Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 19

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо дещо роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мігель, де ти?

— Я тут, сеньйоре, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару й заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво огнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброя. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли його чомусь допікали, він з ледь прихованою у куточках рота посмішкою запально говорив: “Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!”

Душа в нього була тонка й музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би непоганий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини щирості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо аби юнак міг добути музичну освіту.

Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випадало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.

Ось і зараз Коельо побачив у очах юного Мігеля тугу. З-під його пальців полились невеселі звуки. Він затягнув пісню про покинуту в сельві дівчину, про хворого каучеро, про одиноку матір на спаленому ранчо. Він співав, і люди все нижче схиляли до вогню голови.

Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов до ранчо. Згадка про Ганкаура не давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П’єтро. Маленький П’єтро, нещасний П’єтро. Але нащо він повторює в думках це ім’я? Хіба П’єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що він вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П’єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П’єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака. Залишаться сльози покалічених, пограбованих, позбавлених домівок і ще залишаться сотні могил серед мовчазної сельви.

Коли б же він був спроможний примусити свій мозок забути минуле! Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…

Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту. В нього померла дружина, залишивши йому троє дітей. Ернестіні вже набігало п’ятнадцять, П’єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.

Вони жили в Сьюдад-Боліварі, невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.

Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів’єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.

Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого будь-що і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, обіцяв їй багатство і владу, переслідував її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів’єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким м’ясистим обличчям і хижими очима.

Дівчина відхилила його пропозицію, і тоді в його серці спалахнула звіряча лють. Себастьян Олів’єро, син генерала Фернандо Олів’єро, схопив облизня! Таких речей не прощали в роду його батьків. І молодий Себастьян вирішив жорстоко помститись.

Одної ночі, коли доктор Коельо затримався з донькою у своїх знайомих, бандити, очолені генеральським синком, викрали з дому малюка П’єтро.

Даремно батько благав поліцію допомогти йому в розшуках сина. Даремно були витрачені тисячі песет на підкуп найвпливовіших урядовців із столичного відомства поліції. Горе доктора Коельо не розтривожило нікого… Маленький П’єтро щез безслідно.

Спливав час. Мужнів юний Орнандо, Ернестіна, вийшовши заміж за молодого негоціанта, переїхала до Бразілії. Життя приносило свої радощі й болі. Плин подій потроху загоював криваву рану в батьковому серці.

Сеньйор Коельо поселився в столиці. Палке і пристрасне слово адвоката завоювало йому друзів. Він очолив першу в країні спілку прогресивних юристів.

Якось під час однієї з поїздок до себе на Оріноко Коельо отримав звістку, яка мало не позбавила його розуму. Він довідався, що його сина викрав Себастьян Олів’єро. Чорний Себастьян оддав маленького П’єтро індіянському племені апіака. Хлопчик майже забув рідну мову і став дикуном — плем’я апіака було найвідсталішим у країні. Вождь племені усиновив П’єтро, назвавши його грізним іменем Ганкаур.

Минуло кільканадцять років. До доктора Коельо докотилася чутка, що на землях Верхнього Оріноко, з’явилося розбійницьке плем’я, очолене вождем Ганкауром…

Доктор гнав тужливі думки. Емігрантський центр вимагав від нього рішучих дій, наказуючи розпочинати підготовку масового повстання по всій долині Оріноко. Але Коельо, перебуваючи в полоні гірких дум, не квапився.

Настав день, коли доктор одержав таємного листа, який сповіщав його про приїзд Ернестіни, зв’язківця від закордонного революційного центру. Його гаряче улюблена донька мала прибути в Сьюдад-Болівар на пароплаві по Оріноко. Це був найнебезпечніший і водночас, на жаль, єдино можливий шлях.

Зранку Коельо розіслав своїх хлопців униз по ріці, наказавши їм стежити за кожним кораблем. Були сповіщені й надійні люди в селищах каучеро, де спинялися рейсові судна з Сьюдад-Болівара.

Цілий день тривога не давала спокою доктору Коельо. Маленький, неначе зовсім висушений турботами і важкими думками, він ходив по подвір’ю ранчо і, посіпуючи свою гостреньку борідку, беззвучно повторював дороге ім’я: “Моя Ернестіна… Моя люба дівчинка…”

В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готові скочити в сідла й кинутися назустріч ворогові.

Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Оріноко несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащів, обминаючи з заходу грандіозне Гвіанське нагір’я. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індіянських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджували зв’язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину. І, дивлячись на карту, доктор Коельо раптом подумав про те, що сили його друзів такі ж нездоланні, як і чарівна красуня землі їхньої — могутня Оріноко.

Він підняв голову і подивився у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, двоє вершників. Це син його Орнандо приніс радісну звістку. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.

Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо. Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.

Грюкнули двері — і на порозі з’явився Орнандо. Він важко дихав. Волосся вибилось у нього з-під крислатого капелюха.

— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на “Віргінію”, — сказав Орнандо, важко переводячи подих.