Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 20

— Ні, гер доктор, навпаки: витримало! Воно кристалізувалося тільки ззовні, а всередині таке, ніби щойно зварене! — Сергій витяг з багажника машини молоток, одбив шматочок скла, дав німцеві.

— Так, ніби щойно зварене! А ви абсолютно точно переконалися, що воно не витримує конкуренції з сучасними сортами?

— На жаль, так… Та ви візьміть на згадку, якщо хочете, — сказав Сергій, бачачи, що доктор Гешке нерішуче крутить отой уламок у руках. — Це скло було на рівні мрії, але в далекому минулому.

Він провів очима по жалюгідних рештках скляної стежки, затримався поглядом на білокорій березі в її кінці. Аж дивно, що не ворухнулося, не ожило минуле; ні на мить не поновився отой настрій очікування несподіваного чуда, який володів ним червневого світанку… сімнадцять літ тому!

І сумно посміхнувся сам до себе: “тільки” сімнадцять літ тому! А було йому тоді аж цілих вісімнадцять. І Галі теж. Якою урочистою симфонією пролунала їхня спільна — “довічна!” — присяга: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!” — і як банально все скінчилося!

Берізка за цей час з тонісінької стала огрядною. Галя, мабуть, теж. І якщо навіть у Сергія розвіялася романтика поривань, то в неї, певно, вже немає нічого, крім розсудливої життєвої прози… Чому це воно так? Невже людина обов’язково сухішає з літами? Але як же тоді зберіг свою світлу щирість Олександр Макарович?! Ось хто справжній романтик!.. То, може, саме до нього й повести цього німця?

Їдучи до Ліщинівки, Сергій не мав якогось певного плану. В нього не було прагнення за всяку ціну довести німцеві, що його батько був страшенний мерзотник. Чисто по-людському хотілося дізнатися, що обер-лейтенант Рудольф Гешке не заплямував себе нічим, — адже серед німців були й такі. Проте надії на це було мало. В усякому разі, свідки скажуть правду. Для Курта Гешке буде краще, якщо він почує її з уст витриманого і тактовного Олександра Макаровича, та ще й німецькою мовою.

— Гер доктор, вирішуйте, з чого почати. Аби люди не відчували скованості, я представлю вас як американця, кореспондента прогресивної газети.

— А чи тактовно це буде? Хай уже просто американець.

— Гаразд… Якщо не заперечуєте, я насамперед познайомлю вас із чудесною людиною, колишнім директором нашої школи. Це — ідеаліст і романтик, який за своє життя, мабуть, нікому нічого не збрехав. Давненько я його не бачив, але знаю: ще живий-здоровий. Раз на рік, у день народження, він одержує привітання від своїх незліченних учнів і обов’язково відповідає кожному. Нещодавно йому сповнилося вісімдесят.

— Прошу, гер Альйошін. Цілком покладаюсь на вас.

Сергій даремно нарікав на свою байдужість: наближаючись до знайомого охайного будиночка край парку, він відчув приємну теплінь у грудях, захвилювався. Вісімнадцять літ тому десятикласник Сергій Альошин був асистентом у Олександра Макаровича і дуже часто супроводжував учителя додому після уроків. Саме одного з таких вечорів він і розповів про свою мрію вступити до автодорожнього інституту, аби в майбутньому прокладати справжні кришталеві дороги. Наївна то була мрія. Чисто дитяча. Вчитель міг би зруйнувати її не тільки тверезими міркуваннями, навіть поблажливою посмішкою. Але ні, він підхопив її і вже сам почав фантазувати про обладнаний термоядерним випромінювачем велетенський агрегат, який повільно просувається наміченою трасою, лишаючи позаду себе широчезну, гладісіньку і неймовірно міцну смугу автостради. Звичайно ж, йому, викладачеві фізики з університетським дипломом, була цілком ясна абсурдність висунутої учнем ідеї, але він не вмів ні критикувати, ні лаяти — тільки надихав, хвалив і підтримував. Коли б усі були такі, на світі, мабуть, жилося б легко!

Сергій побачив учителя ще здалеку — той порався в садочку біля хати. Змінився старий, дуже змінився! Схуд. Волосся — біле-білісіньке. А очі й досі блакитні, спокійні, мудрі.

Помітивши Сергія, пішов назустріч йому з розкритими обіймами.

— Приїхав, шибенику?! Сумління загризло, так?

