Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи - Страница 1

Восьме березня

Прокидаємося ми, як відомо, кожен по-своєму. Одні тяжко, наче видираються з глибокого замету; інші, навпаки, легко, радісно, мов несподівано здіймаються в повітря.

Саме так майже завжди прокидався Йон Сого, темно-русий, кароокий, кирпатенький, цибатий хлопчисько, з якого ми й почнемо свою розповідь. Не встигав він розплющити очі, як уже всміхався — тішився собою, життям і світом, хоча, врешті, сміятися й не було чого. Проте він з перших днів свого життя й аж до нинішнього — а сьогодні йому сповнилося рівно чотирнадцять років і три місяці— дуже любив сміятися. Така була в нього весела вдача.

От тільки Йонів сміх, як казали його батьки, більше скидався (цитуємо) “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.

Признаємося: років шість тому якийсь Йонів товариш зловтішно записав його сміх на плівку. Потім зненацька ввімкнув магнітофон.

Почувши дивні звуки, Йон спершу зареготав і лише згодом збагнув, який подібний його регіт до тієї музики. Він перестав сміятися, але чудернацьке хрипіння не припинилося.

З хвилину хлопець слухав дуже уважно. Далі спокійно визнав: “Звучить жахливо”. І дуже щиро усміхнувся. Згодьтеся: найкраще свідчить про його веселу вдачу те, що він і далі любив сміятися, ніколи не втрачав доброго гумору, тішився життям.

Того ж ранку, від якого починається наша розповідь, Йон прокинувся ще радісніший, ніж завжди. Розплющивши очі, він зразу побачив Робика, що схилився над ним.

Той усміхнувся йому у відповідь, підніс руку й промовив:

— Пів на восьму. Доброго ранку, Йоне!

Хлопець схопився з ліжка й почав робити гімнастику. Він робив її щодня, бо це, мовляв, забезпечувало йому добрий гумор на цілий день. Улад своїм рухам він приказував:

— Має-бути-дуже… три, чотири… добрий-і-веселий-коли-ми… три, чотири, присідання… такого-ранку-собі-бажаємо… вгору, вниз, стрибок… то-постараємося… стрибок… задовольнити-своє-бажання… щире-бажання.

— Те, що ти кажеш, не має глузду, — мовив Робик.

— Не має, — погодився Йон уже з ванної кімнати, де він мився під душем. — Ну й що з того?

— Нічого.

— Ох, як приємно! — вигукнув Йон, орудуючи рушником так, наче хотів стерти з себе не тільки воду, а й шкіру.

— Лови! — гукнув Робик.

Спочатку він кинув Йонові сорочку, потім штанці, далі одного тапка, другого тапка, куртку і шкарпетки. Хлопець упіймав сорочку, штанці, лівого тапка й куртку. Правого тапка й шкарпетки він пропустив у двері ванної, як м’яч у футбольні ворота.

— Два нуль, — сказав Робик.

— Згинь з моїх очей, — мовив Йон.

— На жаль, не можу, — відповів Робик.

За хвилю обидва вже вискочили через вікно на моріжок, і Йон загукав:

— Гей, близнята!

З найближчого вікна здивовано визирнули дві чорнявих, синьооких голови. То були Алик і Алька Рої.

Вони, як і Йон, приїхали сюди до своїх батьків, Йон жив тут уже два тижні, а близнята прибули щойно вчора, пізно ввечері. Тож і не дивно, що Йона вони страшенно цікавили. Побачивши Йона й Робика, Алик радісно замахав руками.

— Гей, гей! — крикнув він у відповідь.

Алька натомість примружила очі.

— Даруйте, хіба в цих місцях “гей” означає “добридень”? — спитала вона дуже ввічливо.

Йон не відповів. Мовчав, бо захоплено придивлявся до дівчини. Щоправда, вони познайомилися ще вчора, але тільки мимохідь. До того ж близнята були зморені дорогою і сонні. Та все ж Алька, хоч і втомлена, поводилася надзвичайно ввічливо — видно, була неабияк вихована. “Нудна, — подумав Йон, — як вірші про місяць”.

