Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович - Страница 7

— Я поясню, — сказала жінка. Вона намагалася говорити спокійно, зважуючи кожне слово. — Я поясню зрозумілою тобі мовою логічних аргументів… Науку розвивають люди. Тепер вони йдуть на риск, на подвиги, знаючи, що в разі необхідності буде зроблено все можливе, щоб подати їм допомогу. Я кажу не тільки про тих, хто зараз сидить там, у кабіні підземохода. Я кажу про екіпажі космічних кораблів, про експедиції на чужі планети, про будівників підводних міст… Вони твердо знають, що в біді їх підтримають усі. Це надає їм сили, це… Вибач, я збилася з логічної мови. Логіка, тільки логіка! Розвиток техніки певною мірою залежить від того, що люди вірять у підтримку всього людства. Якщо один раз цю віру буде зраджено… Ти розумієш? Сьогодні ми не віддамо енергію твоїх батарей, а завтра хтось завагається — чи йти йому на риск, у когось ледь-ледь ослабне здатність дерзати, у когось трохи поменшає сміливості… І так у всіх галузях науки, скрізь, де йде бій з природою. Загалом це дасть такий негативний ефект, що твій експеримент і ще десятки таких експериментів…

Вона продовжувала говорити, але він нічого не чув. Він з півслова зрозумів її думку і тепер бачив набагато далі, ніж бачила вона сама.

— Досить! — глухо промовив він. — Можливо, ти маєш рацію. Логіка, здається, не на моєму боці.

Жінка напружено вдивлялася в темряву. Світло ліхтаря било їй у вічі; вона насилу розрізняла припорошену снігом постать чоловіка.

— Ти… згоден?

— Послухай, — мовив він, дивлячись на конус Випромінювача, — скажімо, я віддам енергію. Скажімо. Але ж немає твердої впевненості, що цей… електропробій буде вдалим. На такій глибині його ще ні разу не випробовували. І тоді енергію буде витрачено даремно.

— Так, — сказала вона, — абсолютної певності немає. Але всі розрахунки… Майже неймовірно, щоб була невдача. До того ж і твій експеримент…

— Дурниці! — з досадою перебив він. — Мій експеримент буде успішним. До того ж і негативний результат був би важливий для науки.

— Гаразд, я не заперечую. Та… на що ж ти все-таки наважуєшся?

— На що наважуюсь? — перепитав він. — Отже, рішення залежить від мене?

Вона відповіла дуже тихо:

— Так ухвалила рада.

— Тоді я проти. Я не віддам батареї.

— Чому? — спокійно запитала вона, і він відчув, як важко їй дається цей спокій.

— Не хвилюйся, — несподівано м’яким голосом сказав він. — Я спробую пояснити. Ти пам’ятаєш, який я був двадцять років тому? І ось тепер… Адже ти тільки на два роки молодша від мене. А я майже дід. Це добре, що ти не сперечаєшся. Ти завжди була чесною. Так ось, зараз я майже дід, а ти все ще молода. Мов тоді. Цей Випромінювач забрав у мене все. І тебе, і все життя.

— Ні, — заперечила вона. — Я сама…

— Хай так, — квапливо згодився він. — Хай так. Випромінювач не винен у тому, що я тебе втратив. Однак сімнадцять років я сиджу тут, на полігоні. Сімнадцять років! Ти мовчиш? Це добре. Ти й розумна, як і раніше. Ти розумієш, що, якби я працював тільки за двох чи за трьох, Випромінювач був би готовий через шістдесят років. Звичайно, мені допомагали. Мені допомагали набагато більше, ніж я просив. Але тисяча найкращих музик не заграє так, як може заграти один геніальний музика. Ти знаєш, я не переоцінюю себе.

— Знаю, — через силу промовила вона.

