Коштовний камінь - Гуляшки Андрей - Страница 27

— Лягай! — сказав їй Радан.

Вона всміхнулась і, потягнувшись, побажала нам доброї ночі. Вона сказала «добраніч» нам обом, але я почував, що вона дивиться тільки на нього. А може, мені це тільки здалося. Було темно і, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядіти.

Я наскуб папороті, постелив собі і ліг біля багаття.

— Ти можеш спати, — звернувся я до Радана. — Я ляжу, та навряд чи засну до півночі. У мене взагалі поганий сон.

Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, — через десять хвилин після того, як заявив, що не спатиму до півночі, — я вже спав, як мертвий.

А вночі трапилось от що.

Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гілок і ще якийсь час підтримував вогонь. Незабаром вітер розігнав хмари, і з-за лісу викотився великий повний місяць. Стало видно, наче на світанку. І Радан перестав підкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж він не хотів розбудити нас. йому стало холодно сидіти в самій сорочці, і він почав ходити туди й назад по галявині, потираючи руки, щоб зігрітись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Він ліг на живіт і поповз. Біля самої ущелини він притримався за кущ глоду і глянув униз.

Насправді ця долина не так поросла лісом, як йому здалося ввечері. Тут і там стирчали згорблені гіллясті дуби, а поміж ними росли кущі, блищало каміння. І тут, серед кущів, як привиди, з'явились два чоловіки. Вони ніби з-під землі вискочили. Це було так цікаво й див» о, що було схоже на казку. Але Радан був певний, що це не казка, бо чоловіки розмовляли й рухались, як живі люди; навіть більше того, один з них, вищий, спіткнувся і впав, а другий засміявся і, як це буває між людьми в таких випадках, не подав йому руки, щоб допомогти. Радан не міг бачити їх облич, бо вони весь час стояли спиною до урвища. Потім незнайомці пройшли ще кроків десять і сіли за великим валуном, з-за якого були видні тільки їх голови в кашкетах. За кілька хвилин над ними здійнялась тонка цівочка диму, — отже, один з них курив. Привиди не курять — таким чином, Радан ще раз переконався в реальності того, що бачив перед собою.

Минуло близько чверті години. Чоловіки підвелись. Вищий пішов праворуч, нижчий, що був у чоботях, — ліворуч. Ліс одразу наче поглинув їх, і вони зникли без сліду.

Небо знову затяглося хмарами; стало темно і страшно. Радан ліг на теплу золу, але до світанку не міг заснути, усе думав: «Хто ці двоє? Чого шукають тут у лісовій глушині і як це вони так зненацька з'явилися з-під землі, наче воскреслі мерці?..»

Почало розвиднятись. Радан встав і спустився в долину похилим укосом, порослим лісом. Він попрямував просто до великого валуна, звідки хотів визначити напрямок до стрімкого схилу горба, на якому ми розташувались. Цей валун був зеленуватий, темніший біля підніжжя і світліший угорі. Тут було ще багато каменів інших, дрібніших, покритих блискітками слюди, й уламки простого граніту. Навколо він не помітив нічого особливого. У Радана була звичка не пропускати повз увагу жодної дрібниці, і тому, углядівши в траві золотистий мундштук — недопалок цигарки, він нахилився й підняв його. Цигарка була дорога. Радан не викинув недокурок, а, загорнувши його в папірець, сховав у кишеню.

Потім пішов берегом між папороттю, дикою ожиною й посохлою, високою по кісточки, травою. Він озирався на всі боки, приглядався, намагаючись будь-що знайти таємниче місце, звідки вночі зненацька вискочили двоє чоловіків. Нічого не було помітно і в чагарниках. Радан тричі повертався, проходив то ліворуч, то праворуч. Біля самого підніжжя горба він посковзнувся, кудись покотився і ще. не встиг збагнути, що сталось, як беркицьнувся в якусь яму, прикриту гіллям зламаного бука. Ці гілки були висохлі, почорнілі, але біля ями з кореневища виросли два маленьких густих деревця, і тому її майже неможливо було помітити.

Глибина ями була більша за людський зріст, а дно було вкрите шаром гнилого листя завтовшки щонайменше півметра.

