Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 13

— Ох, — зітхнув Алик, — нарешті зрозумів.

— І чи зможете у свій час показати нам, що робитиме “Бета”? — прошепотіла Алька.

Майк кивнув головою.

— Так.

— Я проти, — гостро сказала Долорес.

Йон підійшов до самого екрана. Здавалося, що він стоїть поруч з нею.

— Чому? — тихо спитав хлопець. — Чому ви не друг нам?

Жінка зблідла.

— Йоне! — сказала вона. — Ти нічого не розумієш.

Йон недовірливо похитав головою.

— У такому разі… поясніть, щоб я зрозумів.

Долорес безпорадно розвела руками. їй бракувало слів. її розумне обличчя зморщилося, наче з раптового болю.

— Я просто… хотіла вберегти вас від такого видовиська.

— Чому?

— Бо… мені вас шкода.

Хлопець збентежено опустив погляд. В очах Долорес Лі, великої Долорес, він раптом побачив дві сльози. Такого від неї ніхто не сподівався.

— Розумію, — тихо сказав Йон. — Але ми повинні бачити, і бачити якнайбільше.

— Ми вимагаємо цього, — твердо сказав Алик.

Долорес глянула на Антонова.

— Бачиш? — мовив той.

Жінка кивнула головою.

— А крім того, — буркнув Антонов, — те, що вони побачать пізніше, може їм дуже стати в пригоді.

Йон відразу хотів запитати, чому це може їм дуже стати в пригоді, але не встиг, бо зображення Майка й Долорес раптом зменшилося і пересунулось на край екрана.

— Увага! — сказав Майк. — Передаємо телезвіт про те, що сталося з космольотом “Альфою”.

Йон ще на мить заплющив очі.

І раптом відчув, що Алька взяла його за руку.

— Йоне, — шепнула вона. — Але ж це звіт про те, що було раніше.

“Неправда, — подумав хлопець. — Воно все ще триває”.

Антонов сказав:

— Повідомляємо, що робочий день космольота “Альфа” почався нормально.

На екрані знову відкрилась чорна брама космічного простору. То був сектор АМ, 1128, 43, 08, 11 — сектор, де того дня мала проводити свої дослідження “Альфа”.

У глибині, за океаном чорноти, холоду й тиші, блимало білим світлом сузір’я Центавра, Стрільця та Орла.

Потім на передньому плані з’явився зеленавий, схожий на веретено предмет.

То була “Альфа”.

Космоліт виплив з лівого боку екрана і нерухомо повис на ньому.

Ось зображення стало більше. Тепер навіть добре було видно маленькі постаті кількох членів екіпажу, що покидали корабель.

Антонов озвався знову:

— Об одинадцятій нуль нуль “Альфа” вийшла на запланований на сьогодні сектор. Вісім членів екіпажу, і серед них Гелена Сого, залишивши космоліт, взялися до своїх досліджень. Вони віддалилися від “Альфи” не більше як на сто кілометрів. До одинадцятої години п’ятдесяти дев’яти хвилин екіпаж працював без перешкод.

Кілька секунд зображення тремтіло, як збурена вітром водяна гладінь. То Антонов хотів швидше пропустити ті кадри, щоб перейти до хвилини, про яку він щойно сказав.

Йон сплів пальці, щоб вони не тремтіли. “Це вже відбулося, — міркував хлопець. — Усе, що я тепер бачу, діялося раніше і тепер тільки повертається з минулого”.

Та від тих думок не ставало легше. Це правда, що все те вже відбулося. Але все-таки він дивився на пригоду, яка загрожувала життю найближчої йому людини.

Гелена, спокійна й розумна, завжди дбала про те, щоб між нею і сином не було ніяких таємниць, вона знаходила вільну годину на розмову з ним, хоч скільки мала роботи і хоч їх відділяли часом мільйони кілометрів.

Гелена Сого була великим пілотом — і разом з тим учасником кожної забави, кожної виправи на поверхню Сатурна, найвеселішим товаришем.

Йон хотів просто заплющити очі. Він глибоко зітхнув — раз, другий. “Ти тут найстарший, — нагадав він сам собі. — Ти керівник. Пам’ятай, що на Шляху Десятої Тисячі немає місця плаксіям. Ти ж тут не сам”.

