Ярь - Метелева Наталья - Страница 1

Наталя Мєтєльова

Ярь

Лють роздирає горло, виривається, летить над моїм тілом, розпорюючи морок:

— Да-вай! Да-а-а-ва-а-ай!!!

— Ур-рр! Ррраув… — гуркоче темрява, поглинаючи крик.

Десь там, у темряві — Янка. Танцює — годину, дві, п’ять, добу. Що тут час? Ніщо. Янка танцює вічність. Пломеніє маленьке гнучке тіло — дмухни, і згасне. Мерехтлива крапка, яку ледь розрізниш у безодні. Вогненна сніжина. Чи то вона тане, чи то я. Яскравіше! Не згасай, Янко! Вона спалахує, пульсує, прискорюючи ритм.

Мені замало цього світла. Ці жаб’ячі очі вловлюють єдиний фотон за тисячі миль. Я — не жаба, мені потрібне все сонце, всі зірки! Мені треба бути ближче до Янки. Тримати її за руку. Обійняти. Вдихнути життя. Осліпнути від сонця, що спалахнуло між нами, навколо нас.

Але я — тут. А там — Янка, і ті, невідомі, хто п’є її танець. Я не бачу їхніх очей. У них немає очей. У них немає нічого, навіть імені. Брешу. У них є ми. Наша думка про них, наш жах. Хижа порожнеча розлилася суцільною темрявою на сотні світлових років і п’є Янку через соломинку фотона.

— Рраууррв! — бурчить темрява.

— Давай! Тримайся, Янко! — сплеск ярі вивернув мене навиворіт. Сила пішла. Надто швидко цього разу. І шепоту достатньо, і думки: «Гори, Янко! Я з тобою…»

Нас десятеро живих. Лікоть товариша — ближче нікуди. Товариські лікті — вороги моїх ребер. «Дихай двовимірно, економ локус!» — шипів поет і програмер Яша Осін. Локус… Клапоть, відірваний від корабля. Місце на п’ять кроків. Шмат мороку і смороду.

Копирсаємося, мов черв’яки в банці рибалки. Чекаємо, коли наштрикнуть на гачок. «Риболови» — як їх охрестив Влад? жраби? мражи? яка різниця! — навіть не витягають черв’яка. Все відбувається тут же. Людина починає судомно сіпатися, хрипіти. І світитися. Блідо, наче світляк. Хитко, мов болотяний вогник. Але в суцільній темряві це світло сліпить нас. Ми відсахуємось, втискаємося в підлогу, в гладенькі, слизькі, наче риб’ячий пузир, стіни — далі, якнайдалі від цього світляка, лише б не зачепило.

Коли спалахнув перший з нас, навколо ще була юрба — майже сотня людей дісталася до кают-компанії перш ніж накривка опустилася. І світляк зачепив усіх, хто був поряд. Як вони верещали! — наче в кислоті танули. З того часу — відсахуємось, дивимось, ціпеніючи від безнадії.

— Як вона? — хриплю, опритомнівши. Влад розпластався поряд, ледь дихає. Я впізнаю його по запаху — суцільному, бичачому, спекотному.

— Ще там.

— Скільки вже?

— Три доби. Напевно.

Час — не для нас. Тут його немає. Є годинник Командира, єдиний на всіх. Давніше давнього, механічний, з фосфорними стрілками. Ми закінчимося раніше, ніж розмотається пружина.

— Чорт! Надто довго. Чо-оорт!!! — кулак угачується в стіну. Та злегка прогинається і плює в лице слизом. Поживною мерзотою, завдяки якій ми живі. Їсти її неможливо — вивертає. Та й не треба. Вона сама всотується в шкіру. Прослизає з кожним подихом. Якби ще не знати, звідки вона тут!

Вони — мражи? жраби? лайно! — істоти меткі. Світляки згоряють майже до тла, у невидимий, невагомий попіл, розтертий до кварків. У корм. Ману небесну. «З мікрохвильовки», — сказала Джоссі. І з’їхала з глузду. Вона вищала на кожного, узятого жрабами. Без упину, тонко. До наступного світляка. Так вгвинчуючись в кожний нерв, що кортіло її придушити. Одного разу виск щез. У темряві, назавжди. Я часто мовчав про Джоссі. Біловолоса блакитноока Джоссі. Чи молилася ти на ніч? На безкінечну, безвихідну ніч? На темряву непроглядну?

Ми молимося на темряву, яка нас пожирає. Молимося мовчки. Про себе. Про всіх. Більше за смерть ми тепер боїмося світла. Світло — це смерть світляка.

