Пацики - Дністровий Анатолій - Страница 37

від сильної роботи гвинтів раз по раз потрапляють мені на руку.

— Что–то случилось? — здригаюся від нежданого запитання Маріни.

— Нічого.

— Правда? А кто эта девушка?

Щиглем кидаю недопалок у повітря, він довго летить овальною дугою й падає позаду катера. Відповідаю їй: це подруга моєї колишньої тьолки. Ми пропливаємо по озеру коло й повертаємося на центральну пристань під замком. По невеликому містку, всіяному рибалками з вудками, йдемо на Острівець із розкішними старими вербами, гілля яких рівно спадає у воду. Проходимо місця зборищ пенсіонерів і на чималій віддалі від них помічаємо голих людей, переважно паца–нів і дівах. Падаємо біля них, одразу роздягаємося й у воду. На Марінині цицьки дивиться лисуватий тридцятилітній жирний кабан, який стоїть у воді по пояс. Це мені одразу не подобається. Ми пірнаємо, відпливаємо на двадцять–тридцять метрів від берега й повертаємося. Згодом, обсихаючи на прибережній лавці, Маріна сміється, каже: все очень здорово. Додому повертаємося голодні, зморені й щасливі. Голод Маріни не рятує навіть ватрушка, котру я вкрав на розкладці в центрі. Смажимо картоплю й сідаємо вечеряти. Після вечері вона несподівано говорить, що я люблю ту дівчину. Яку? — насторожуюся, ту, з якою розмовляв? Маріна заперечливо киває й каже, що має на увазі її подругу, про яку ми говорили. Торба — вона говорить про Ляню! Маріна каже, що ніколи в таких речах не помиляється й радить повернутися до неї. У мене знову пропадає настрій.

4

Серед ночі прокидаюся й знову чую голос собаковода. Це, мабуть, справжній маніяк, якщо виводить свого пса о такій порі на вулицю. Крізь щілину між шторами до кімнати проникає місячне світло й падає на оголені груди Маріни, яка спить без задніх думок. Обережно накриваю її. Кілька хвилин дивлюся в стелю й чую кроки собаколюба на вулиці. Несподівано він голосно каже: КУДИ ПІШОВ? ХОЧЕШ РЕМНЯ? Серед ночі ці слова неприємно капають мені на мозки, і я ніяк не можу заснути. Невже він б'є свого пса? — запитую вголос не знати кого. Знову зморює сон. Цього козла нада буде відпиздити, відпиздячити, відпи…

Після теплого сонячного світанку небо хмурнішає й починає накрапати, спершу дрібно, а потім сильніше, поки дощ не переростає в сильну, щільну зливу. На вулицю не вийдеш, і нам нічого не залишається, як сидіти вдома. Маріна розглядає мої дитячі фотки, гортає й час від часу перепитує, хто біля мене або де зроблено той чи інший знімок. Свою футболку вона вчора ввечері випрала, й сидить зараз на ліжку, підігнувши під себе ноги, одягнута в мою білу сорочку. Запитую в неї: чьо катаєшся по Україні, шо це тобі дає? Вона тримає в руках одну з моїх фоток, замислюється й ніби дивиться крізь неї. Несподівано Маріну прориває, каже, що одного разу їй було дуже важко: такий момент, коли вона вперше зрозуміла, що насправді самотня — самотня серед тисячі байдужих людей, яким не було до неї жодного діла; потім говорить про свого колишнього пацана, котрий використовував п, жив у своє задоволення… про своїх родаків, які й не підозрювали, що з нею відбувається. Маріна зізнається, що раптом зрозуміла — рідний дім, двір, школа і всі її знайомі — це чужий, жалюгідний і нудний світ, у якому нема нічого, крім розчарування й болю. «Ты меня слушаешь?» Да, кажу їй, говори, ти зараз дуже добре говориш. Маріна каже, що поїхала з дому з відчаю: да, спершу було важко, занесло в Харків, повернулася назад, спершу було дуже гидко, особливо зі старшими, повними, жирними, а згодом… звиклася. «Знаешь, — починає сміятися, — по пути домой мне даже один парень выйти замуж предлагал, такой хорошенький, такой мильій». Цілий день лежимо в ліжку. Я приношу з кухні хавчик на невеликій таці й відношу брудний посуд. На телефон, який разів п'ять тарабанив, не реагую. Кому я потрібний? Після гарного трахання по обіді, ми дрімаємо, а згодом і засинаємо. Прокидаюся від шуму у квартирі й суворого погляду матері, яка закам'яніло стоїть над нами сонними й від гніву, несподіванки й шоку не може вимовити жодного слова. Да, нічого не скажеш, я влип… по самі помідори. Але ж чого вони приїхали сьогодні? Вони ж мали повернутися в неділю? Обережно підводжуся, аби не збудити Маріну, одягаюся і йду на кухню, мати обурено перешіптується з вітчимом. Той дивиться на мене й пирскає зі сміху. Мати сидить на табуретці, чистить картоплину, лушпиння падає в смітникове відро, ножик вправно йде по колу картоплини, залишаючи за собою білу смужку. Гарна картопля, без чорних плям, магазинна вся з плямами. Мати знає, що я на кухні, але на мене не дивиться. Це найважчий момент — поки матір не прорвало, поки вона кипить, як чайник, але пару не випускає. Ну що ж, почекаю. Спішити нікуди. Ліниво порпаюся в холодильнику, поводжуся так, наче нічого не сталося. Вітчим бурмоче нерозбірливі веселі слова й плескає мене по плечу. Мати кілька разів шморгає носом, вона так робить завжди, коли ображена або обурена.

