Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 7

Настрій у Сергія зіпсувався вкрай. Навіть промайнула підступна думка “захворіти” на час конгресу. Але він одразу прогнав її: таким чином тільки перекладеш свою прикрість на плечі комусь із колег… Ну, та гаразд. Якось буде. А зараз треба працювати.

— Петре Івановичу, в мене виникла ідея. Ось послухайте…

Слід віддати лаборантові належне: він вмить збагнув Сергієву думку, гаряче підтримав її, висловив ряд цілком слушних зауважень. А тому, що виготовлення такої пухкої “паляниці” не вимагало забарного вакуумного напилення, експеримент вирішили почати й закінчити сьогодні.

Видавалося б: та чи багато потрібно клопоту, аби приготувати відповідну шихту? Але коли закінчили цю марудну справу, годинник показував дев’яту вечора.

— Не встигли! — сказав Альошин, погано стримуючи роздратованість. — Годі, Петре Івановичу. Йдіть відпочивати.

— Та що ви, Сергію Михайловичу! Ні в якому разі!.. Я навіть не засну, якщо не дізнаюсь, якою буде наша “паляниця”.

— Ну, гаразд, — зітхнув Сергій. — Тільки це — востаннє.

Одверто кажучи, він був заздалегідь переконаний у невдачі спроби. Успіхи зльоту не даються, а “найгеніальніші” гіпотези розлітаються на друзки значно швидше, аніж полохливі “сіренькі”.

Ще раз перевірили склад і однорідність шихти, наділи скафандри. Сергій ввімкнув К-генератор. Спалахнуло нестерпне сяйво, на яке навіть крізь чорні світлофільтри дивитися боляче, заревло полум’я. На поверхні майбутньої “паляниці” виникла і почала швидко розростатися осяйна пляма.

Експеримент начеб проходив успішно: ось уже дві тисячі п’ятсот градусів… дві сімсот… — азот не виділяється. Отже, є надія, що керамічна “піна” таки утвориться.

Однак, коли пірометр показав три тисячі градусів, з шихтою почало коїтися щось дивне. Ні, газ не виділявся. Але напівготова “паляниця” за якихось кілька секунд розжарилася наскрізь. Це свідчило, що вогнетрив набув теплопровідності металу.

— Нічого не розумію! — промимрив собі під ніс Альошин і подав знак вимкнути генератор.

Тільки-но піддослідна “паляниця” дещо остигла, Сергій занурив її в воду. А коли витяг звідти — мало не плюнув з досади: про яку там пінокераміку мова?! Та це ж знову отой проклятущий кристамуліт-В!

Під час випікання “паляниці” азот з шихти не виділився, отже доводиться робити висновок, що його атоми приєдналися до кристалічних ґрат мінералу. Але яким чином? Цього не може бути ні в якому разі!

Та все ж було саме так. І ультразвуковий інтроскоп, і нейтронний дифрактометр показали дивовижну однорідність одержаного вогнетриву, а попередній кристалографічний аналіз — повну тотожність із кристамулітом-В.

— Перепрошую, Петре Івановичу, за необгрунтовану підозру. Ваш ґудзик реабілітовано — всі ці коники викидає сам кристамуліт… Ходімте додому, а завтра спробуємо ще по-іншому.

Сумний і пригнічений ішов Сергій Альошин вулицями нічного Києва. Невдача по невдачі, і отак уже понад рік. Чомусь воно так завжди трапляється, що прикрості сунуть чередою, одна одну підганяючи. І почалося все відтоді, коли місце директора інституту посів професор Хмара. Небіжчик Луценко був людиною тактовною і мудрою, він не визнавав слова “наказ”, а, наказуючи, робив це у такій формі, що підлеглий сприймав інструкцію просто як щиру пораду старішого й досвідченішого товариша. Саме професорові Луценку Сергій і має завдячувати ідеєю створення кристамуліту, і коли б старий прожив ще хоч трошки довше, цілком можливо, досі було б розв’язане й питання про вогнетривкі “кожухи”.

“Та годі вже про ті “кожухи”! — незадоволено урвав сам себе Сергій. — Збожеволіти можна!”

Ніч була чудесна — місячна, лагідна, тепла. На каштанах ще де-не-де тьмяно сяяли свічечки, десь тьохкав соловейко. Незважаючи на пізній час, у Першотравневому парку було повно люду.

