Суэма - Мицкевич Анатолий Петрович - Страница 15

Те, що лежало на пласкій алюмінієвій лопатці, раптом роздулося в усі боки, засичало, і просто з чорної драглистої маси до мого обличчя полізла брунатна труба, жовтогаряча зсередини.

— Кидайте її в кювету! — закричав Брайнін. — Мерщій!

З несподіванки я витягнув руку з лопаткою, не знаючи, що маю робити. Тварюка тим часом роздулася, мов великий гумовий м’яч, а труба, що сичала, перетворилась на широке жерло, яке раптом зігнулося і присмокталось до моєї руки.

Я не відчув болю, а тільки огидний холодний дотик і потім ще таке відчуття, наче мені на руку поставили банку, що дуже сильно всмоктувала мою шкіру. Мене враз чимось обпекло, і я з огидою жбурнув від себе створіння.

— Що ви наробили! — закричав Брайнін. — Треба ж було покласти її в кювету!

Тремтячи від жаху, я дивився, як від моєї руки відпадали клапті густих драглів. Збоку, біля самої стінки, корчилося в конвульсіях тіло величезної бактерії, котра не мала тепер органу живлення. Брайнін намагався руками перекласти рештки в кювету, та кожного разу, як тільки він наближався до бридкого створіння, воно з посвистом роздувалось і випльовувало чорну їдку слину.

Потім агонія припинилась, первісний хижак розпластався на всі боки і став розтікатися по підлозі, мов чорне густе чорнило…

— Всьому кінець… — сказав академік Брайнін.

— Може, у ванні ще щось лишилося?

Він почав водити лопаткою в усі боки, але даремно.

— Це був останній, — мовив він. — А шкода. Завтра з’їдуться мої співробітники, і я нічого їм не зможу показати. Як дивно все вийшло.

Розтираючи обпечене місце на руці, я намагався заспокоїти старого:

— Нічого. Тепер ви знаєте, як синтезувати цих тварюк. В усякому разі, ви навчилися керувати фактором часу. Три тижні замість мільйонів років — це не так уже й погано.

Він знехотя усміхнувся й зауважив:

— Це так. Але ви розумієте, що може статися. Адже коли я кидав у ванну різні хімічні речовини, я їх не зважував точно, я навіть не пам’ятаю, що я сюди кидав. А що коли вдруге дослід не вийде?

— Обов’язково вийде, — сказав я. — Адже природа, “кидаючи” в світовий океан різноманітні хімічні речовини, теж їх там не зважувала і не знала, що вона робить!

— В цьому є логіка. Що ж, спробую все спочатку.

— І не тільки логіка, а й зовсім нова методика. Я обміркував ваш дослід і дійшов висновку, що він має величезне значення для розвитку всієї науки. Якщо буде змога повторити його, то відкриються зовсім нові шляхи синтезування природних речовин і матеріалів. Для цього треба тільки ретельніше вивчати природні умови, за яких речовини чи організми виникали, і якомога точніше відтворювати їх у лабораторіях.

— І я вас прошу, коли з’являться оті первісні, гарненькі істоти, телефонуйте мені в редакцію, перш ніж почнете одержувати огидних мутантів. Та й взагалі, чи є потреба їх одержувати?

— Аякже! Синтез живого білка й живого організму — це лише початок нового напрямку в біології. А далі треба буде простежити всі етапи еволюції цих істот від нижчих форм до вищих.

— Можливо, так ви дійдете й до іхтіозаврів? — засміявся я.

— Про це варто подумати. Коли можна прискорити процес утворення первісної живої клітини, чому ж не можна прискорити і її еволюцію? Особливо, якщо відомо, що саме її визначає.

— Геологічні епохи за тижні й місяці в лабораторних умовах!

— Саме так!

— Ну, тоді обов’язково телефонуйте мені до редакції. Обіцяєте, Михайле Федоровичу?

— Обіцяю.

І ось тепер я нетерпляче жду телефонного дзвінка від академіка Брайніна.

ПЕРПЕТУУМ МОБІЛЕ

Винахідник озирнувся на двері, за якими тихенько зникла сива жінка. Потім глянув на вченого й опустив мішок на паркет. На його лиці застигла винувата усмішка. Руки трохи тремтіли, і він довго не міг розв’язати вузол.

— Я вам тут насмічу…

— Дарма, — проказав учений і чемно всміхнувся.

