Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 4

А тут ще оця несподівана телеграма від батька… “Приїжджай негайно” — от і все. Звісно, старий не викликав би його без справжньої, дуже гострої потреби. Але що ж там сталося? Яка неприємність криється за цими двома словами? І скільки доведеться пробути в Європі?.. Коли Курт доповів сьогодні шефові, що мусить негайно вилетіти в Берлін, той покрутив носом і насамперед запитав, чи надовго. А звідки знає це сам Курт? Відповів, що на два—три дні.

“Що ж там сталося? — думав він з наростаючим роздратуванням. — Коли б захворів — було б написано прямо… Одержав спадщину від незнаного дядечка-мільйонера?.. Дурниці!.. То що ж ще?.. Міг би, зрештою, замовити відеофонну розмову та й розповісти, в чому справа!”

Але ні, батько знає про таку можливість. Отже, він має щось сказати віч-на-віч. І дуже важливе.

Ці міркування розпорошували увагу, не давали зосередитися на графіках і таблицях. А байдикувати не можна. Якщо через три місяці доктор Гешке не продемонструє директорам компанії нового надвогнетриву, можна прощатися з цією чудесною лабораторією. І повертатися в Європу доведеться вже на власний кошт.

Курт облишив папери, підійшов до К-генератора, взяв у руки ще теплувату даймонситову пластинку, покрутив її на всі боки. Важкий зеленкувато-сірий паралелепіпед завбільшки як сигаретна коробка коштує вдвічі дорожче за шматок золота такої ж величини. А користі з нього — чортма!

Подумалось: а може, слід ще раз проглянути інтроскопом структуру одержаного вогнетриву, тільки не в центральній частині, а десь скраю, де потужність кваркового променя була менша? Може, там знайдеться перехідна зона, яка бодай частково пояснить таємницю переродження “губки” в моноліт? Та тільки ні, структура вогнетривкої пластинки була однорідна і на краях. Доктор Гешке вже простяг руку, щоб вимкнути інтроскоп, але затримався: на зеленкуватому екрані промайнуло щось темне. Потім ще… і ще.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти: темні лінії, цятки, плямки виникали й зникали хаотично, не поєднуючись у цілісну картину. І тільки коли доктор Гешке вимкнув пристрій пошарової розгортки та побільшувач зображення, на екрані чітко вималювався силует мухи.

— Що за чортівня?! — промимрив він собі під ніс. — Галюцинація в мене, чи що?

Ні, силует мухи був реальністю. Він не зникав при поворотах пластинки на всі боки, тільки змінював ракурс.

І тут доктор Гешке пригадав: сьогодні перед початком досліду, вже збираючись натиснути на кнопку вмикання генератора, він помітив на екрані дистанційного маніпулятора, як на досліджувану пластинку вмостилася муха. Звичайно, ніякої шкоди вона не завдала б, однак педантизм ученого, та ще й німця, вимагав дотримуватися чистоти експерименту скрізь і завжди. З наказу доктора Петер кілька разів проганяв оту муху, але капосна комаха знову поверталася на облюбоване місце. Кінець кінцем доктор махнув рукою: а, хай вона згорить!

Вона таки згоріла, але… Ні, це безглуздя! В крайньому разі, на поверхні пластинки лишилася б хіба тінь мухи, як лишилася на бруківці Хіросіми тінь жінки, спаленої випромінюванням атомної бомби. А тут інтроскоп показує: муха — чи її обвуглені рештки — потрапили аж у середину вогнетриву!.. Що ж це за фокус такий?

Доктор припалив сигару, замислився. І раптом роздратовано ляснув себе по лобі: та про який там “фокус” мова! Просто Петер, готуючи шихту для запікання “губки”, не помітив у ній дохлої мухи! І ось — результат: десять днів наполегливої праці звелися нанівець! Хто знає, чи не стали оті міліграми органічної речовини каталізатором якогось ще невідомого процесу?

Щиро кажучи, доктор Гешке розумів нісенітність такого обвинувачення: даймонситові “губки” розпливалися й раніше, а не припустиш же, що в кожну з них запікалося по мусі. Проте незадоволення лаборантом, яке виникло давно і наростало з кожним невдалим дослідом, знайшло зараз продуховину.

“Вижену! — думав він розлючено. — Вижену безжально, бо через його неуважність та нехлюйство згайнуєш не знати скільки часу, а вогнетриву так і не створиш. Мене виженуть, не питаючи про причини невдач!”

