Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 31

— Та хоч скажіть мені, Романе Гнатовичу, що це за провокація?! Та я…

— Не хвилюйтесь, Сергію Михайловичу… — професор Хмара підвівся з-за столу, почав дрібненькими кроками ходити по кімнаті. — Звісно, я порвав би ці знімки, навіть не натякаючи на них, і насамперед тому, що не маю права втручатися в ваше особисте життя. Але я дуже занепокоївся. Занепокоївся значно більше, аніж ви зараз. Тож слухайте. Оці фотографії надіслав на моє ім’я анонім. Цей, з дозволу сказати, “друг” повідомляє, що ви останнім часом надто часто зустрічаєтеся з американською підданою міс Джефсон; що ви перебуваєте з нею в дуже близьких стосунках; пиячите в ресторанах, — перелічуються “Вітряк”, “Чайка”, “Млин”, “Корчма”, — виїжджаєте в дальні мандрівки її автомашиною; підтримуєте антирадянські розмови тощо.

— Тьху, яка гидота! — Сергій теж підхопився з місця. — Слово честі, Романе Гнатовичу, я вже сам якось вирішу, з ким мені зустрічатися і як. Але ж у нас з міс Джефсон тільки хороші дружні стосунки, та й годі. Названі ресторани ми, справді, відвідали, бо її, як і кожного чужинця, цікавить українська екзотика. Один раз ми були з нею на пляжі та ще з’їздили автомашиною в Канів, до могили Шевченка. Все. Як на духу.

— Гм, так… Отой ваш “друг” виявляє надто підозрілу обізнаність не тільки щодо вашого сучасного, але й до минулого. Так, наприклад, він повідомляє, що ви — син розстріляного ворога радянського народу; що вас за хуліганство виключали з комсомолу і виганяли з інституту; що ви…

— Романе Гнатовичу! Та хіба ж ви…

— Тс-с-!.. — Хмара витягнув уперед тонку зморшкувату шию і так чудно замахав руками, що став скидатися на старого розгніваного гусака. — Не обурюйтесь, прошу! Знаю, що ви хочете сказати: вашого батька посмертно реабілітовано; в комсомолі та інституті вас поновили, бо ви не були винні. Всі інші обвинувачення такі ж безглузді… Я говорив оце все насамперед для того, щоб ви допомогли мені дізнатися: хто плете проти вас оцю мережу інтриг? З якою метою?

— Не знаю, Романе Гнатовичу, — розгублено сказав Сергій. — Був один такий мерзотник, той міг би. Але я вже не зустрічаюся з ним дванадцять років. Та й не має він ніякого відношення до нашого світу силікатників.

— Найдивніше, Сергію Михайловичу, що всі оці “речові докази”, так би мовити, одержано з цілком різних джерел. І анонімок не одна, а кілька. Надіслано їх у різні організації, написано різними почерками і в різному стилі. Ну, та біс з ними, з оцими брудними папірцями. А от фотокопії лабораторного журналу… Самі розумієте, Сергію Михайловичу: до цього треба поставитися якнайсерйозніше.

Професор підійшов до столу, покрутив у руках фотознімки. Спідлоба глянув на Сергія.

— Скажіть, ви повністю довіряєте лаборантові?

— Як самому собі! Петро Іванович — фронтовик-піхотинець, тричі поранений. Людина кришталевої чесності.

— Тоді — шукайте, Сергію Михайловичу, якими каналами витікає інформація. І в усякому разі, подесятеріть пильність.

— Так, Романе Гнатовичу.

Альошин ішов від директора повністю приголомшений. Він уникав міркувати зараз про фотокопії та уламочок кристамуліту, — хоч як це неприємно, але насамперед можна припустити, що хтось колись нишком прокрався до лабораторії. Значно більшою несподіванкою були оті фотознімки. Адже справді: ні обіймів, ні поцілунків у нього з Кет не було. Так, він подзвонив їй, повернувшись із Космограда, і вони того ж вечора дуже мило погомоніли в “Чайці”. Пляшка шампанського — оце й усе “пияцтво”. В наступні вечори завітали до “Корчми” та “Млина”. В суботу їздили купатися на Десну, в неділю — у Канів. Не дійшло у них до поцілунків. Мабуть, навряд чи й дійде, хоч зеленоока Кет надзвичайно подобається Сергієві, — дужче, аніж будь-хто досі. Просто їм весело й легко вдвох, завжди знаходиться тема для розмови…

Згадалося: “підтримує антирадянські розмови”… Це ж, певно, якийсь дрібний мерзотник спеціально стежить за ними, очікуючи момент для знімка в такому ракурсі, щоб видно було “гріхопадіння”… Ну, звісно ж: отой “поцілунок” зафіксовано саме в ту мить, коли Кет давала йому припалити від своєї сигарети!.. Але кому все це було потрібно? “Кому вигідно?” — як насамперед запитують юристи… Коли б хоч щонайменша підстава пов’язати цю історію з Маратом Кандибою, зразу сказав би: його стиль, його рука.