Він відчував біля себе присутність друзів, чув, як вони дихають. Зненацька йому сяйнула думка — як промінь світла, як блиск надії, — згадка про Перший Закон Усіх Космонавтів: ніхто ніколи не буває сам і ніхто ніколи не залишається самотній перед небезпекою космосу. У ту хвилю хлопець зрозумів найважливіше: що найближчій у світі людині найкраще зможе допомогти він сам своєю відвагою і своїм спокоєм.

Він підвів голову.

— Об одинадцятій годині п’ятдесят дев’ять хвилин розвідувальні прилади оголосили тривогу, — сказав своїм незвичайним басом Антонов.

На екрані силует “Альфа” заблимав світлом тривоги. Люди, що працювали назовні, миттю були стягнені до космольота — по них залишились тільки смуги світляних пасом тривоги.

Водночас у глибині екрана показалась якась тінь.

То була темна хмара, помітна тільки тому, що, виткнувшись на екран, вона почала дедалі швидше посуватися до його середини, поступово закриваючи собою світло далеких туманностей і зірок.

Космоліт, якого було добре видно, вже вирушив у путь, але не встиг досягти такої швидкості, яка б дозволила йому уникнути метеорної хмари.

І ось та страшна хмара огорнула “Альфу” а усіх боків.

Космоліт, пробуючи втекти, пустив одну, другу, третю чергу протиметеорного полум’я. В його сліпучому блиску розсипалися в попіл величезні брили — чорний потік нагло запалав на весь екран сріблястим світлом.

Та боротьба була даремна: “Альфа” тільки й здолала, що пробити собі вузеньку дорогу крізь стіну метеорів. Потім ще блиснули дві черги — і все. “Альфа” була беззахисна.

Тепер уже можна було сподіватися тільки на допомогу ззовні.

Ще з хвилину всі мовчки дивилися, як у чорній хмарі блимає маленьке світло, схоже на веретено, — і враз Антонов урвав передачу.

— Оце поки що все, — сказав він. — Вважаю, що вам треба було показати правду.

— Дякую, — відповів Йон.

— Як це могло статися? — спитала Алька.

Майк розвів руками. Потім показав на Долорес.

— Ми з першої ж хвилини провадимо слідство, — мовила вона.

— Слідство? — здивувався Алик. — Проти кого?

Долорес кивнула головою.

— Єдина причина того, що ми бачили, — неточність розвідувальних приладів. Тепер ведуться слідчі обстеження всіх машин, що виготовляють прилади такого типу, який має “Альфа”.

— Звичайно, — пробурмотів Робик, — знов у всьому будуть винні машини.

Алик удав, що не чує. А Йон та Алька й справді не чули, тим більше, що дівчина саме питала Антонова:

— Коли “Бета” почне діяти?

Антонов перевів погляд на циферблат багатоступневого космічного годинника. Трохи помовчавши, він сказав:

— Від цієї миті… за чотири хвилини. Чи показувати її політ уже зараз?

— Так, — твердо мовив Алик.

— Так, — озвалася й Алька.

Ту мить до зали Головної Бази ввійшов низенький чоловік з характерним, цеглястого кольору обличчям, властивим жителям Марса. Всі зразу пізнали його. То був один з найславетніших пілотів на великих швидкостях, відомий винищувач метеорних лавин, чемпіон бойового пілотажу Назим Сумеро.

— Вітаю вас! — сказав він.

Всі четверо вклонились і знову сіли.

Назим був один з найвідважніших людей на світі. Він здійснив кілька польотів зовсім близько від Сонця, що дали неоціненний матеріал для науки і стали живою легендою про людську відвагу. В присутності такої людини, зрозуміло, не можна було дозволяти собі якихось дитячих вибриків.

— Вмикаю зображення “Бети”, — мовила Долорес.

Знову на екрані з’явилась чорна порожнеча і повіяло холодом глухого простору.

— Ще дві хвилини, — сказав Майк.

Ліворуч на екрані показалася зелена смуга. То була “Бета”, що мчала з величезною швидкістю.

На “Першому Розвіднику” й на Базі її силует, що дрижав від стрімкого лету, зустріли зосередженою мовчанкою. Ось у глибині екрана знову з’явилась велика чорна тінь потоку метеорів, що захопив “Альфу”. Серед його брил знову замигтіло ясне веретено першого космольота.

“Бета” почала широкою дугою, трохи навскіс, підходити до краю темної хмари.

— Так, — сказав по хвилі Назим, — Орм хоче використати один-однісінький шанс: увірватись у потік і, летячи разом з ним, пробивати дорогу “Альфі”.