Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Коштовний камінь - Гуляшки Андрей - Страница 3


3
Изменить размер шрифта:

— Я — хімік, — перебив його трохи ображено Власев. — Трохи знаю питому вагу і якість цього металу.

— Невже? — Спиридонов засміявся і розвів руками. — Але ж уявіть собі, — у нас є свій берил!

— Мені це важко уявити, — нахмурився Вилю Власев. — Я людина науки і фантазую мало.

— Ех ви! Безнадійний скептик і педант! Адже наука без фантазії — це птах з підрізаними крилами.

— Я скоріше голову собі оддам одрубати, ніж повірю так одразу, що в нас є берил! — палко вигукнув Власев.

— Ні, ви краще одрубайте тільки свій скептицизм, — засміявся Славі Спиридонов. — А голова хай лишиться. Вона не зайва. А в деяких випадках навіть корисна. Слухайте! Ось так, як ви тепер, так десять-двадцять років тому буржуазні вчені твердили, що в нас нема нафти, нема свинцю, нема цинку. Однак і нафту знайшли, і свинець, і цинк.

— Але ж берил — це вже зовсім інше, товаришу Спиридонов По-перше, берилових родовищ взагалі так мало в світі, що їх можна полічити по пальцях! А чим рідше зустрічається мінерал, тим менше певності, що ми знайдемо його тут, у нас. Правда? Коли міркувати логічно, це так. Ще ніколи, ніде й нікому не спадало на думку, що в Болгарії може бути берил. Далі, немає геологічних ознак, які свідчили б про можливість існування цього мінералу в нашій країні. Проаналізуйте ці три обставини, і ви переконаєтесь, що я маю рацію.

— Я геолог, товаришу Власев, і не визнаю теорії, яка б виключала всяку можливість того, що в надрах нашої землі є цей цінний мінерал. Припустімо, що є тільки якісь два-три проценти. Але чому не повірити, що ці припущення можуть бути виправдані? Чому? — я вас питаю.

— Якщо гіпотеза ґрунтується на серйозних фактах, то прошу — перевіряйте. У нас є параграф, за яким дозволяється виділяти кошти для проведення розвідувальних робіт. Якщо такий параграф є, значить, можна законно робити витрати, тобто досліджувати. Але це не значить, що ми повинні сліпо вірити всяким фантазіям. Пробачте, але цей Андрій Андрєєв, хоч, може, в нього і є певні здібності, фантазер першої категорії. Крім того, майте на увазі, що це людина молода. Ось що в мене записано про нього: «Комуніст. Любить читати у вільний час, переважно історичну літературу. Був футболістом». Чуєте, товаришу Спиридонов, — футболістом! «Хороший альпініст, витривалий. Дуже вправний, спостережливий. Однак захоплюється речами, які не мають відношення до його безпосередньої мети як розвідника». Зверніть увагу, товаришу Спиридонов, — захоплюється самостійними дослідженнями. Це я вважаю нігілізмом. Далі: «Дуже пристрасний у роботі, цілком покладається на свою уяву, а вона в нього надто розвинута». Бачите? Тому я записав: «Робити спеціальний аналіз його проб, а поки вони не дадуть цілком певного результату, вірити не більше як на 30–40 процентів». Ось так. Хіба я можу після всього цього серйозно ставитись до його марень про берил, як ви радите? Якби в нього виникла думка про залізо, свинець, олово — тоді інша справа. А то — берил! Це ж фантастика, марення, плід гарячкової уяви, надмірно розвиненої читанням.

— Геолог без фантазії — це півгеолога, — почав сердитися Спиридонов.

— Геолог, який не зважає на факти і на висновки, що випливають з фактів, взагалі не може бути геологом. — Вилю Власев розстебнув і другий ґудзик свого жилета, як завжди, коли йшов спати. — Але де ж ці факти, товаришу Спиридонов?

Спиридонов хотів йому відповісти різко, але передумав і промовчав. Дійсно, молодий геолог не подав ніяких проб, ніяких кристалів, він просто твердив, що натрапив на нібито надійні сліди, які говорять про можливість існування берила в районі, де бригада провадитиме досліди. Він тільки голослівне обстоював свою гіпотезу — і нічого більше.