Опам'ятавшись, Радан роздивився навколо і помітив, що напроти нього темніє круглий отвір метра півтора в діаметрі, — двоє чоловік могли б вільно пройти через нього. Він проповз крізь цю дірку, боязко глянув і зупинився, приголомшений: перед ним простяглась галерея, широка й рівна, як коридор, їй не було видно кінця, — він губився десь вдалині — у печерних сутінках і темряві.

Звідки взялась ця печера? Уявіть собі — просто у нас під ногами! Ми розташувались на її покрівлі. Спуск по стрімкому схилу вів у яму крізь віти зламаного бука.

Встановивши, звідки і як з'явились учорашні нічні гості, Радан задоволено потер руки і повернувся до нас.

— А ви все спите, спите! — добродушно засміявся він і почав розповідати свої пригоди.

Теменужка дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима.

— Це схоже на сон, — сказала вона. — Може справді всі оці страхіття тобі приснились?

Не знаю чому, але й мені хотілось, щоб розповідь Радана дійсно виявилась казковим сном. Оскільки він був романтиком, то йому могли наснитись різні нісенітниці.

— Поділяю думку Теменужки, — промовив я.

— Ви краще зробите, якщо підете зі мною прогулятись у печеру, — відповів Радан. — Хочете?

— Гаразд, — сказав я. — Печери є всюди. Можливо, й під нами теж. В цьому нема нічого особливого. Але оця твоя історія з двома невідомими… Ти, певно, її вигадав, щоб здаватися цікавішим. Признайся!

Радан засунув руку в кишеню, витяг папірця і розгорнув його просто перед носом у мене.

— А це що? — запитав він.

Я побачив недокурок з золотим мундштуком, формою він нагадував шматок товстого черв'яка.

Я був обеззброєний. Заперечувати було неможливо — цей недокурок з золотим мундштуком доводив справедливість Раданових припущень.

— Знаєте, що? — пожвавішала Теменужка. — Давайте підемо в печеру! Там, мабуть, є сталактити. А я бачила їх тільки на малюнку в підручнику з географії.

— Ні, — сказав я. — Сталактити — звичайнісінькі речі. Кальцій-карбонат. Замість збирання кальцію-карбонату я пропоную піти по слідах двох бандитів. Ми повинні знайти їх сховище — це наш обов'язок.

Радан якийсь час дивився на мене, потім зухвало розсміявся.

— Чого ти смієшся? — насупився я.

— Зараз скажу, — він подав Теменужці скибку хліба з куском сиру зверху і таку ж порцію дав і мені. — Скажу, — повторив він, зав'язуючи ранець. — По-перше, ти не з тих, хто переслідує бандитів. Ця робота тобі не під силу. Ти мила книжна душенька і надто тендітний для такого небезпечного полювання.

Він сказав саме так: «мила книжна душенька». І більше того — надто слабкий для такого небезпечного полювання. Я не знав точного значення слова «тендітний», але інстинктивно відчув, що цей епітет не личить чоловікові. Ясно, що мені треба було тут же розсердитись, схопити ранець і піти, навіть не попрощавшись з цим зухвальцем, моїм однокласником і товаришем. Ми з ним, як я вам уже казав, сиділи за однією партою. Але я знав, що в нього романтична душа, а такі люди не можуть відповідати за свої слова. Тому не схопив рюкзак і не пішов. Тільки зробив вигляд, що ображений. І нічого більше.

— По-друге, — вів далі Радан, — погода суха, і ніяких слідів на землі не лишається. По-третє, — хіба ти впевнений, що вони бандити? А може, вони шукачі скарбів? Або мисливці?

— Краще все-таки піти в печеру за сталактитами, — сказала Теменужка і, лукаво глянувши на мене, додала: — Нічого, що вони з кальцію-карбонату. Я знаю, що вони красиві.

— Слухайте, діти, — втрутився Радан. — Зараз ми не будемо переливати з пустого в порожнє, не підемо по сталактити. Я залізу он на те дерево — бачите? Найвище. Спершу розберусь, де ми, а потім пропоную зробити так. По-перше, треба піти в село Цвят. По-друге, — повідомити в міліцію про цих двох. Теменужка з нами може не ходити. Якщо знайдемо сталактити, я їй цілий кошик наламаю.

Те, що він відмовився від товариства Теменужки і віддав перевагу мені, загоїло тяжку образу, повернуло мені хороший настрій, і я посміхнувся спокійною посмішкою мудреця.