Доктор поглянув на годинник. Десята вечора… Хотілося ще попрацювати — адже невідомо, як довго доведеться пробути в Європі. Але порядок — насамперед: визначив раз і назавжди, що ніколи не працюватимеш пізніше за десяту, — скоряйся!

Він неквапно зібрав папери, сховав у сейф. Позамикав шафи та шухляди. Перевірив, чи не лишився де якийсь слоїк з отруйною чи легкозаймистою речовиною. Це теж була складова частина незмінного ритуалу, заснованого ще з часів навчання в університеті. Постояв біля порога, востаннє перевіряючи думкою, чи не забув чогось. І рушив додому.

Три милі, — тобто майже шість кілометрів, — до своєї вілли на околиці Пітсбурга Курт Гешке завжди йшов пішки. Він звірявся на поради лікарів і знав, що здоров’я треба берегти змолоду. Хай нероби їздять автомашинами, вкорочуючи собі віку. А працьовитій людині після багатогодинного перебування в далеко не курортній атмосфері лабораторії пройтися навіть приємно, — тим більше, що Курт іде не загазованими трасами, а тихими вуличками та парками. Правда, колеги вже не раз застерігали його від таких прогулянок: можуть пограбувати, а то й убити. Але Курт Гешке був не в боязких: маючи сто кілограмів живої ваги, майже двометровий зріст і такі-сякі навички боксера, можна постояти за себе.

Ця година ходи приділялася виключно на відпочинок нервової системи, — вийшовши з лабораторії, Курт забороняв собі згадувати навіть про найтерміновіші справи. Мріяти він не любив, бо мав холоднувату розсудливу вдачу, і своє майбутнє просто планував, не прагнучи неможливого; над питаннями літератури, мистецтва та політики не замислювався, бо вони його не цікавили. Отож, ідучи небагатолюдними вуличками вечірнього Пітсбурга, доктор тільки поглядав круг себе, фіксуючи в пам’яті все варте уваги. Саме так він вивчав життя Америки — з точки зору стороннього спостерігача.

Дуже багато чого йому не подобалось. Навіть його, вихованого в далеко не пуританські часи, вражала розгнузданість та цинізм американської молоді. Куди там західноберлінським “хіппі” до цих навіжених виродків, що з безсоромністю павіанів вивертають назовні своє огидне нутро, повсякчас готові чи до безпідставного вбивства, чи до безглуздої смерті! Дивувала абсолютна байдужість старіших до чужого лиха — ніхто ніколи не поступився місцем інвалідові чи жінці з дитиною, ніхто не поспішав на допомогу, якщо раптом якійсь людині робилося зле, — обминали та й ішли собі далі. Просто-таки дикунською видавалася всезагальна звичка американців шпурляти на тротуар недокурки та недогризки, папірці та спорожнені пляшки, — вулиці Пітсбурга завжди скидалися на смітник. Насторожувала неприхована ворожнеча між білими й чорними, і якщо раніше, живучи в Європі, Курт Гешке сентиментально співчував неграм, вважаючи їх полохливими й затурканими, то тут побачив інше: це були ті ж американці з усіма їхніми вадами, тільки чорношкірі. Негри не гнули спин перед білими, ні. Вони поводили себе навіть зухвало. А втім, і не дивно: в Пітсбургу їх було понад шістдесят відсотків од загального числа мешканців. Навіть далекий від політики поміркований бюргер Курт Гешке розумів, що Сполучені Штати стоять напередодні трагічних подій, у яких расове питання зіграє неабияку роль. Правда, його це не хвилювало: самі наварили каші, то хай і сьорбають.

Доктор Гешке вже наближався до своєї вілли, коли раптом помітив, що до жінки, яка швидким кроком ішла поперед нього вузьким напівтемним провулком, підскочили два здоровенні гевали, схопили її за руки, потягли в скверик, до берега Огайо. Жінка не пручалася і навіть не зойкнула, — мабуть, з переляку їй одібрало мову. Певно, саме ця обставина й штовхнула доктора Гешке на нерозсудливий крок: забувши поради колег не встрявати в чужі справи, він погнався за мерзотниками, щоб всипати їм як слід.

Його спіткала дивна несподіванка. Тільки-но він забіг до скверика, як побачив: один з нападників качається по землі, скорчений від болю, другий, тручи руками очі, чимдужче втікає алеєю, а жінка, — та, яку він вважав наполоханою вкрай, — вихопила з сумочки пістолет і сказала спокійно, жорстко: