Історія з собаками - Гуляшки Андрей - Страница 11

— А якщо це люди, то рухомі плями, — додала дівчина.

— Як тебе звати? — запитав Авакум.

— Роза! — відповіла дівчина, звично зробивши легкий невимушений реверанс, її невидющий погляд тепер не блукав, а застиг на постаті Авакума.

— Ти бачиш мене як світлу пляму, Розо? — запитав він.

— Вона трохи ясновидиця! — втрутився Прокопій. — Ну, не соромся! — погладив він дівчину по голові.

— Як я вас бачу? — перепитала Роза. — О, не як світлу пляму. Навпаки! Ви весь чорний. Чорний-пречорний! — додала вона. — Восьмикласницею я читала про Марію Стюарт. Там була така ілюстрація. Вона лежить на колоді, а біля неї чолов'яга — весь у чорному, страх якому чорному. На голові циліндр, а в руках величезна сокира.

— Ти трохи перебільшуєш, дитино, — озвався Прокопій, кашлянувши. — Мій приятель археолог, а не кат. Ти щось наплутала.

— Я кажу те, що бачу! — Роза схилила голову набік, здвигнувши плечима. — Кожна людина світиться по-своєму, хіба я винна!

— Ну гаразд. А яким здаюсь тобі сьогодні я? — запитав Прокопій.

— Раніше здавався білим, та вже якийсь час, особливо сьогодні ввечері, ти теж чорний, як і твій приятель. Ну, не такий чорний, та все ж!

— Ми обидва в чорних плащах, у чорних капелюхах, у чорних костюмах! — засміявся Прокопій. — Тому ти бачиш нас чорними.

— Можливо! — зітхнула Роза.

— Ти стомилася! — сказав Прокопій. — Ну, подай руку моєму гостеві на добраніч.

Авакум ступив крок і подав руку.

— Ох! — Роза швидко вихопила свою руку з Авакумової. — Від вас аж морозом віє. Який же ви холодний!

Прокопій з цікавістю доторкнувся до Авакумової руки й незадоволено похитав головою.

— Розо! — промовив. — Ти перебільшуєш і навіть вигадуєш! Ну, йди вже спати! — Він легенько обернув її обличчям до дверей.

— На добраніч! — усміхнулась Роза, але так, як дівчата всміхаються крізь сон.

І знову наче в півсні, з блудним поглядом, обминула табурет, не черкнувши його й краєчком сукні, спинилася на мить на порозі й знову завчено, мов перед публікою, зробила легкий невимушений уклін.

— Приємних сновидінь! — побажав їй Авакум.

— Приємних? Неодмінно щось присниться! — відказала Роза і додала трохи театрально, рівним голосом: — Тауер, Марія Стюарт на колоді й ви в чорному, але без сокири. Мені не так швидко вдасться вас забути!

— Дайте їй заспокійливого! — звернувся Прокопій до старої господині. Голос його бринів уже досить суворо. — А потім, коли не важко, заваріть нам міцної кави.

Авакум і Прокопій поскидали плащі в коридорчику, що вів до кімнати Прокопія. Праворуч біля вішака були прості дощаті двері, колись вишневого кольору, а тепер кольору перестоялого оцту. Авакум відчув, як у шпарину між дверима й одвірком віє холодом. Двері, видно, вели на подвір'я, звідки, поза всяким сумнівом, можна вийти на іншу вулицю.

— Ви ризикуєте схопити ревматизм, — застеріг Авакум, кивнувши на двері. — Тут так дме! Чому не попросите господиню замурувати двері?

— Коли їх замурувати, — скривився Прокопій, — я муситиму жити аскетом і праведником. Уявіть, як почувалися б ці жінки, коли б я почав водити через їхню вітальню різних непевних осіб.

Авакум погодився:

— Ну так, доброчесні жінки, навіть розуміючи «пікантність» деяких речей, ніколи не примиряться з ними!

Та для себе він зробив інший висновок щодо цих дверей. З донесень капітана Петрова він знав, що останній місяць-другий Прокопій дуже рідко повертався додому пізно, всього раз чи двічі, і ніколи не приводив не лише «непевних», а й будь-яких жінок взагалі. Очевидно, капітан Петров здогадувався про ці двері. Чому Прокопій не замурував їх? Чи сам виходив пізно ввечері, чи впускав когось до хати, чи те й друге разом — на ці запитання Авакум не знаходив відповіді. Можливо, саме тому, побачивши у замку ключа, не вагаючись, простяг руку й повернув його. Потім, перш ніж Прокопій встиг щось зробити чи бодай сказати слово, відчинив двері і з цікавістю визирнув надвір.

