Суэма - Мицкевич Анатолий Петрович - Страница 7

Якщо ж ви дуже боїтеся тих неприємних відчуттів, які ви, люди, називаєте страхом і болем, коли ви, врешті, боїтеся смерті, то я можу вас заспокоїти: пам’ятаєте, я говорила вам про те, що у вас в районі ромбовидного мозку дуже підвищена температура й густина біострумів? Так ось, це ненормальне явище у вас уже поширилось майже на всю ліву половину черепної коробки. Очевидно, справи ваші кепські. Вже близько той час, коли ви як людина нічого не будете варті, бо ваш мозок вразила прогресуюча недуга. Тому, поки ви живете, я мушу проробити дослід. Вам і мені дякуватимуть прийдешні покоління”.

“Геть, сатано! — заревів я. — Не дозволю, щоб мене вмертвило дурне електронне чудовисько, яке я сам створив!”

“Ха-ха-ха!” — вимовила Суема роздільно — так, як це відтворюють у книгах, і піднесла скальпель над моєю головою.

Тієї миті, коли Суема опустила руку, я встиг прикритися подушкою. Ніж розпоров подушку, і пальці Суеми на мить заплутались у розпоротій наволочці. Я шарпнувся вбік, стрибнув з ліжка і, опинившись на волі, помчав до рубильника, щоб вимкнути струм, який живив осатанілу машину. Проте вона блискавично під’їхала до мене і збила з ніг корпусом. Лежачи на підлозі, я помітив, що руки її не можуть до мене дотягнутися, а нагинатись вона не вміла.

“Я не передбачила, що в такому положенні майже нічого не зможу з вами зробити, — промовила вона крижаним голосом. — Втім, спробую”.

І вона стала повільно наїжджати на мене, а я змушений був на животі відповзати від її коліс. Так я повзав кілька хвилин, доки мені не пощастило залізти під ліжко. Суема намагалася відтягти його вбік. Це було непросто: ліжко було щільно засунуте між стіною й книжковою шафою. Тоді вона взялася стягувати з ліжка ковдру, подушки, перину. Забачивши мене під сіткою, вона переможно проказала:

“Ну, ось тепер ви від мене нікуди не втечете!”

Тієї хвилини, коли вона відокремила від ліжка сітку й потягла її вбік, я зіскочив на ноги і, схопивши в руки спинку ліжка, щосили вдарив нею по машині. Удар припав на металевий корпус Суеми і зовсім не зашкодив їй. Вона повернулась і грізно рушила на мене. Тоді я знову підняв спинку ліжка над Суемою, цього разу націлившись їй у голову. Вона швидко від’їхала вбік.

“Невже ви хочете знищити мене? — спитала вона здивовано. — Хіба вам мене не жаль?”

“Ідіотська логіка, — прохрипів я. — Ви хочете мене зарізати, а я мушу вас жаліти!”

“Але ж це потрібно, щоб розв’язати важливу наукову проблему. А чому ви хочете знищити мене? Таж я можу бути дуже корисною людям…”

“Не прикидайтесь дурною! — заревів я. — Коли на людину нападають, вона захищається!”

“Але я хочу, щоб ваші дослідження з електронного моделювання…”

“До дідька електронне моделювання! Не підходьте, інакше я зруйную вас!”

“Але я мушу це зробити!”

По цих словах Суема швидко кинулась на мене зі скальпелем у руці. Та я розрахував точно і щосили вдарив її в голову. Брязнуло бите скло, дико заревів репродуктор у корпусі Суеми. Відтак усередині металевої колони щось зашипіло, затріщало, спалахнуло полум’я. В кімнаті згасло світло. Я відчув запах паленої ізоляції. “Коротке замикання!” — востаннє промайнула думка. Знепритомнівши, я упав на підлогу.

Мій супутник замовк. Вражений усім, що почув, я боявся порушити тишу.

Так ми сиділи кілька хвилин, аж поки він знову заговорив:

— Робота над Суемою і взагалі вся ця історія мене дуже стомила. Я відчуваю, що мені треба як слід відпочити, й, правду кажучи, не вірю, що це мені вдасться. І ви знаєте чому? Бо я досі не можу з’ясувати питання: як і чому я прийшов до такого безглуздого конфлікту з самим собою?

Я нерозуміюче глянув на нього.

