Суэма - Мицкевич Анатолий Петрович - Страница 11

Наступного разу я поставив п’ятсот доларів і натиснув педаль. Порада була такою: “Негайно одягнися у все нове, зійди на Бруклінський міст і стрибни в Гудзон поміж п’ятою й шостою опорами”.

Після випадку на Центральному вокзалі я вже нічого не боявся. Знайшов на П’ятій авеню магазин готового одягу, купив собі все наймодніше, одягся і пішов стрибати в Гудзон.

Коли я перехилився через перила мосту і глянув у чорну глибінь, де текла брудна вода нашої славетної річки, в мене по спині забігали мурашки. Це було страшніше, ніж лягти під поїзд. Одначе я тепер безмежно вірив своїй машині і тому, міцно зажмурившись, кинувся вниз. І тут сталося незвичайне. Крізь склеплені повіки я раптом відчув, як на мене сяйнуло яскраве світло, а за кілька секунд я вдарився об щось м’яке й пружне, а потім підстрибнув, знову вдарився і, нарешті, повиснув у повітрі. Я розплющив очі й з’ясував, що лежу на густій сітці, натягнутій поміж опорами мосту. З-під мосту мене освітлювали яскраві прожектори, коло них було видно силуети людей. Потім хтось крикнув у рупор: “Молодець. Чудово. Вилазь сюди”.

Мене витягли наверх і почали поздоровляти. З’явився якийсь тип і простягнув мені пачку грошей. “Ось, — каже, — одержуйте. Через тиждень приходьте дивитися в кінотеатр “Гомункул” фільм з вашою участю в ролі самогубця. Тут — півтори тисячі доларів. По виході картини на екран одержите решту п’ятсот”.

Я ходив протягом тижня на всі сеанси в “Гомункул” і дивився на себе в ролі самогубця. П’ятсот доларів мені так і не додали. Сказали, що якраз на цю суму я надивився на себе…

Невдовзі після цього до мене приїхали представники від фірми братів Крукс, і я з радістю заплатив їм за свою електронну машину. Відтоді вона стала, як кажуть, моїм “тілом і душею”. Наступною операцією, яку я виконав за порадою електронної машини, було одруження з однією старою леді з Паркової авеню. Одруження обійшлося мені в тисячу доларів. Через п’ять днів леді померла, лишивши мені чек на п’ять тисяч. Цю суму я перетворив на старе, напівзруйноване ранчо в штаті Невада, за яке через тиждень від уряду одержав компенсацію — п’ятнадцять тисяч: на місці мого ранчо збудували атомний полігон. На п’ятнадцять тисяч я закупив у одного канадця тихоокеанські краби, котрі тут же перепродав ресторанові “Рітц” за тридцять тисяч. Якимось чудом мої краби виявились єдиними з усього асортименту в країні, що мали припустиму дозу радіоактивного зараження. Після всіх цих вдалих операцій я вирішив стати мільйонером.

І ось якось, заздалегідь помолившись богу, я набрав на клавіатурі свого порадника п’ятизначну цифру, — все, що у мене на той час було. Потім я натиснув педаль. Ніколи не забуду того вечора.

Стрічка чомусь довго не з’являлась. Потім з’явився кінчик, який одразу зник. Всередині в машині гуло й скреготіло. А згодом — я вже було почав втрачати терпіння — з’явилася стрічка з порадою, яку я пам’ятатиму до могили: “Всі гроші, які в тебе є, спали в каміні”.

Я довго чухав потилицю, виконувати чи не виконувати цю пораду. Проте я занадто вірив машині і тому, після довгих розмірковувань, зв’язав мотузком усі свої долари, розпалив камін і кинув гроші у вогонь. Вмостившись поруч і дивлячись, як перетворюються на попіл мої кревні грошенята, я з приємним хвилюванням чекав, що ось-ось станеться чергове чудо, яке моя розумна електронна бестія приготувала для мене, спираючись на аналіз політичної та економічної ситуації. Гроші, ясна річ, згоріли, я навіть поворушив попіл прутиком, а чуда не було. “Буде, обов’язково буде”, — думав я, походжаючи по кімнаті й нервово потираючи руки.

