справді цікаве.

— Вихідна камеро, ми готові! — наказав ліфтові Йон.

Навколо них, легенько клацнувши, зімкнулися стіни і віко ліфта. Потім стало тихо. Ліфти були не дуже приємним засобом внутрішнього сполучення. Від швидкої їзди думки завжди плутались, голову наче давило й забивало дух.

Цього разу їзда тривала недовго, якихось кілька секунд. Знову легенько клацнули стіни, і всі четверо опинилися в округлій залі.

Замість стін у тій залі були вбудовані вузькі, високі шафи. Над чотирма дверима вже світилися зелені написи: Алька, Алик, Йон, Робик.

— Будь ласка, — Йон показав на двері. — Заходьте до шаф-гардеробів з вашими Іменами. Автомати одягнуть вас у комбінезони і не випустять, не перевіривши.

Алик з Алькою побігли до своїх шаф. Сам Йон ще з хвилину зачекав. До нього з стелі спустилася срібна “бджола”.

Алька завагалася.

— А чому ти не поспішаєш, Йоне? Що ти там робиш? — спитала вона.

Хлопець усміхнувся.

— Я ж повинен дати докладні вказівки, — відповів він і щось тихенько сказав “бджолі”. Сріблястий мікрофончик піднявся догори, а Йон побіг до своєї шафи.

— Все гаразд! — гукнув він звідти.

Алик уже замкнувся в своєму гардеробі, а коли Йон закінчував коротку розмову з мікрофоном, Алька теж переступила поріг шафи.

Там було майже темно. Делікатні дотики автоматичних рук допомогли набрати потрібної постави: ноги ледь розсунуті, руки підняті догори, голова рівно. За мить зі стелі сплила тиха тінь: то був тонкий і легенький вакуумний комбінезон, що закінчувався кулястим прозорим шоломом.

— Ну, як там? — озвався біля самого Альчиного вуха Йонів голос. — Чуєте мене?

— Так, — озвався голос Алика.

— Так, — шепнула Алька.

— Звісно, чуємо, — мовив Робик.

— Чудово, — сказав Йон. — Зараз почнеться випробування…

В Альчиній шафі замигтіло застережне біле світло. До тіла дівчини щільно приліг комбінезон, ноги їй автомат озув у великі черевики на пласкій заокругленій підошві.

— Чому тут за мене все робить автомат? — спитав сердито Алик. — Наче я немовля.

Хтось засміявся з легеньким почуттям вищості, Алька спершу не збагнула, хто саме.

— Друже мій, — сказав Робик, — приміряти комбінезони — надто делікатна робота як на людські руки.

— Авжеж, — підтвердив Йон. — Хіба ви вперше виходите на поверхню?

Дівчина завагалася:

— В таких умовах… уперше.

— Як це — “в таких умовах”? — здивувався хлопець.

— Та… — неохоче почала Алька.

Алик засміявся і перебив її:

— Моя марнославна сестра соромиться признатися, що досі ми ще ніколи не були на справжній поверхні.

— Розумію, — буркнув Йон.

— Коли ж, нарешті, почнеться те випробування? — сердито спитала Алька.

У шафах-гардеробах загорілися зелені написи: “Випробування закінчено”, і Алька почула загальний регіт. Вона й так була люта, а тут ще Алик, який зразу все переймав, почав теж гиготіти в стилі “тяжко хворої на грип зозулі”.

Як у такому випадку зберегти свою гідність? Хіба що мовчати. Тому Алька й мовчала.

На щастя, хлопці скоро перестали сміятися. Двері шаф відчинилися, і всі четверо знову опинились у перехідній залі.

— Ходіть за мною, — сказав Йон.

За його прикладом Рої та Робик знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.

— Вже? — шепнула Алька.

Йон кивнув головою.

— Ми готові, — мовив він. — На поверхню. Ми готові.

І врешті…

— Ох, — зітхнула Алька.

— Ну-ну, — тільки й вимовив Алик.

У їхніх голосах чувся подив, захоплення і, звісно, легкий острах. Але то й не диво.

Наші герої опинилися на величезній гладенькій площині, яка лисніла тьмяним світлом, такій незвичайно гладенькій, що вона відбивала їхні постаті, наче дзеркало, хоч була й тьмяна.

А над їхніми головами…

А над їхніми головами відкривався оксамитно-чорний, сповнений білих іскор і вкритий млою, неосяжний, безмежний простір Великого Космосу.

Ліфт з ідеальною точністю подався назад. По ньому залишився тільки слід — темний квадрат на тьмяній зеленкуватій площині. Діти взялися за руки й мовчали. Бо навіть для Йона, котрий, як сатурнянин, звик до таких краєвидів, а до того ж іще перед приїздом Роїв кілька разів бував на поверхні корабля-планети, кожен такий вихід був справжнім святом.

— Оце він такий, “Перший Розвідник”? — тихо спитав Алик.

— Так, — відповів Йон.

— І це дорога Десятої Тисячі?

— Еге ж, — знову відповів Йон.

— Увага! — перебив нарешті їхній шепіт Робик. — За хвилину старт космольотів.

— У котрий бік дивитися? — спитав Алик.

— Туди, — вказав Робик, який ніколи не помилявся. Він почав лічити останні секунди: — П’ять, чотири, три, дві, одна. Старт!

З-за круглого обрію поволі випливли два стрункі силуети космольотів, якими вирушали в експедицію ті дослідники і вчені, що хвилину тому прощалися в Головній Камері стартової вежі. Перший космоліт, “Альфу”, вів Марім, другий, “Бету”,— Орм Сого.

Ще якусь мить космольоти нерухомо стояли над обрієм, на невеликій відстані один від одного.

— Десята година, одна хвилина, — мовив Робик.