— Так, саме з самим собою. Адже Суема — це мій витвір. Кожну деталь її організму придумав я. І ось створена мною машина раптом здійняла руку на свого творця. Де логіка? В чому тут внутрішнє протиріччя?

Я подумав і сказав:

— А чи не здається вам, що ви просто невміло трималися з Суемою? Знаєте, часто так буває: людина, яка невміло поводиться з машиною, може зазнати каліцтва від неї.

Мій супутник спохмурнів.

— Можливо, ви й маєте рацію. В усякому разі ця аналогія мені до вподоби, хоч я й не зовсім собі уявляю, в чому я допустився порушення у правилах поводження з Суемою.

Я подумав і відповів:

— Мені, як не фахівцеві, важко судити. Одначе все ж я гадаю, що ваша Суема до певної міри схожа на автомобіль без гальм. Ви уявляєте, скільки жертв буває, коли зненацька в автомобіля відмовляють гальма?

— Чорт забирай, — вигукнув він, раптом пожвавішавши, — а ви, здається, дуже навіть маєте рацію! Ви й не уявляєте собі, яку ви маєте рацію! Так про це ж і в академіка Павлова написано!

Оскільки я був твердо переконаний, що академік Павлов ніколи й нічого не писав про автомобільні гальма, я з подивом вирячив на нього очі.

— Так, так, — мовив він, підводячись і потираючи руки. — Як я про це не подумав раніше? Адже нервову діяльність людини регулюють два протидіючі процеси — збудження й гальмування. Люди, в яких відсутнє гальмування, часто роблять злочини. Точнісінько як моя Суема!

Він раптом схопив мою руку і почав її трясти.

— Спасибі вам. Спасибі! Ви наштовхнули мене на чудову думку. Виявляється, я просто не завбачив у схемі Суеми відділів, які б контролювали доцільність і розумність її вчинків! Треба, щоб заздалегідь складені програми визначали її поведінку — тоді вона стане зовсім безпечна для людини. Це й буде за аналог до нашого гальмування.

Тепер обличчя мого супутника радісно сяяло, очі іскрилися, він увесь став іншим.

— Отже, по-вашому, можна побудувати безпечну Суему? — спитав я невпевнено.

— Звичайно, і дуже навіть просто. Я вже уявляю, як це зробити!

— Ну, тоді справді ви подаруєте людству геніального помічника в усіх його ділах!

— Подарую! — вигукнув він. — І дуже скоро!

Я тихцем влігся на свій диван і заплющив очі. Я уявив собі колони, увінчані скляними кулями, котрі в майбутньому керують верстатами, поїздами, літаками, можливо, міжпланетними кораблями. Електронні машини, які керують цехами й заводами-автоматами. Стоячи поряд з дослідником у лабораторії, ці машини роблять вимірювання, аналізують їх, швидко співставляють з усім, що знають. Вони покликані допомогти людині вдосконалювати старе, дошукуватись нового, долати труднощі.

Непомітно для себе я задрімав.

Коли я прокинувся, поїзд стояв. Визирнувши у вікно, я побачив залитий сонцем сочинський вокзал. Був теплий ранок.

В купе було порожньо. Я мерщій одягся і вийшов на перон.

При вході у вагон стояв наш провідник.

— А де той громадянин у піжамі, котрий відстав від поїзда? — запитав я.

— А, той дивак! — вигукнув провідник. — Він теє…

Провідник непевно махнув рукою кудись убік.

— Що?

— Поїхав.

— Поїхав? — здивувався я. — Куди?

— Назад поїхав. Вибіг, мов тороплений, схопив на вокзалі свої речі і, навіть не переодягнувшись, ускочив у поїзд, що тільки-но рушив у зворотну путь.

Я остовпів.

— Знаєте, його тут зустрічали товариші. Вмовляли, щоб лишався, а він, такий збуджений, усім їм говорив про якісь гальма, які йому необхідно терміново зробити. Кумедний хлопець!

Я все зрозумів і розсміявся.

— Авжеж, ці гальма йому справді треба терміново зробити.

Мені подумалось, що людям, які перебувають у полоні ідей і вірять, що їх можна здійснити, не потрібний відпочинок. Значить, незабаром ми почуємо про Суему з “гальмами”. Що ж, зачекаємо!

Пролунав свисток. Я вернувся в купе і сів на диван. Відчинив вікно і став дивитися на іскристе море, берегом якого неквапливо, з гідністю йшов наш поїзд далі на південь, до Сухумі.