Коштовний камінь - Гуляшки Андрей - Страница 29

— Спробуй. Поговори з нею. Якщо хочеш, я підтримаю.

— Дурниці! — промовив Радан. — Ти дуже наївний. Яка це тітка відпустить отак — ні сіло, ні впало — свою племінницю?

Теменужка зітхнула. Задумалась.

Через якийсь час Радан почав підсвистувати.

Я знав його вдачу і тому ще більше занепав духом. Було очевидно, що він вирішив не турбуватись про дівчину.

— Слухайте, діти, — сказав він. — Я пропоную добиратись до геологічної партії. Ми, десенемісти, повинні завжди цікавитись наукою і допомагати дослідникам. Я залишусь там довше, а ви побудете день-два і повернетесь. В такому разі тітка не заперечуватиме і відпустить Теменужку.

— Гаразд, — погодився я. — А копальня? Невже ми не спробуємо розгадати її загадки?

Я міг би далі розвинути свою теорію про можливість натрапити на сліди Спартака, але він махнув рукою:

— Годі. Наша стратегічна мета — бригада. Ця мета благородна, і я певен, що тітка не зможе прогнати нас. Буде заперечувати — ми скажемо, що вона мислить не по-громадському, і вона здасться. А про рудник — ні слова. Адже, правду кажучи, нема ніякої рації говорити їй про це. Рудник — це деталь тактична. По дорозі до бригади ми зайдемо туди і дізнаємось, чи може він бути цінним як туристський об'єкт.

— Чудово! — вигукнула Теменужка і, сплеснувши в долоні, обняла й поцілувала корову. Яка була потреба обнімати тварину, цілувати її і який зв'язок мав цей сентиментальний жест з планом Радана, — мені було незрозуміло.

— Слухайте, — вів далі Радан. — Треба запастись харчами на два дні. Нам необхідні клапті вовни для факелів. Теменужка візьме на себе клопіт забезпечити нас цими клаптями. Крім того, ми дамо їй гроші, і вона купить у сільмазі два-три літри гасу. От і все. А зараз вперед, до тітки, — вона перший бастіон!

Цей бастіон виявився набагато легше подоланим, ніж ми гадали. Почувши про наш задум, тітка ласкаво всміхнулась і сказала, закачавши рукава:

— Добре надумали. У нас там є своя людина при інженерах. — Вона звернулась до Теменужки: — Твого дядька Лазаря двоюрідний брат — Стаменко, чуєш? Пам'ятаєш його? Коли ти з батьком приходила позаторік, він водив тебе на ярмарок в Новоречене. Пригадуєш?

— Ах, пригадала! — защебетала Теменужка. — Бай Стаменко. Як же! Пам'ятаю.

— Він, він, — кивала, всміхаючись, тітка. — Зараз він служить в ТКЗГ [трудові кооперативні землеробські господарства] сторожем, але голова послав його з бригадою.

Вона підв'язалась рушником і, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й білого, як крейда, борошна.

— Ось я швиденько приготую солодку перепічку. А Стаменкові перекажіть, хай скоріше повертається, бо нікому стерегти склад. То не склад, а чудасія! Навіть на замок замкнутий, а в стінах такі щілини, що боронь боже! Тільки той, хто не захоче, не залізе туди.

Ми обіцяли тітці, що приведемо з собою цього Стаменка.

Наближався час обіду, коли ми добралися до місця нашої ночівлі.

Радан вирізав три палки, обмотав кінці клаптями, і факели були готові. Ми обережно спустились у яму. Я робив усе, щоб чимсь допомогти Теменужці і, очевидно, тому полетів вниз. Я, мабуть, добре подряпався б, якби Радан не притримав мене.

І от ми пройшли через круглий отвір. І зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорі, завширшки до трьох кроків і досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.

— Запалити факели? — пошепки запитала Теменужка.

— Іще видно, — відповів Радан.

Так ми пройшли до двадцяти кроків. Сутінки згустились, ставало дедалі темніше. Нарешті ми запалили факели. На сірих кам'яних стінах заграли червоні відблиски, і серед цих відблисків рухались наші чорні силуети, наче живі картинки, намальовані тушшю.

— Чи близько сталактити? — запитала Теменужка.

— Ага, — заспокоїв її Радан. — Через годину-дві, може, й натрапимо.

Ми пройшли ще десять кроків і зупинились. Тут галерея звужувалась і круто повертала праворуч. Ми увійшли в якусь заглибину у формі циліндра і відразу відчули під ногами схил.

— Починається спуск, — промовив Радан.

Він пішов попереду, Теменужка за ним, я позаду.

Зараз стіни не були рівними. З усіх боків стирчало гостре каміння — сіре, червоне і якогось дивовижного жовтуватого кольору.

