Пацики - Дністровий Анатолій - Страница 5

4

Під вечір до мене заходять молодший Машталір, малослівний, понурий, бо знову сварився зі своїм батьком–алкашем, Риня й Коновал, який уже відійшов від двох кубів; вони чекають у моїй кімнаті, поки вдягаюся. Матір робить легкі бутерброди з чаєм, ми швидко кидаєм їх на кішку, і підриваємося. Вітчима, як завжди, нема, знову бухає з хануриками, придурок. Поки йдемо в кафешку «Оріон», яка знаходиться на Тинді1 і під яку мають підтягнутися всі решта, Риня підстьобує Коновала: а наріки в попу двігаються? а кислим борщем не пробував? може вставляє? а? а в вухо, нє? чую його насмішкуваті запитання. Коновал огризається, аби той заткнувся, але Риня ще більше насідає: признайся чесно, в п'ятку двігався? Ти мене вже задрав, гнівається Коновал і відходить, він завжди намагається уникати Рині, коли той його підйобує. Чьо ви зщепились? — хочу їх помирити. Бодьо Машталір іде поруч і каже, що через місяць змагання. Він один із найкращих боксерів, з якими я знайомий; чотири роки тому ми записалися цілим двором на секцію боксу, яка знаходиться неподалік від мого будинку, на вулиці 15 квітня, але там залишився тільки Бодьо, це навіть трохи дивно, бо він малого зросту й непримітний на перший погляд; не витримав Чубич — здоровий шланг, у якого не кулаки, а гирі, не витримав Скочиляс, не витримав і я. А Бодьо залишився і займається щодня вже впродовж цих років. Я також би ходив, але це вимагає багато часу, зрештою, в мене особливої тяги постійно товкти чужі морди й отримувати по своїй нема (по п'яній — інша тєма). Я хочу взяти область, каже малий Машталір, бухати не буду, знаєш, скільки здоров'я треба, кожен день дорогий. Ти її візьмеш, плескаю його по плечу, ти це знаєш краще за мене. Бодьо замислюється, дивиться перед себе, зітхає, не все так просто, є конкуренти, серйозні пацани. Ти від них не гірший, посміхаюся йому. Малий Машталір запитливо на мене дивиться, а я кажу, ти виграєш, так і буде, побачиш. Під «Оріоном» помічаємо Юру Пижа і ще кількох знайомих пацанів, один із них, у блакитній катоновій сорочці, здається, підігрітий, пасе очима присутніх і з дурнуватою посмішкою викрикує: жопа. Коновал відразу пожвавлюється, підходить до Юри (деколи вони разом мутять), між ними виникають бурхливі веселі тьорки. Наріки тупорилі, зневажливо каже Риня і відходить до кількох знайомих, які курять біля входу до кафешки. Підтягуються ще троє штемпів, двоє навчаються в 1–й бурсі з Бодею Машталіром, і він каже, що це нормальні пацани. Знайомимося, вони зі Східного(Старий район у Тернополі), а ще один з вулиці Глибокої; поводяться стримано, розмовляють переважно з малим Машталіром. Нас десятеро, думаємо, як сплавити час. За хвилин п'ять–десять підходить Петро Григорович (так «офіційно» ми прозвали Петруху, він довший час мав дурну звичку ходити в чорному костюмі з краваткою, в лакованих туфлях, щоправда, на босу ногу, і курити сраний «партаґас» без фільтру, яким минулого року були переповнені всі кіоски й магазини) і Діма Дефіцит, який ображається, коли його так називають; сам винен, придурок, не треба вживати в розмовах це слово. Під «Оріоном» із випадкового бика витрушуємо бабки, забираємо пачку «Експресу», він, лосяра тупорилий, туманно каже, шо Тернопіль, тіпа, місто маленьке і знайти нас буде неважко. Почувши це, Ри–ня і Петро Григорович затягують його в найближчий двір, пиздять, як гамана, а наостанок на нього мочаться. Валимо в центр, каже до всіх Діма Дефіцит, да, да, в центр, підтримує Риня.

— А може, залишимось? — пропонує малий Машталір, — кажуть під вечір буде дощ…

— Бодя, тут нема шо робити, — звертається до нього Коновал, — у центрі бабасьок валом, лохів потрусимо. А тут… шо тут робити? Знову сидіти й бухати?

— Той, шо вміє бухати, — сміється Риня.

— Риня! Тебе ніхто не питає! — кричить Коновал. Тихо, не сваріться, стає між ними Юра Пиж, валимо в центр.

