Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Метелева Наталья - Ярь Ярь

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Ярь - Метелева Наталья - Страница 4


4
Изменить размер шрифта:

Влад теж вибрався, потягується лінькуватим котом. Регоче життєрадісно:

— Гидотна ж штука, цей ваш гіпер! Оса, ти б бачив збоку, як з тебе нутрощі сипалися. Радий, що ти живий, чортяко.

Посмішка сповзає з Яшки, як наволочка з подушки. Він відводить очі, мимрить з розгубленим полинялим обличчям:

— З переходом, Владе. Я теж радий.

Мені не хочеться дивитися на Влада. У астролінгвіста це перший перехід, знаю. Лише новачки намагаються відлити у світ свої помиї. Буркочу стандартне привітання мерців, що ожили: «З переходом!» Прослизаю повз.

І тут у грудях жарко спалахує, звідти, з небуття: «ЛЮБИ!!!» Зупиняє мене, мов куля. Хіба Влад винен? Озираюсь — програмер і астролінгвіст тиснуть руки, і в очах плескотить та сама гаряча іскра. І чомусь я впевнений: віднині ми триматимемо один одного так само, як Янку — усім життям. Невже любові до ближнього у світі стало більше?

Біля відсіку Янки чомусь надто багато народу… Чорт! Біжу, зносячи зустрічних до стінок коридору. Люк зісковзує вбік. Випірнає Капітан.

— Білов? — гальмує мене його сумний погляд. — Не поспішай.

— Що з нею?

З-за плеча Капітана визирає Джоссі:

— Все гаразд, Лесь. Жива Янка.

Брешуть. Брешуть же! Яке там — гаразд? Я смикаюсь до відсіку, але Кеп хапає за плече, ледь не вивертаючи з суглоба.

— Ходімо, Лесь. Поговорити треба.

А я дивлюся вглиб відсіку, на тонкий Янчин силует, що ковзає по стінці. Її волосся плескотить темною хмарою — розчісується Янка, не звертаючи ні на кого уваги. І вже знаю, що мені скаже Кеп: «Хтось платить за всіх».

З нуль-переходами завжди так. Точка входу. Точка виходу. Між ними — ніщо. Ненажерливий нуль. І хтось один за всіх сплачує проїзд через небуття, інакше ніхто не вийде. Чому — знають лише жраби. Хтось один виходить не таким, яким був, залишаючи дань — пам’ять або сміх, сумління чи дар божий. Не хочете ризикувати — сидіть в колисці планети, звісивши ніжки, бо іншого короткого шляху до зірок немає.

Колись я залишив безодні музику. Або музика залишила мене? І з того часу, після третього стрибка, безодня переселилася в мене і не заростає, сочиться безкінечною журбою. І десь там, у небутті, назавжди залишився поет і музика Лесь Білов. Космос — це диявол, що купує душі за зірки.

Що відняв перехід у Янки?

Вона підійшла. В порожніх очах снігуроньки не зблискує й жаринки.

— Привіт, Лесь. З переходом.

— Я кохаю тебе.

Вона мерзлякувато знизує плечима. Байдужа посмішка — як попіл. І холодні, порожні очі. Мені хочеться плакати від болю, але я стискую кулаки і безсило дивлюся, як вона минає мене, йде. Яна Ярь. Єдина з нас, в кому не було ненависті, — лише любов, що підняла нас із небуття. Любов, випита безоднею.

Шепочу услід:

— Гори, Янко! Я з тобою.

Я поверну твій вогонь.