“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 12

— Та заспокойся, хлопче! Записувати неможливо — ти занадто схвильований. Подивись он на прилади.

І справді — стрілки на циферблатах танцювали.

— Ні, — сказав Клим і махнув рукою. — Нічого не вийде. Доведеться використати вчорашній запис твоїх думок. Адже ти вчора збирався написати Наталці листа?

Чи збирався я?! Та я навіть написав листів з десять, але знищив, бо переконався у власній нездатності висловити свої почуття на папері.

— Я передбачав твій стан, — хитро підморгнув до мене Клим, — тому й зберіг плівку. Ну, прослухаємо?

Він увімкнув магнітофон, і в ту ж мить залунав мій власний голос:

— Наталко! Люба моя! Я тебе люблю, люблю од щирого серця!.. Мені трудно було вимовити ці слова вголос, але я щодня, щохвилини повторював їх у душі!..

Я був остаточно переможений: справді, саме так я думав про неї, про свою кохану! І ось тепер мої найінтимніші думки, записані на плівку, звучать з репродуктора?! Майже злякано я дивився на Клима. “Чаклун двадцятого сторіччя!” — спливло в моїй пам’яті. Так, це й справді нагадувало якесь наукове чаклунство!

А Клим реготав:

— Ну то що? Чи варто вивчати радіотехніку?.. Правильно я записав твої думки?.. Отакого тільки листа й можна надіслати Наталці — адже вона майбутній інженер звукозапису!

Виявилось, що “машина для записування думок” могла також переписувати звуки на чисті патефонні пластинки. Доки в кімнаті звучав мій “лист”, ця машина, тихенько поскрипуючи різцем, креслила на чорному пластмасовому диску звукову доріжку.

Ось і скінчилось переписування. Ми ще раз прослухали “лист”, вклали його в конверт, написали адресу і понесли на пошту.

— Все! — зітхнув я з полегшенням. Тепер усі шляхи до відступу було відрізано.

— Ні, не все! — посміхнувся Клим. — Завтра ти одержиш від Наталки другий лист. Що ти хотів би почути?

Я спалахнув:

— Знаєш, друже, для жартів є межі! Сподіваюсь, не за твоїм же замовленням написала вона першого листа?

— Та то вже як сказати! — знизав він плечима. — Послухай, через тебе я спізнився в лабораторію. Тому допоможи мені виконати дуже термінове завдання. Згода?

— Прошу, — сердито відповів я.

Мої обов’язки виявились нескладними: з великого пакета, звіряючи з спеціальною таблицею, треба було вибирати вирізані з цупкого чорного паперу гостроверхі силуети, що скидалися на профілі скелястих гір. Клим наклеював ці силуети на довгу білу паперову стрічку, збільшував і підфарбовував тушшю деякі вершини, зменшував або поширював ущелини, — загалом, робив щось незрозуміле, і на мої запитання не відповідав. Внаслідок двогодинної праці ми одержали щось схоже на зображення довжелезного гірського хребта чи силует дуже пощербленої пилки.

— Чудово! — захоплено сказав Клим. — А тепер прослухаємо.

Він вставив цю паперову стрічку в якийсь апарат, ввімкнув струм і…

Друзі, я почув голос моєї Наталки, — любий, рідний голос! Вона повідомляла, що листа мого одержала й дуже, дуже…

Але що саме “дуже” — я так і не довідався: надто мало було наклеєно “силуетів” на паперову стрічку!

Отак обдурив мене Клим! Все виявилось дуже простим: оці “зубчики” на стрічці були “звуковою доріжкою”, — майже такою, як на кіноплівці звукового кіно. За допомогою спеціального апарата Клим фотографував записані на плівку звуки, а потім збільшував зображення і одержав таким чином “звукову абетку” — мою й Наталчину. Затративши певний час, він міг створити якого завгодно листа— від найніжнішого до лайливого!.. А я, дурень, повірив “чаклунові двадцятого сторіччя”! Я надіслав дівчині, яка нічого навіть не підозрює, нахабного, зухвалого листа! Що я наробив?! Що я наробив?!

Тієї миті я майже ненавидів Клима, проклинав нашу з ним зустріч біля воріт стадіону, дорікав собі за незнання техніки, за довірливість, за безліч існуючих і неіснуючих провин.