— Ой, Олександре Макаровичу, десять літ гризло, а я йому про одне: “Справи! Справи!” Познайомтесь, прошу: гість з Америки, доктор Курт Гешке. Захотів на власні очі пересвідчитись, що наша Ліщинівка справді найкраща в світі.

— Та звичайно ж! — підхопив старий жартівливо. — А коли так, то прошу до господи: там у мене є пляшечка еліксиру, який ще дужче загострює відчуття прекрасного!

Сергій нишком поглядав на німця. Видно було, що тому сподобався старий — до таких симпатичних людей мимохіть відчуваєш довіру.

— Оце сам порядкую, — сказав старий, лаштуючи на стіл. — Жінка до онуки поїхала. Отож не лайте, що погано частуватиму.

Звичайно ж, він прибіднявся, бо наставляв стільки наїдків та напоїв, що вистачило б на справжній бенкет.

Спочатку гомоніли про се про те, — німецькою мовою, звісно, хоч Сергієві часом доводилося перекладати. А потім він поступово перевів розмову на німецьку окупацію.

Учитель, певно, догадався, що це за гість у нього в хаті, тому говорив аж надто стримано, уникаючи гострих визначень. Але він переказував факти, які були красномовні самою своєю суттю.

Власне кажучи, і Сергій оце вперше почув повну розповідь про страшні злочини гітлерівців у Ліщинівці: люди не любили згадувати часи окупації, щоб навіть думкою не повертатися до того страхіття, а в його дитячій пам’яті не збереглися деталі і не лишилося цілісної картини тих днів. І ось тепер йому аж мурашки по спині повзли: виявилося, що окупанти за три роки свого панування повісили й розстріляли сорок дев’ять чоловіків і жінок, при відступі живцем спалили дев’ятнадцятеро в’язнів, посікли з кулеметів та розчавили гусеницями танків усіх мешканців хутірця Вільшанка, — головним чином, дітей та старих, — висадили в повітря школу, лікарню і клуб, підпалили Ліщинівку з чотирьох боків.

— А ви не пам’ятаєте часом прізвища першого німецького коменданта? — запитав Сергій, коли вчитель закінчив свою сумну розповідь.

— Як не пам’ятати! Він панував тут цілий рік!.. — старий зиркнув на німця, схилив очі. — Якщо вас цікавить той період, можна зазирнути до нашого шкільного історичного музею.

Сергій бачив: доктор Гешке пополотнів, міцно стиснув щелепи. Зрозумів, звичайно, що на приємну звістку чекати не випадає.

— То, може, якось іншим разом? — Альошин дав німцеві можливість відступити.

— Ні, ні, це дуже цікаво! — сказав той уперто. — Покажіть нам, прошу.

І дорогою не промовили й слова один до одного, і до великого шкільного залу зайшли мовчки. “Краще один раз побачити, аніж сто разів почути”. А тут було на що поглянути. Ще півстоліття тому, посівши місце директора Ліщинівської, — тоді ще семирічної, — школи, Олександр Макарович Молодожон заснував історико-краєзнавчий шкільний музей. Під час гітлерівської окупації було знищено й пограбовано найцінніше з раритетних знахідок сивої давнини. Та зате й розділ сучасності поповнився унікальними експонатами: на стендах, стелажах, вітринах можна було побачити все, починаючи з оригіналів цілком таємних наказів гітлерівських генералів і кінчаючи пробитими кулями комсомольськими квитками. На одному з чільних місць висів наказ військового коменданта містечка Ліщинівки обер-лейтенанта Рудольфа Гешке. Всі дванадцять пунктів наказу кінчалися загрозою смертної кари тому, хто їх не виконає.

Блідий доктор Гешке довго не зводив очей з цього бляклого від часу папірця. Потім смикнувся праворуч, до фотографії сцени публічної страти.

На передньому плані, поруч ката в формі українського поліцая, стояв обер-лейтенант Рудольф Гешке.

— Не може бути! — вражено прошепотів німець.

Сергій з учителем перезирнулися. Старий скорботно похитав головою.

А німець, уже не приховуючи свого хвилювання, перебігав від фотографії до фотографії. Майже на кожній із них був зображений його батько, подеколи навіть з пістолетом у руках, — німці дуже люблять фотографуватись.

— Господи, але ж сам він нікого не розстрілював?! — німець глянув на старого мало не з благанням. А той замість відповіді зітхнув і схилив очі.