Тепер же обличчя в неї неприємно скривилося, в очах поблискував глум, на устах грала посмішка, і водночас вона була гарна, зваблива і якась зовсім нова. Тож не диво, що Йон замовк і тільки лупав на неї очима.

На щастя, Робик був не такий вразливий.

— Ні, люба дівчинко, — поважно пояснив він. — “Гей” зовсім не означає “добридень”. Але як захотіти, то можна вважати його за привітання.

— Дякую за пояснення, — холодно усміхнулася Алька.

— Добридень, — пробурмотів Йон.

— Ти не сказав учора, що вас аж двоє. Це твій брат? Старший чи молодший? Як його звуть? — питав Алик, стоячи перед Робиком. — Ви зовсім не подібні один до одного.

Наслідуючи брата, Алька вистрибнула у вікно — легко і, як здалося Йонові, надзвичайно граційно.

Робик засміявся — теж майже так, як “хвора на грип зозуля”.

— Рівно восьма. Пора снідати. Ми зовсім не брати.

Близнята здивовано перезирнулися. Якусь мить вони не могли й слова сказати з подиву.

— Це неможливо! — врешті скрикнув Алик.

— Абсолютно неможливо, — сказала й собі Алька.

Йон гордо глянув на Робика. Так майже завжди траплялося, коли прибульці з далеких планет, де люди жили зовсім інакше, ніж на його батьківщині, починали розуміти, хто Робик є насправді.

Сам Робик поблажливо усміхнувся:

— Цілком можливо. Ми не брати з тої причини, що Йон Сого належить до вашої породи, він людина, тільки народився на Сатурні.

— Ми, Соги, — додав Йон навмисне байдуже, — прямі нащадки перших сатурнянських поселенців.

— А я, — вів далі Робик, — належу до групи людиноподібних роботів. Я найновіша модель сатурнянського робота-опікуна, найновіша… звичайно, коли йдеться про внутрішню будову. Я, власне, піклуюся Йоном від самого його народження. Ви, мабуть, чули про те, що ми, роботи-опікуни — найкращі друзі людини на Сатурні.

Робик розповідав усе те здивованим близнятам, і його веснянкувате обличчя, точнісінько таке, як у чотирнадцятирічного хлопчика, сяяло усмішкою.

Алик поволі обійшов довкола Робика, розглядаючи його захоплено і шанобливо.

Натомість Алька твердо глянула Робикові в зеленкуваті очі й сказала:

— Не вірю. Це недотепний жарт.

Йон став навшпиньки й напружено чекав, як поведеться Робик. Він навіть трохи занепокоївся і вже хотів сказати: “Тільки не треба перебільшувати”, коли це робот зігнув ноги в колінах і підстрибнув на кільканадцять метрів.

— Ой! — скрикнула Алька.

А Робик тим часом опускався на землю набагато повільніше, ніж піднімався, бо мав у собі регулятор тяжіння.

— Ох, як гарно! — радісно засміявся Алик. — Як на уроці з роботознавства.

Тим часом Робик зупинився напроти Альки, схилив голову на ліве плече й пильно глянув на дівчину:

— Тепер уже віриш?

Алька замислилась. Потім легким, красивим рухом торкнулася його скроні й сказала:

— Не дуже охоче, любий мій, але вірю.

Робик кивнув головою.

— Ти, серденько, трохи зарозуміла, і тобі плутається все в голові, — мовив він надзвичайно люб’язно.

— А звідки ти знаєш? — захоплено вигукнув Алик.

— Відразу видно, — відповів робот.

Алька якусь хвилю дивилась на Робика, потім, чарівливо усміхаючись, звернулась до Йона:

— На жаль, він правду каже. Я буваю зарозуміла, та ще й дуже негарно.

Алик скривився, наче жалкував, що має таку сестру, але це вийшло так кумедно, що Йон не витримав і зареготав. Почувши той сміх, близнята злякано витріщилися на Йона.

— Що з тобою? — крикнула Алька.

— Він тільки так і сміється, — пояснив Робик.

Йон хотів стриматись, та, побачивши, як перелякалися близнята, зареготав ще дужче.

— Мої батьки… — насилу вимовив він.

— Йонові батьки, — додав Робик, — кажуть, що його сміх скидається “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.