Клим спочатку заспокоював мене, а потім розлютився:

— Чого ти скис? Що трапилось? Та чи знаєш ти, що тобі першому я показав винахід надзвичайної ваги? Ти гадаєш, що це так собі — тяп-ляп, наклеїв на папір звукові значки, та й маєш живу мову? А ось бачиш? — шпурнув він на стіл списаний формулами зошит. — Я бився над цим кілька років. Щоб написати тобі листа від Наталки, я просидів за оцим столом чотири вечори! А ти… Ех, ти!.. Ти сліпий, як сива кобила-всім, крім тебе, відомо, що Наталка тебе кохає. То хіба ж вона перша має сказати тобі про це? Ти дякувати мені повинен, ось що!.. А якщо вже Наталка розгнівається на тебе за цього листа — я готовий понести кару. Я… я поступлю на філологічний факультет! Якщо ж не розгнівається — ти мусиш скласти мені курс радіотехніки на “відмінно”. Гаразд?

— Гаразд! — злісно відповів я. — Хай буде так!

Друзі мої, я таки програв. І я дуже радий, що програв, бо Наталка любить мене. Але мені доводиться тепер пріти над формулами з радіотехніки, і, одверто кажучи, це аж ніяк не заважає мені писати вірші!

А Клим Твердохліб ще раз обдарив мене. Навіть якби він програв заклад, то нічого страшного для нього не сталося б: він уже давно готувався до вступу на заочний відділ філологічного факультету, бо теж пише вірші, та ще й непогані.

Ми сперечаємось з ним про літературу, відвідуємо футбольні змагання, конструюємо приймачі і, зберігаючи в глибокій таємниці, працюємо над спільним дипломним проектом. Ми мріємо про той час, коли на екрани країни вийде створений нами кінофільм “Володимир Маяковський”, у якому звучатиме справжній, “живий” голос нашого чудового поета. “Звукову абетку” Маяковського за нечисленними грамофонними записами його виступів ми вже склали.

І повірте: щоб відтворити промову, яка ніколи ніким не була проголошена, треба бути не лише кваліфікованим кіноінженером, але й добрим філологом!

Незвичайне інтерв’ю

— Який у нього титул?.. — перепитав професор Лобачов з усмішкою. — …Бачите, він ніде не вчився… і навіть неписьменний.

— Неписьменний?.. У наш час? — мені здалося, що професор просто глузує з мене. — Отже, це просто знахар?

— Гм… Певною мірою, так.

— І молодий?

— Не старий.

— Нічого не розумію!

Я припустився найгрубішої помилки кореспондента: замість терпляче слухати, дряпаючи щось у блокноті, доки людина захопиться і почне розповідати по-справжньому цікаве, я встряв у монолог своїм дурним запитанням і тепер не знав, як урятувати становище.

— І саме він створив оті чудесні ліки?

— Гм… Не зовсім так. Він зробив початок. А наш інститут, витративши чимало зусиль, довів справу до кінця.

Мабуть, у мене був дуже розгублений вигляд, бо професор посміхнувся і підвівся з-за столу:

— Гаразд, я вас познайомлю з ним.

Доки ми йшли довгим коридором Інституту експериментальної медицини, я хапливо обмірковував, як побудувати інтерв’ю та якими питаннями цікавитися. З оцими вченими взагалі клопіт: їм усе здається само собою зрозумілим, а добути від них більш-менш цікаві деталі історії відкриття не легше, аніж витиснути бодай краплину води з гранітної брили. Правда, цього разу матеріал був цікавий сам по собі. Можна заінтригувати читача з першого ж рядка: молодого вродливого юнака вдячні пацієнти вважають за найвидатнішого вченого, а він навіть…

Я не встиг домислити, чому ж саме той юнак лишився неписьменним, бо професор Лобачов одчинив двері якоїсь кімнати і сказав:

— Прошу! Ось він, той славетний дослідник.

Я закліпав очима. У великому приміщенні не було нікого. Лише з клітки, нашорошивши вуха і висолопивши червоний язик, на нас пильно дивився собака, — навіть не якийсь там дог чи сенбернар, а звичайнісінький Сірко або Рябко.

— Оце? Він? — хоч-не-хоч, а довелося засміятись, аби приховати збентеження. — Даруйте, професоре, однак нарис про успіхи вашого інституту мені доручив написати не “Перець”, а…