Але в цій гіпотезі було щось величне, щось надзвичайно важливе для науки, для оборони країни, для народу. Така гіпотеза може з'явитись тільки у людини, з палкою уявою і сміливим серцем. Якщо смілива уява поєднується з тверезим науковим мисленням, чому не допомогти? Вилю Власев — досвідчений хімік з неабиякими здібностями, але скептик за вдачею, і йому здається фантастичним усе, що не доведено наочно, не підтверджено лабораторним аналізом. Але ж до чого призведе досліджувана справа, якщо завжди, в усіх випадках, потрібні «очевидні» матеріальні докази? З історії великих відкриттів нам відомо багато прикладів, коли тільки догадка, невиразні припущення відіграють вирішальну роль для дальшого успіху.

Справа в тому, чи справді молодий геолог Андрій Андрєєв — серйозний учений, а не честолюбець, що живе манією величі. Але якби він був таким, то, безперечно, розплескав би скрізь про свою гіпотезу, і вся Софія вже б говорила про берилій, про те, які реактивні літаки і стратосферні літальні апарати робитимуть з цього металу. Однак це було не так… Молодий геолог не був базікою. В одній невеличкій доповідній записці на двадцять рядків він скромно повідомляв про своє припущення, перелічував деякі з мотивів і просив допомоги.

І зараз, обдумуючи, що сказати Вилю Власеву, як розворушити його суху, емпіричну душу, інженер Спиридонов пригадав., свою першу зустріч з хлопцем. Цій зустрічі передувала коротка, але бурхлива сцена за дверима його кабінету. Він наказав посильному нікого не впускати до нього, бо мав якусь термінову роботу, а впертий відвідувач намагався зайти. Потім почувся шум, і в кабінет, вдарившись головою об одвірок, влетів молодий чоловік мало не двометрового зросту. Він був у спортивній сорочці, з засуканими рукавами, що відкривали мускулисті волосаті руки.

На його смуглявому вилицюватому обличчі з коротким носом блищали, немов електричні вогники, ясні сірі очі.

Інженер Спиридонов нахмурився — він любив сміливих людей, але нахаб не терпів. А цей вскочив до нього без піджака і з засуканими рукавами. Спиридонов хотів якнайрізкіше вичитати йому і тільки почав вишукувати слова, як раптом упізнав юнака, — це був геолог, і до того ж його підлеглий. Півтора року тому його перевели з шахтного відділу у геологорозвідувальний. Проте, оскільки його роздратування не стихло, та ще й з прочинених дверей було видно скуйовджену голову обуреного посильного, він суворим, холодним тоном запитав:

— Що вам потрібно, товаришу, і чому це ви заходите до мене в такому вигляді?

— Пробачте, — сказав здоровань і почервонів так, наче його облили окропом. — Вибачте, що турбую вас. Оцей чоловік, — він з дружньою посмішкою кивнув у бік посильного, — цей чоловік уже втретє мене затримує, не пускає до вас. Зрозуміло, він не винен, це ви йому наказали, і я не серджусь на нього. Але ж наша третя бригада в середу вирушає в дорогу. Ви ж розумієте, — не можна гаяти часу. Ось, — він вийняв портфель і витяг звідти якийсь папірець. — Тут я даю деякі пояснення. Прочитайте. Якщо вам здасться цікавим, подзвоніть мені. В кінці я написав свій номер телефону.

Він залишив аркуш, ледве чутно промимрив «до побачення» і позадкував до дверей.

Того ж дня, по обіді, інженер Спиридонов дзвонив йому по телефону шість разів, але весь час один і той же мелодійний голос відповідав: «Нема його, товаришу, ще не повернувся». Тільки біля десятої години вечора він почув у трубці його сильний баритон, і невідомо чому його душу переповнила справжня радість.

— Кому ви ще розповідали про ваші припущення? — запитав він.

— Спробував поділитися з колегами. Та вони поставились до моїх слів з великим недовір'ям. Сміялись, — мовляв, хіба один мінерал має зелений блиск? Є, сказали, майже сто таких мінералів… А перед товаришем Власевим, зрозуміло, навіть не заїкався. І, признатись, сам спочатку вагався. Почав думати, що натрапив на якийсь невідомий мінерал зеленого кольору… Тому й мовчав. Але останнім часом прочитав одну цікаву книжку про гірничу справу в наших місцях у стародавні часи. І те, що я прочитав, змусило мене повірити, що я справді відкрив сліди берила.

— Принесіть мені детальний картографічний ескіз місцевості, де, за вашим припущенням, має бути цей мінерал, — звелів Спиридонов. — І нікому ні слова, ясно? Не варто передчасно зчиняти галас з цього приводу.