— Хто це така?

— Знайома.

— Знайома?

— Да, знайома. Класна тьо… дівчина.

— Ти хотів сказати — «тьолка». Скільки їй років, що вона спить із хлопцями? У неї морда чого така потаскана?

— Ма, припини, в неї нормальна морда.

— Я, здається, запитала тебе… — маленький ножик продовжує чистити картоплину, а носик знову раз по раз пошморгує, — скільки їй років?

— Ма, я вже сказав.

— Скільки їй років?!

— Здається, сімнадцять.

…пауза. «Що?» — підводиться вона з табуретки з відвислою щелепою. Зараз її прорве; пауза; ти, що, в тюрягу захотів? — враз вона підскакує до мене й колошматить долонями по обличчю, я тобі скільки казала, не волочися, бо зараз такий час, що якусь заразу тільки так можна підхопити, чи ти, може, хочеш, щоб ця шваль тобі дитину принесла? що я тоді буду робити? ти про це подумав? Мулька, втручається вітчим, лиши у спокої пацана, чьо розбушувалась? малий трохи пуцьку попарить, сміється, і всьо, а? чьо розбушувалась? Я вам зараз, блядь, обом тут розбушуюся! — кричить вона, скажи тій курві хай вимітається! вже! чуєш, чого либишся? Ма, заспокоюю її, Маріна зараз нікуди не піде — їй нема куди йти. Мати із розгубленим, зблідлим виразом обличчя сідає на табуретку й складає на колінах руки. Ти ще й бездомну до хати привів, глухо видавлює з себе. Вона — не бездомна, вона просто приїхала до мене погостювати. Приїхала? — підводить матір погляд, звідки? Все тебе цікавить, наливаю собі склянку мінералки, бо в роті від цих розмов аж пересихає, з Донецька приїхала. Наскільки вона приїхала? Ма, чьо ти кіпішуєш? всього на пару днів, трохи поживе, а там приїдуть пацани з моря і заберуть її до себе, ну, ма, всьо нормально? Матір вимучує на обличчі дивну гримасу й скривлено дивиться мені в очі.

— Що ти щойно сказав? «Приїдуть пацани з моря і заберуть її до себе»? Ти це сказав?

— Ма, тільки без рук, чуєш, без рук, — відступаю на кілька кроків. — Розумієш, як би тобі це пояснити?

— Давай, не соромся, кажи, як є.

— Ма, ти просто нічого не шариш.

Пауза. Вона підводиться, оцінююче дивиться на мене й гримає за собою дверима. Через кілька хвилин заходить вітчим, закурює біля відчиненого вікна, через спину кидає, що матір дуже образилася. Нічьо не вдієш, таке життя. Ввечері ми вже четверо сидимо за кухонним столиком. Матір спершу шокує те, що Маріна з'явилася перед нею у футболці без бюстгальтера, з–під якої видно тендітні груди з симпатичними сосками, але вона поволі звикає й не звертає на це уваги. Може, тобі, дитино, кинути ще? — запитує в Маріни, коли та опорожнює тарілку з гарніром із гречаної каші та смаженою печінкою. Ми п'ємо домашнє червоне вино, й нам стає поволі весело й легко, сміємося, жартуємо, а потім розходимося по кімнатах. Вино трішки вставляє по шарабану, хочу натягнути Маріну. Вона каже, що в неї залишився тільки один презик, назавтра треба купити нові. Да, кажу Маріні, обіймаю, цілую теплі, пахучі плечі, мене ще більше заводить її вигинання та гаряче дихання з запахом вина. Під час нашого облизування вона так красиво глибоко дихає, розтулюючи рота, що мені здається, діваха від збудження зараз втратить свідомість.