— Це схоже на справжню печеру, — сказала Теменужка. — Я ще не була в печерах, але уявляла їх собі саме такими. На скільки метрів ми заглибились під землю, як ви гадаєте? — запитала вона.

Я хотів сказати їй, що ми ще тільки почали свою підземну подорож, як Радан раптом застиг на місці.

— Ану, підійдіть ближче, — поманив він нас.

Ми наблизились. Навіть притулились до нього.

— Що ви бачите напроти?

— Каміння, — прошепотіла Теменужка.

— Граніт, — відповів я.

— Погано бачите, — зітхнув Радан. — Ви тільки гав ловите і нічого не бачите. — Він простягнув руку. — Гляньте сюди. Що це?

— Вірьовочка! — вигукнула Теменужка.

Вона вигукнула так, ніби помітила там хтозна-яке чудо, а не звичайний мотузок.

Ми мовчки дивились на кінчик ґноту, що звисав із щілини в скелі і нагадував обрубаний мишачий хвіст.

Радан підморгнув мені:

— Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!

Я простягнув руку, але він раптом вдарив по ній.

— Це кінець бікфордового шнура. Бікфордового шнура, — підкреслив він.

Я мовчав. Хай буде кусок шнура. Але за що він вдарив мене по руці?

Доки я придумував, що йому сказати, він став навколішки і почав заглядати за каміння.

— Ага, ага! — тихенько вигукував він. — Ану, нахиліться, діти. Що це?

В жовтуватому світлі факелів ми побачили ледь помітну купку чорного попелу, а трохи далі — недокурок цигарки з золотим мундштуком.

— Один з тих двох чоловіків, яких ти бачив уночі, приходив сюди, — сказала Теменужка. — Це той, хто курить дорогі цигарки.

— Можливо, що й обоє приходили, — відповів Радан. Він підняв золотий недокурок і сховав його в кишеню. — Але залишив слід тільки той, хто курить цигарки з золотим мундштуком.

— Велике діло! — сказав я. — Ішли перевіряти місцевість ті двоє людей, про яких говорив касир. На цьому місці вони зупинились, і один викурив цигарку, потім повернулися. Що ж тут такого незвичайного?

— Нічого незвичайного нема, — сказав Радан. — Вони зробили Дірку в скелі, а може, скористались тією щілиною, що вже була, поклали динаміт, детонатор і підпалили гніт. Ось попіл. Він просипався на цей камінь саме напроти того мотузка, що, як гадає наш друг Анастас, залишився від сандалі легендарного Спартака. Анастас зроду не бачив бікфордового шнура, а мій батько-шахтар заставляв мене підпалювати його в нових шахтах рудника «Чорне море». Отже, запалений гніт горів до певного місця, а потім погас. Чому? На мою думку, є дві можливості: або селітра в шнурі стала вогкою — бачите, яка мокра скеля, або ж його перегриз пацюк (а тут їх, мабуть, багато), і детонатор не загорівся. Якби він загорівся, то цієї галереї уже б не було. І, можливо, — на віки вічні.

— Нічого не розумію, — сказав я. — Навіщо тим двом чоловікам руйнувати цю стару шахту.

— Насамперед я маю сумнів, чи справді люди, яких я бачив уночі — саме ті, про кого говорив сонний касир. Та хто б вони не були, їх мета ясна — завалити шахту. Це ясно, як день.

Ми, задумавшись, мовчали. Вогонь факелів почав бліднути.

— Треба повертатись, — сказав Радан.

— Те ж саме і я хотіла запропонувати, — призналась засмучено Теменужка.

Глянув на неї, — обличчя її було сіре, як каміння, що лежало навколо нас. «Певно, від поганого повітря», подумав я.

Коли ми вилізали з ями, то тут зустрілись з Андрієм, як кажуть, віч-на-віч.

Зрозуміло, я тоді не знав, що його звуть Андрієм, та й взагалі нічого не знав про нього, оскільки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповідачем, то почав би розповідь саме звідси. Письменники так звичайно і роблять: починають розповідь, насамперед виконавши найважливіше — зібравши разом і описавши всіх героїв та влаштувавши їм зустріч. Оповідання від цього стає цікавішим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного інституту і, на жаль, не дуже знаю літературні прийоми. Вірніше, зовсім не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослідовність: зав'язка оповідання, тобто зустріч двох головних героїв, відбулась в кінці, замість того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого розділу. Я пізно догадався про це важливе правило. Але ви не гнівайтесь на мене. Коли зустрінемося вдруге, я розповім вам іншу історійку, — і тоді герої познайомляться ще на першій сторінці і, очевидно, усміхнуться один одному.