— Ось…

Винахідник поставив на широкий письмовий стіл простенький пристрій. На його червоному обличчі виступив піт.

— Оце вона й є, — пояснив він.

— Ану лишень, покажіть, як вона діє.

В голосі вченого прозвучала глузлива нотка.

— Вона постійно діє.

Полірована ебонітова дошка. Два стояки з нержавіючої сталі. Два бронзових підшипники. В них на крицевій вісі — тендітний скляний диск.

— А де ж двигун? — запитав учений і глянув винахідникові просто в вічі цього разу недовірливо і навіть підозріло.

— Ось…

Безформний мінерал яскраво-зеленого кольору, камінь завбільшки з кулак. І для нього в ебонітовій дошці, під скляним диском, було зроблено заглиблення. Винахідник довго не міг так покласти камінь, щоб той не скочувався. Коли мінерал нарешті було покладено, скляний диск здригнувся і спочатку повільно, а потім усе швидше почав обертатися. По гладенькому письмовому столу від легкого подуву повітря поповз тоненький цигарковий папір.

— Т-так… А де ж все-таки двигун, чи мотор, чи що воно там?..

Диск обертався все швидше. Було чути, як ніжно дзвеніли підшипники.

— Усе — в камені. Не треба ніякого мотора…

— Очевидячки, ваш камінь — напівпровідниковий фотоелемент? — навмання запитав учений.

— Навряд… Під час експедиції на Памір я знайшов його випадково.

Вчений трохи підняв чорну ебонітову дошку і зазирнув під неї. Потім він постукав по ній пальцем, бажаючи переконатися, чи вона не порожня.

— Усе — в камені. Я виявив це випадково… — почав винахідник.

Обличчя вченого набуло суворого вигляду, і він знову сів у крісло.

— Не намагайтесь мене ошукати. Я не хлопчисько.

— Так, але ж ви бачите…

— Авжеж, бачу. І зовсім точно знаю, що це дурниця. Ви зробили гарну іграшку. Хвалю за рукоділля. Але я не маю часу відгадувати, куди ви заховали двигун.

— Вся суть у камені… — несміливо заперечував винахідник.

Учений різко нагнув голову над мінералом. Вітерець від диска, що обертався, ворушив пасмо сивого волосся.

— Хитрун! — вигукнув він радісно. — Та це ж диск Фарадея!

— Ні. Диск скляний, і тут немає джерела електричного струму, відсутні магніти…

Вчений відкинувся на спинку крісла.

— Послухайте. Цей чоловік, — він обернувся до стіни й показав на бронзовий бюст у ніші, — цей чоловік ще два століття тому підписав указ, який забороняв брати на розгляд будь-які проекти вічних двигунів, оскільки всі вони безглузді. Ви зрозуміли?

— Так. Але це — зовсім інше. Я гадаю, що камінь — немовби вітрило корабля. Він вбирає і скеровує вічний рух матерії у Всесвіті…

Вчений поморщився.

— Образно, але нісенітниця.

— Ви ж не заперечуєте вічний рух матерії?..

— Це філософія, а тут — машина.

— Будь-яка машина із хаосу рухів відбирає лише впорядкований…

— Для цього потрібна енергія. Розумієте, енергія!

— Довкола нас енергії скільки завгодно!

— Гаразд, тоді поясніть фізичний принцип дії… є… двигуна.

— Не знаю. Поки ще не знаю. Вчений спохмурнів.

— Вам би слід було зайнятися фізикою і вивчити перший та другий принципи термодинаміки, — мовив він невдоволено.

— Я знаю. Я скінчив…

Винахідник почав квапливо нишпорити в боковій кишені піджака.

— Не треба. Я вам вірю.

Якусь мить обидва мовчали, і тишу пронизувало лише слабке наспівування двигуна.

До кабінету зайшла сива секретарка й поклала перед ученим якісь папери…

Винахідникові нічого не залишалося, як піти…

Винахідник показував свій двигун у заводському конструкторському бюро, і там зацікавилися, де він дістав такі крихітні підшипники і як йому вдалося просвердлити отвори в скляному диску. Згодом він виступав у якомусь клубі, де зал клекотів, очікуючи виступу художньої самодіяльності. Він кляв себе за те, що не наклеїв на диск паперові смужечки, щоб здалеку можна було бачити, як він обертається.