Ідемо по Енергетичній, проходимо вулицю Чалдаєва, спускаємося до універсаму, а там переходимо дорогу і заглиблюємося в одну з вуличок Старого парку(Старий район у Тернополі), далі — через навісний міст Залізничного вокзалу — можна вийти навпростець до центру. У Старому парку, з яким на ножах, ловимо кількох аборигенів, вибиваємо всіляку дрібноту (нічого серйозного з бабок) і пиздимо, один, худющий і кучерявий, з криками, що нас за це всіх поріжуть, виривається й тікає. Звертаємо на тихі вулички приватного сектора, аби нас не помітили, бо той придурок може зібрати своїх, пробираємося городами й виходимо на вулицю Залізничну аж біля 6–го магазину. Дефіцит там зустрічає двох знайомих із Нового світу(Старий район (приватний сектор) у Тернополі), вони прилучаються до нас, і ми входимо в центр біля фабрики ремонту взуття. Кс–кс, звертається Петро Григорович до незнайомої тьолки. Які буфера, йо, дивиться Риня на її тугенькі груди, що випирають, як фари, з–під футболки. Кроха, може папатєєм? — намагається її обійняти Юра Пиж, але дівчина при виді десятка пациків, які її обступають, виривається і стрімголов біжить вулицею геть. Через хвилин десять, розтягнувшись по двоє–троє на метрів тридцять, виходимо на Театральну площу, де біля великого жовто–блакитного прапора люблять збиратися придурки рухівці, проходимо повз них, і раптом я помічаю Борю Гебельса: пацани, дивіться — Гебельс.

— Де? — пожвавлюється Риня. — В натурі, Гебельс, ей, Гебельс, він шо, не чує, от підар, він навіть на нас не дивиться, пацани, ви бачите, цей лось пиздить із якимсь конюхом, а на нас навіть не дивиться…

Гебельс стоїть серед сорока–і п'ятдесятилітніх вусатих дядьків у мазепинках з металевими блискучими тризубами, на декому з них вишиті сорочки. Підходжу до нього першим, вітаюся. Боря нашою присутністю збентежений, невпевненим голосом каже: здоров, пацани.

— Хулі ти тут робиш? — запитує Риня.

— У мене діла.

— Які в пизді діла? Пішли з нами. Ми в гадючник над озером валимо. Може, дєвок цепанем. Пішли!

— Нє, нє. Я маю серйозну розмову, — морщиться Боря.

— Боря, — дивлюся на нього, — в тебе й далі дашок їде? Партія, ненька і всі ці понти?

— Ти цього не розумієш, — каже він. Може, не заперечую. Дивлюся на Гебельса і його не впізнаю: погляд задуманий, обличчя стурбоване, а раніше він був найпідірванішим серед нас, поки не почав читати всі оті брошурки про козаків, Петлюру й Коновальця. Гебельс, радісно вішається на нього Петро Григорович, ти ж нормальний пацан, пішли з нами, побухаємо, а? пішли, хлопнем по сто, дивись, показує рукою на всіх нас, ми давно так не збиралися. Гебельс знічується, переминається з ноги на ногу, очі хаотично бігають, видно, що він почувається невпевнено, наче це його харить, нє, нє, пацани, іншим разом. Ми мовчки переглядаємося, за моєю спиною Машталір шепоче, що Боря змінився.

— Здоров, козаки, — підходить до нас вусатий рухівець із сивим волоссям. — Борисе, це твої друзі? Славні хлопці, нам такі треба! Файних маєш друзів.

— Так.

— То як, буде Україна вільна? — запитує й плескає Петра Григоровича по плечу, той обережно скидає з себе його руку й перепитує: Україна? Не Ефіопія ж… сміється рухівець.

— Україна, о, я, я натюрліх, — відповідає, потім розвертається до Борі й кричить: Гебельс, хайль Гітлер! По–нацистськи відкаблучує і викидає вгору правицю. Рухівець втухає (певно, охуїв на місці), його морда відразу стає понурою й розгубленою, він швидко зирить по сторонах і запитує в Гебельса, що це за йолоп, звідки він узявся, тут же купа кагебістів, він що, не розуміє, що це таке, Борисе, га? Той нічого не відповідає й опускає очі. Я відводжу Гебельса вбік, Боря, ти з нами? — запитую, він довго на мене дивиться з незрозумілим виразом обличчя й заперечливо киває головою; ну, тоді бувай, ко–за–че, перекривлюю рухівця, відходжу до своїх. Він тепер не Гебельс, пацани, він тепер Козак. Ха, ха, як низько пал сікам.