Сергій сів на лаву край урвища над Дніпром, задивився в неозору далину. Пригніченість поступово розвіювалася, вже не таким похмурим видавалося майбутнє.

Подумалося: а хіба життя повинно складатися з самих тільки перемог?.. Невдачі— закономірні і навіть неминучі для тих, хто прокладає нові дороги в науці… І посміхнувся внутрішньо: “Кришталеві дороги!” Де ви зараз, любий Олександре Макаровичу?

Саме з мрії про райдужні кришталеві дороги й почав Сергій Альошин, аби дійти до буденного прагнення створити надстійкий вогнетрив для космічних ракет… А втім, чи до буденного?.. Мрії завжди яскравіші за дійсність, — однак це й добре, бо вони мають запалити й надихнути людину. Миттєве здійснення бажань можливе тільки у казці, а насправді для втілення мрій доводиться часом віддавати все життя! Світле марення Ціолковського про завоювання космосу так і лишилося б красивою небилицею, коли б не наполеглива, подеколи навіть одноманітна та надокучлива праця тисяч і тисяч людей… І хто знає, може, саме Сергій Альошин виготує вогнетривкий “кожух” тієї ракети, на якій космонавт Марат Кандиба досягне Марса!

Таки не стримався, торкнувся забороненої для спогадів теми!.. Та невже й досі не вдалося придушити в собі хлоп’ячого бажання довести свою вищість над суперником? Здавалося б, назавжди викреслено з пам’яті і Марата, і Галю, і Таню… А от від однієї фрази “кришталеві дороги” прокинулося все колишнє і гострим болем у серці озвалося відлуння минулого… Ні, годі. Час додому. Якщо вже перетворився з романтика на прозаїка, то пам’ятай, що завтра на тебе чекає день, повний клопоту… і невдач.

Дійшовши до площі Ленінського Комсомолу, Сергій, прикурюючи, зупинився на хвильку біля готелю “Дніпро”, неуважно зазирнув у холл крізь суцільноскляні двері. Насторожився: до виходу наближалася його вчорашня випадкова знайома, а з нею попідруч — вродливий, вишукано вдягнений брюнет років тридцяти завстаршки. Звичайно ж, артистка вже забула про прикру пригоду; певно, вона з своїм супутником щойно з ресторану, отож і настрій у неї грайливий — виходячи з дверей, щось шепнула на вухо брюнетові, дзвінко засміялась, окрутнулась на каблуках… і помітила Альошині. В її очах промайнув вираз жаху, вона аж сахнулась.

— Що сталося, Талко? — благодушно запитав брюнет приємним баритоном кваліфікованого диктора. — Ти наче на гадюку наступила!

— Нога підвернулась… — Її очі з переляканих стали зненависними, злими; вони вимагали, наказували: “Та йди ж геть! Іди швидше! Не наражай мене на небезпеку!”

Альошин ледь посміхнувся, попростував Хрещатиком, не озираючись. Так он якого чоловіка має артистка Наталка Закатова!.. Ну, що ж, не заперечиш — вродливий! Тільки, мабуть, тримає свою жіночку в надто жорстоких шорах, інакше не лякалася б вона свідка її вчорашньої надто пізньої прогулянки парком.

Він поглянув на годинник, легенько свиснув: перша година ночі, вже навряд чи й на тролейбус встигнеш, а чимчикувати пішки аж у протилежний кінець міста — далекувато. Прискорив ходу, і на зупинці за поштамтом стрибнув на підніжку “вісімки” за секунду перед тим, як зачинилися двері. Зайшов до вагону, сів… і зустрівся із ненависними, осудливими очима Закатової.

Все було цілком природно: артистка я чоловіком сіли у “вісімку” на попередній зупинці, а тролейбуси зараз ходять лише коли-не-коли. Але жінка, мабуть, припускає, що вчорашній рятівник зараз нарочито переслідує її. Сергієві така думка була неприємна. Він знизав плечима, немов говорячи, що й на мислі не мав нічого схожого, і вистрибнув з тролейбуса, тільки-но той зупинився біля Центрального універмагу.

Додому довелося йти пішки — ця “вісімка” справді була остання. І всю дорогу перед Сергієвими очима чомусь стояло обличчя Наталки Закатової, а в вухах лунав ЇЇ приємний, добре промодульований голос.