— Помітив, Лесь? А ж за цей час — жодного світляка! — засинаючи, бурмотить Влад, і я відчуваю, що він посміхається. — Жодного, блін…

Йому гарно посміхатися. Це не він падає жариною в безодню, танцюючи і згоряючи до тла. Одна за всіх згоряє. Тримайся, Янко!

Три доби без жертв! І — всім нутром, всією киплячою ненавистю відчуваю — не буде їх більше. Три доби! А було — кожного дня. Або ночі? Регулярно. Жраби взяли тридцять. Інші загинули інакше: кого зачепило, хто сам кидався на смолоскип, що линув до стелі, хтось зник у ніщо, що чавкало там, де раніше був шлюз. Там, де щезла Джоссі.

І кожного разу «банка» наче всихала, стискалася. Тому ми і зрозуміли, що жраби, якщо не розумні, то раціональні: менше простору — точніше розподіляється корм, і черв’яки не розповзаються по стінах. Ткни, не дивлячись, в банку — і вмикаєш світляка. Це ми так думаємо. Жраби не думають, вони просто їдять світло, як планктон.

Гори, гори, моя зоре… Зоря горюча. На ім’я Ярь.

Три доби горить Яна Ярь.

ВХІД

Коли корабель входить у гіпер, світ — суцільне сяєво. Коли виходить — блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер капсули, серце спотикається, в’яло жує якусь бридоту, яку уприснуто у вени, — світ повертається у свідомість, складається мов пазл.

Між входом і виходом — прочерк. Чорна скринька, точніше — мить. Там немає ані світу, ані нас у світі. Ані темряви, ані світла.

Але темрява була. І тиша. І холод.

Я опритомнів, вже знаючи — все не так, а це означає, що все погано.

Вибрався навпомацки з відсіку. Ніде жодної іскри. Хоч око виколи. Шлюзи відкриті. Люки видерті, як перетинки, що луснули. Повітря дивне. Непроглядний морок хрустів на зубах гірким пилом. Смак залишеної миті.

А потім виплеснулись крики. Звідусіль. Не один я поліз до кают-компанії, хоча був зобов’язаний залишатися на місці і зберігати спокій. І правильно робив: дехто з екіпажу — лише вони напам’ять знають усі переходи — бив по перегородках і горлав, схоже, у складені рупором долоні:

— Усім, хто чує! Залишити відсіки, іти на мій голос! Збір у кают-компанії! Всім, хто чує…

— Зброя, ліхтарі, запальнички, п’єзорки є? — запитав густий, мов смола, бас, коли я завалився до шлюзу. — Здати!

Запитання було таким абсурдним, що паніка кудись поділася. Сконала від шоку. В космос на сірниках… в гіпер на п’єзорці…

— Не курю і без зброї.

— Ім’я, звання?

— Лесь Білов, пасажир з третього рівня. Квиток показати, контролере?

— Угу, — злобно буркнув смолянистий бас, — тільки світло увімкни, а то номера не видно.

— Що ж сталося? — я все ще сподівався на банальну аварію, але промерзле від жаху нутро відчувало — влипли по саме не можу. І не факт, що виберемося живими.

— Сталося? Бал-маскарад, блін, — лайнувся у темряві володар басу. — Відповзай по стінці праворуч. І тихо. Не галасувати, не шукати своїх. За чверть години перекличка, тоді і дізнаєшся.

Я ступив. Чиїсь руки мене обійняли, жаркий шепіт миттю зігрів:

— Лесь! Живий!

Є Бог на світі, є.

— Завжди, Янко!

Ми не зрозуміли, коли закрилася накривка «банки». Просто бас «контролера» не відгукнувся при перекличці. Капітан одразу наказав усім відійти від шлюзу. Натовп хитнувся, і нас з Янкою вчавило у стіну. І стіна незрозуміло спружинила. Виявилося — її вже нема. А замість — щось слизьке, пружне.

— Ласкаво просимо в дупу Бога! — ужалив Влад. Мені б його оптимізм.

У відсік, де був шлюз, проходу не стало. Там темрява виявилася ненажерливою — ковтала з прицмокуванням.

І жодна п’єзорка не працювала.

І сталося світло…

Приреченому вже не допомогти. Він зависає над головами — поховальне вогнище з самого себе. Світить страхітливою лампою. І банка заповнюється повітрям із запахом озону. А далі — по-різному. Хай хтось інший розповідає, як невидимі риби починають клювати на черв’яка, як смокчуть його з середини.