“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 1

Об’єкт “Ікс”

— Кажете, розповісти про найцікавіше?.. — задумливо перепитав літній чоловік, натоптуючи тютюном коротеньку люльку. — Гаразд, я розкажу вам історію, яка трапилася ще тоді, коли вас і на світі не було…

Він обвів поглядом хлоп’ят, що повмощувалися довкола де хто міг, усміхнувся й погладив вуса. Стало зовсім тихо, тільки аж там, у чорному проваллі пітьми за вогнищем, на луках, пирхали коні.

— Так от… Одного весняного дня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року мене викликали до штабу, і мій начальник сказав: “Товаришу капітан, вам доручається виконати складне й відповідальне завдання. Розвідка встановила, що отут… — він показав на детальній карті південно-східної Німеччини будинок серед лісу, — отут розташований дуже важливий фашистський об’єкт. Треба довідатись, що там є, і при нагоді захопити компетентного “язика”. Зрозуміло?”

Мушу вам сказати, що я був розвідником, так би мовити, спеціального призначення: я очолював інженерну розвідку, і в тил ворога ходив не часто. Цього разу на мене чекало важке завдання: ділянку фронту перед нами захищали есесівці, що засіли за рікою з високим, стрімким берегом. Але наказ є наказ.

— Буде виконано! — сказав я. — Дозволите йти?

— Зачекайте, — мовив генерал. — Дуже раджу: будьте увесь час напоготові. Можливо, вам доведеться побачити несподівані й страшні речі. Приймайте рішення самостійно, зважаючи на обставини.

Ще напередодні сапери очистили вузький коридор у мінних полях ворога. Розвідувальна авіація та оперативний відділ штабу дали мені всі потрібні зведення. І от уночі, коли на лівому фланзі в заздалегідь призначену годину наша артилерія розпочала фальшиву артпідготовку, ми, троє розвідників, перейшли лінію фронту без усяких пригод.

Ми уникали зустрічей з будь-ким, тому просувалися вперед дуже повільно. До об’єкта “Ікс”, як ми домовились називати мету нашого рейду, добралися тільки наступного вечора.

Це була величезна, тьмяна і мовчазна споруда за височенною стіною. Здавалось, там не було нікого.

Але обережність — насамперед. Минула й година, і друга, а ми все ще лежали в кущах проти об’єкта. Якогось певного плану в нас не було.

— Давайте щось робити! — прошепотів лейтенант Мамиченко. Він був гарячкуватий, як на розвідника, і я взяв його в цей рейс лише тому, що він бачив уночі, наче кішка, і бездоганно володів німецькою мовою.

— Терпіння, терпіння, друже! — сказав я. — Треба ще раз оглянути об’єкт.

Була тиха, місячна, невигідна для розвідників, ніч. Але цього разу освітленість нам сприяла: ховаючись у тіні, ми могли бачити дуже далеко.

Бетоновані стіни об’єкта утворювали правильний чотирикутник із стороною на триста кроків. Ні отворів, ні дверей. Тільки там, де до маєтку вела через ліс шосейна дорога, в стіні були великі суцільнометалеві ворота.

— Ну, друзі, — сказав я, — до об’єкта потрапити нелегко. Ходімо звідси — чи не перестрінемо часом якогось зв’язківця?

Ми засіли в кущах, кілометрів за три від об’єкта, на повороті дороги. З нашої схованки було видно шосе на обидва боки.

Ще минув час. Аж ось вдалині показалися два вузенькі сині промінчики.

— Машина! — прошепотів Мамиченко. — Легкова: бачите, як низько посаджені в неї фари?

— Зупиняй! — тихо скомандував я.

Сині промінці все наближалися й наближалися. І раптом назустріч їм тривожно заблимав червоний вогник Мамиченкового ліхтарика. Машина їхала просто на нього. Тільки в останню мить шофер круто звернув убік і різко загальмував.

— Що сталося? — запитав він роздратовано, навіть не припускаючи думки, що тут, у глибокому тилу, зустрівся з радянськими розвідниками. — Я штурмбанфюрер військ ес-ес!