Заборонив собі Сергій згадувати про Кандибу, назавжди викреслив з пам’яті. А от сьогодні, мабуть, доведеться пригадати все. Пригадати отого свого єдиного й незмінного суперника, який не гребує ніякими методами, аби скрізь і завжди доводити свою першість. Багато горя завдав він Сергієві; здавалося б, тільки ненавидіти його. Але зненависть дуже часто сліпа, страшна своєю нерозсудливістю. А те почуття, яке огортає Сергія при згадці про Марата, закликає до торжества справедливості.

Понад чверть віку тому познайомився Сергій Альошин з Маратом Кандибою, і майже протягом усього цього часу триває між ними суперництво, кінцевий результат якого покаже майбутнє.

Вони зустрілися в першому класі Ліщинівської десятирічки, і з легкої руки Марата Сергій одразу ж дістав прізвисько “Сіряк”.

Сергій, справді, в той час був весь сіренький: у сірих латаних штанцях, сірій бумазейній сорочці, сіроокий, непоказний. Ще тривала війна, і жилося дуже, дуже важко. В хаті було холодно й голодно, а Сергієва мати, затаврована аж ніяк не радісним званням дружини розстріляного ворога народу, весь час хворіла. Малому Сергієві доводилося працювати і за себе, і за неї. Куди вже там було братися до науки? Він ледве-ледве добирався до трійок.

Перші три роки навчання на нього в класі ніхто не зважав, наче його й не існувало. А він, призвичаївшись до свого місця найостаннішого з останніх, сидів собі нишком, не претендуючи ні на що, радий, хоч не чіпають. Інші діти, сяк-так вивчивши уроки, мчали чи на стадіон, чи на ковзанку, а Сергій усе прів над арифметикою та граматикою. Завжди самотужки, бо допомагати було нікому.

Така наполеглива праця не минула марно. Поступово, непомітно Сергій з останнього місця в класі щодо успішності почав просуватися до першого, яке непорушно посідав Марат Кандиба. Якось само собою виникло правило, що Сергій повинен давати всім ледарям списувати домашні завдання та контрольні роботи, розтлумачувати незрозуміле, відповідати на найскладніші запитання вчителів. Його ще не поважали, ні, а тільки експлуатували безжально, та ще й повторювали вслід за Маратом: “Зубряга!” Опецькуватий розбещений хлопець, син голови райспоживспілки, звик до загального схиляння. В нього все й завжди було найкраще: чудові нікельовані ковзани та справжній велосипед, охайні костюми й цікаві книжки. Він мав чудову пам’ять, гострий язик, невичерпну енергію. На всі перші місця Марат претендував так, ніби не було жодного сумніву, що вони належать йому по праву дужого.

Небезпечного суперника Марат помітив тоді, коли вже було пізно. Починаючи з четвертого класу, Альошин завжди одержував тільки п’ятірки, а безперечно обдарований лінькуватий Кандиба не раз хапав двійки. Вчителі, потай віддаючи перевагу іскрометній кмітливості Марата, з педагогічних міркувань дедалі частіше вихваляли важкувату зосередженість Сергія.

Маратові це було як ніж у серце. Він почав з дрібних причіпок, а потім перейшов і до агресивних дій. Облити чорнилом Сергієву контрольну роботу, кинути в калюжу його книжки, звалити на нього вчинену кимось іншим провину — все це Марат умів зробити з спритністю циркового штукаря. Він був невтомний, підступний і жорстокий, блискавично оцінював обстановку і завжди знаходив найдошкульніше місце противника. Хитрий підліток ніколи не ловився на гарячому, бо уникав проводити свої “операції” власноручно. Йому досить було натякнути своїм численним підлабузникам — і на Сергія, мов з мішка, сипалися неприємності.

Сергій нічого не міг вдіяти проти Марата. Навіть коли б піти проти самого себе та неписаних шкільних правил і поскаржитися директорові — Марат все одно доведе свою правоту. Його щирі-щирі, чесні-чесні карі очі, його розгублена посмішка, якою він так уміло користувався в скрутні хвилини, могли причарувати кого завгодно і говорили значно більше, аніж могли б сказати докази Сергія Альошина.