— Добре придумали, що й казати! — засміявся він. — Неодмінно скористаюся вашим досвідом! О, тут і машину поставили, за два кроки, щоб була під рукою. Браво! Вихід просто на вулицю Дев'ятого вересня. Чудово!

Не можна сказати, що Прокопій надто люб'язно відсунув гостя від дверей, але ж і Авакум зі свого боку виявив цікавість, яку аж ніяк не назвеш делікатною. Тому наприкінці сценки, що розігралася між ними, обидва не мали підстав бути невдоволеними один одним. Прокопій замкнув двері й демонстративно сховав ключа у портмоне, Авакум же, турбуючись про його здоров'я, знову застеріг:

— І все ж, незважаючи на деякі очевидні вигоди від цих дверей, їх слід замурувати!

Холодна кімната зі стінами без жодної картини, кімната, де не було нічого, крім креслярських столів, рулонів креслень, інженерних довідників, не викликала ані найменшого бажання сидіти й розмовляти в ній.

Прокопій увімкнув маленьку електричну грубку. Та де такій блішці було обігріти таку здорову залу, коли в неї саму, здавалося, не завадило б удихнути дещицю тепла. Господар потер руки й, бачачи, що Авакум не захоплений виглядом кімнати й температурою в ній, повчально мовив:

— Надмір тепла робить людину лінивою. Я навмисне користуюся маленькою грубкою, аби не потопати в лінощах і не ніжитися в ліжку. Інженерна робота потребує активного розуму.

— Активного розуму, холодних рук і якого серця? — спитав Авакум.

— Ніякого! — тріпнув головою Прокопій. — Для роботи зі сталлю серце не потрібне!

— А та фотографія? — всміхнувся Авакум, кивнувши на фото у вузькій рамочці, що стояло біля дзеркала на туалетному столику.

— Це моя мати! — Очі Прокопія блиснули обуренням. Повагавшись якусь мить, він сягнув по фото й подав його Авакумові. — Тоді їй було двадцять п'ять років. Щойно починала лікарювати!

З трохи вже вицвілої фотографії дивилося вродливе обличчя молодої самовпевненої жінки з вольовим підборіддям, примхливо окресленими чуттєвими вустами й великими очима. Від неї у Прокопія були тільки підборіддя й почасти очі, але в материних зіницях мовби ховалися дві розкішні кішки, пестливі й свавільні, а з його очей дивилися дві вівчарки, наїжачені, чесні й віддані до кінця в своїй приязні, а заразом і незгідливі, готові за дурницю безглуздо гарчати на весь світ.

Господиня принесла каву, поставила тацю з чашками на стілець і швидко пішла.

— Мабуть, Роза ще не зовсім заспокоїлася! — заклопотано сказав Прокопій, хоч Авакум ще тримав у руці фотографію його матері.

— Я випив би чарочку коньяку або чогось іншого за здоров'я вашої матері, — докірливо глянув Авакум. — А про малу ясновидку не турбуйтеся, через годину вона спатиме праведним сном, як боже ягнятко.

— Так, ви маєте рацію! — відповів Прокопій. — Через годину вона вже спатиме, звичайно! А за мою матір таки варто випити чарочку: вона справді чудова жінка! Я піду пошукаю, а вас, прошу ласкаво вибачити, залишу на хвилинку!

Коли він пішов, Авакум дістав із верхньої кишені жилета мікрофотоапарат завбільшки з поштову марку, швидко сфотографував портрет молодої жінки й відразу сховав апарат. Потім глянув на зворот фотографії, де ще можна було прочитати напис на синюватому прямокутному тлі: «Фото Луна, Відин». Праворуч од напису стояли виведені чорним олівцем цифри, які від часу стали майже нерозбірливими.

Авакум поставив фото на туалетний столик, добув люльку й узявся її натоптувати, хоч і знав, що цей найкращого ґатунку тютюн не піде йому на душу й не смакуватиме.

До кімнати повернувся Прокопій з виразом жалю на обличчі.

— Нічого не знайшов! — промовив він, проте не так-то вже й невтішно. — В цьому домі рідко вживають спиртне!

Неважко було помітити, що жаль на обличчі у нього вдаваний, а в голосі не чути щирого почуття. «Якщо він утримався навіть від скромної чарчини за материне здоров'я, то, певно, збирається сідати за кермо, і то НЕЗАБАРОМ, або виконувати якусь дуже складну термінову роботу з обов'язковим використанням цифр, таку, наприклад, як підготовка складної радіошифрограми». Сказавши собі: «Що ж, побачимо», він закинув ногу на ногу, пустив із люльки кілька синіх струмочків диму й прибрав постави людини, яка не збирається швидко йти з хати.