— Заарештувати! — недбало кинув німецькою мовою Мамиченко. Ми з сержантом Ролдугіним — нашим третім розвідником — негайно скрутили руки і штурмбанфюрерові, і його пасажирові, здоровенному чолов’язі у формі “Люфтваффе” — фашистських повітряних сил.

— Ви будете відповідати! — репетував есесівець. — Зрозумійте: ми з Крейцвальда! З Крейцвальда! — повторював він, киваючи головою в бік об’єкта “Ікс”.

— Там дізнаються… — глибокодумно сказав Мамиченко і покрутив перед носом есесівця пістолетом. — Ще одне слово — і я буду змушений вас заспокоїти… Зрадники! Мерзотники! Вішати вас треба!

— Ні, ні! Це — непорозуміння!.. — другий полонений хотів підвестися з сидіння, але сержант Ролдугін легеньким рухом притиснув його знову. — Я — майор Кларк. В мене особистий дозвіл генерала Кребса… Слово честі, тут якесь непорозуміння!

— А, майор Кларк?! — перепитав прокурорським тоном Мамиченко. — Саме вас нам і треба!.. Англієць?

— Облиште балаган! — розгнівався той, що назвався Кларком. — Американець. Підданий Сполучених Штатів, якщо вас так цікавить. Прошу не затримувати — на нас чекає генерал Кребс.

До цієї хвилини я мовчав, як риба, кленучи себе, що свого часу вивчав не німецьку, а англійську мову. Звісно, я розумів усе, що говорилось, але втручатися не міг — акцент у мене був жахливий. Тепер надійшла моя черга.

— Справді, облишимо балаган! — сказав я англійською мовою. — Майор Кларк, я — капітан Радянської Армії і обвинувачую вас у державній зраді!.. Відповідайте: що ви мали робити в цьому фашистському лігві?

Майор вирячився на мене, а потім забелькотів:

— Я… В мене… В мене тут невеличка комерційна справа…

— Комерційна справа?.. З ворогом?

Кларк вже трохи опанував себе. До нього поверталось нахабство:

— О, вас я теж бачу на ворожій території! Деталізація зайва. Розв’яжіть мене, я хочу потиснути вашу хоробру руку союзника!

Він зразу ж сіпнувся назад, бо моя “хоробра рука” мимохіть зробила досить-таки енергійний рух.

— Я зараз у відпустці, — вів далі майор, наче нічого й не трапилось, — тому виступаю не як офіцер збройних сил Америки, а просто як представник швейцарського філіалу фірми “Кларк і син”. За три тижні я повернуся на фронт, і тоді… О, я можу довести, що моя ненависть до німців — страшна!

Фірма “Кларк і син”!.. Так, я знав цю могутню компанію, що виробляла електроустаткування та радіоапаратуру. На початку тисяча дев’ятсот сорок другого року, ще до мобілізації, я був посланий до Америки і там навіть складав угоду з представниками цієї фірми про постачання деяких приладів для нашої оборонної промисловості. Цікаво, яким вітром занесло цього містера аж сюди?

— Так ось, любий пане, — сказав я, не дуже дотримуючись правил хорошого тону. — До Крейцвальда ми підемо разом. Якщо ви скажете будь-кому хоч слово, або подасте якийсь знак, або спробуєте тікати, то…

Майор зрозумів і без особливої радості сказав:

— Згода. Тільки й я з свого боку висуваю умову: про почуте й побачене — нікому ані слова. За це я обіцяю вам десять процентів прибутку від усієї операції.

— Ніяких умов! — перебив я його. — Ви вже бували в Крейцвальді?

— Так. Учора.

— Ну от ви й будете моїм провідником. А для всіх інших я — ваш особистий секретар. Джек Сендіс, наприклад.

Американець незадоволено знизав плечима:

— Хай так… Але що ж робити з цим телепнем? — показав він очима на есесівця. — Адже його будуть шукати?

Я байдуже махнув рукою:

— Збрешіть що завгодно. Скажімо, напився п’яний і потрапив під арешт.

— Гаразд, — сказав майор.

Отак я й вирішив пробратися до таємничого об’єкта “Ікс”… Чи правильно я роблю, чи ні — далебі, мені бракувало часу замислюватися над цим питанням.