Минула година, минуло дві, а чуда все не було. Я, здивований, став біля свого “піаніно” і сказав: “Ну?” Жодної відповіді. “Мерщій віддавай назад гроші!” — вигукнув я. Машина, як і раніше, підозріло мовчала. Власне, вона й не вміла говорити. Тоді, зовсім нестямившись, я знову на клавішах набрав ту суму, якої більше не мав. Коли ж я натиснув на педаль, сталося вже зовсім обурливе. Поповзла телеграфна стрічка з суцільними нулями. Суцільні нулі й жодного переконливого слова. Осатанілий, я почав стукати по машині кулаком, потім штурхати її ногами, та вона не слухалась. З неї виповзали самі нулі. Це так розлютило мене, що я схопив чавунні грати, якими закривали камін, й з усієї сили почав бити нею електронного радника. Полетіли уламки корпусу, зупинилася стрічка, і машина завмерла. А я у відчаї продовжував трощити електронну шарманку доти, поки на підлозі не лежала купа уламків, битого скла й безформний жмуток дроту. Звалившись на диван, обхопивши голову руками, я вив, як поранена пантера, кляв усе, починаючи від радіоламп і кінчаючи виготовленими з них електронними радниками. Під час цього приступу гарячки я кинув погляд на мотлох, що лишився від моєї машини, і помітив шматок стрічки з якимись літерами. Я мало не збожеволів, коли прочитав те, що там було написано і чого не хотіла мені повідомити електронна тварюка. Там було сказано: “Продай мене, доклади ці гроші до тих, які в тебе є, і купи у братів Крукс і К° вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”.

— А чому ти кажеш, що машина не захотіла тобі повідомити цього? — спитав Роба лисий п’яничка, який, слухаючи дивовижну розповідь, зовсім витверезився. — Можливо, вона просто зіпсувалась?..

— Звісно, дідько б її забрав, не схотіла. Вона навмисне дала мені пораду спалити гроші, щоб я її не продав. Тільки вона не врахувала мого темпераменту: про нього в жодній газеті не писалося.

— Дивно, — зауважив інтелігент у фраці. — Отже, їй не хотілося з вами розлучатись?

— В тім-то й річ. Вона до мене дуже звикла. Останнім часом, коли мені особливо таланило, я коло неї упадав, як коло нареченої. Я покрив її шовковим покривалом. Кожного дня витирав з неї пилюку. Я навіть купив кілька пальм і розставив їх навколо “ЕР, модель № 1”. Замість трьох газет вона в мене читала всі десять. І ось результат. Коли згідно політичній і економічній ситуації я мав її продати й купити нову, вдосконалену машину “ЕР, модель № 2”, ця гадюка через свій бездушний егоїзм мене одурила.

— Ось вам і вік, в який ми живемо, — глибокодумно мовив парубок у синій блузі. — Навіть електронним машинам вірити не можна…

Глибоко зітхаючи, всі почали розходитись. Останнім пішов Роб Дай.

ФАКТОР ЧАСУ

В лабораторії мене зустрів невисокий на зріст дідусь, з білою ріденькою борідкою і втомленими, трохи сльозливими очима. Коли я причинив після себе двері, на його обличчі з’явилася хвороблива гримаса. Очевидячки, я прийшов невчасно. Або ж це була така мить у його житті, коли він щонайменше волів би будь-кого бачити.

— Я з газети… — почав я несміливо. — Я вам учора дзвонив…

— Так… так… Але…

— Може, краще прийти іншого разу? — заквапився я і взявся за ручку дверей.

Він замислився. В лабораторії було дуже тихо, і я чув, як він швидко і часто, по-старечому, дихав. І ще із сусідньої кімнати долинало дзюрчання води.

— Та вже коли прийшли… Тільки, будь ласка, ненадовго. Я дуже зайнятий, дуже.

Трохи кульгаючи, він підійшов до крісла біля письмового столу. Я сів навпроти нього. На хвилину запанувала тиша.

— Та-ак. Що ж, починайте ваше, як це сказати, інтерв’ю, чи що…

Я всміхнувся й витяг блокнота, в якому заздалегідь записав усе, про що хотів його розпитати.

— Дозвольте, я запитуватиму в такому порядку, як це хотілося б висвітлити в газеті. Отже, перше. Скільки людей працює у вашій лабораторії?

— Двадцять шість чоловік, — відповів він.

— Скільки з них наукових працівників і скільки лаборантів?

— Усі вони наукові працівники. Тільки одні досвідчені більше, а інші — менше.

— Скільки науково-дослідних тем розробляє ваш колектив?

— Одну.

— Яку?

— Синтез живого білка.

— І як далеко ви просунулися вперед? Чи є надія одержати штучний живий білок?