— В перші роки, — вів він далі, — мені було важко тут. Але я розумів, що несу відповідальність перед людьми за свій мозок. Я повинен був використати його з граничним коефіцієнтом корисної дії. Я працював по вісімнадцять годин на добу. І в кожну секунду з цих вісімнадцяти годин я примушував свій мозок працювати на всю потужність. Я домігся, щоб мене не чіпали лікарі. Я працював, не шкодуючи здоров’я…

Він помовчав, потім несподівано розсміявся:

— Хотілося поїхати за гори, до людей… Мене тягло туди. Я згадував наше урвище над Волгою… Гаразд. Не в цьому справа. Я не міг поїхати. Я знав, що не маю права дозволяти, щоб ця машина простоювала, — і він постукав пальцем об своє чоло. — Іноді я думаю, що мені просто не поталанило. В медицині, в біології, в хімії — в будь-якій галузі техніки я працював би разом з людьми. Я не був би такий самотній. Моя ж робота приковувала мене до письмового столу і вимагала самотності. Те, що я робив, лежало десь на межі теоретичної фізики і філософії. Осмислювання загальних ідей, пошуки загальних принципів… Так або майже так колись працював Ейнштейн. Мені не потрібні були лабораторії, не треба було їздити в експедиції… Мені надсилали відібрану інформацію. Десь робили для мене необхідні розрахунки… Спочатку в мене були Друзі, співробітники. Та з кожним роком моє завдання дедалі більше звужувалось. Енергія, енергія, енергія! В боротьбі за енергію я не міг витратити десяти хвилин на дружню розмову, і в мене не стало друзів. А співробітники… Я їх майже не бачу. Ми розмовляємо на відстані. Хтось будує частини Випромінювача; хіба я можу поїхати на завод? Хтось працює біля обчислювальних машин; хіба в мене є час на розмови з цими людьми?.. Сімнадцять років! Мабуть, цей шлях можна було пройти без такого напруження років за тридцять. Я пройшов цей шлях за сімнадцять — і дорого заплатив.

— Якби ти працював разом з людьми, — заперечила жінка, — цей шлях вдалося б пройти за дванадцять літ. Або й за десять. Ти про це не думав?

— Ні, — відказав він. — І тепер я так не думаю. Зрозумій: я не скаржусь і ні про що не жалкую. Це велике щастя — постійно жити у вихорі ідей, силою розуму пробиватися в ще не відому людям царину. Я ні про що не жалкую. Це моє життя. Так. Але ось приходиш ти і вимагаєш, щоб я сам усе перекреслив. Там гинуть троє. Вони присвятили життя розв’язанню якоїсь наукової задачі. Я теж присвятив своє життя розв’язанню наукової задачі. І ось ти хочеш врятувати їх. Благородно. Вельми благородно. Але чи розумієш ти, що тоді загину я? Я не можу чекати ще сімнадцять років, а без цього моє життя… Так ось, скажи: хіба справедливо їх рятувати ціною мого життя? Мабуть, моя робота теж важлива. Мабуть, мої сімнадцять років варті їхнього спуску на тридцять шість кілометрів. Тоді чому ж вони — так, а я — ні? Чому? Логіка все-таки на моєму боці. Логіка й справедливість.

Жінка не відповіла. Вона дивилася на сніг і думала, що там, під землею, троє людей задихаються від спеки. Холодильний пристрій, майже напевно, не працює, і невидимі потоки тепла просочуються крізь ізоляцію в глибину корабля…

Світло поступово опановувало землю. Спочатку виникли білі смуги по краях алеї, потім біле павутиння почало розповзатися бетонними плитами алеї, захопило вільну частину лавки. Сніг осідав на широкому листі чагарника. Конус Випромінювача став зовсім білий. Сніг збирався в складках куртки у чоловіка і рівним шаром покривав светр жінки.

— Ну що ж, — сказала жінка, струшуючи з колін сніг. — Я передам раді твоє рішення. Зараз я піду геть. Ніхто не забере твої батареї. Але я мушу сказати тобі, що я думаю про це. А втім, це моя особиста думка, і ти можеш…

Він різко змахнув рукою:

— Кажи!

Жінка довго мовчала. Він дивився на неї і думав: “Невже я досі кохаю?” Вже багато років він не згадував її. І ось зараз вона прийшла — і знову в серце стукає біль, знову підступає нестерпне почуття втрати.

— Мені важко сказати тобі все, — почала жінка, — але я скажу.

— Кажи, — прошепотів він.

Йому хотілося чути її голос. Тільки голос!

— Що ж, слухай. — Вона говорила, дивлячись прямо перед собою, в білувату імлу. — Ти дуже змінився. Ти перестав бути людиною і комуністом. Я боюся, що скоро ти перестанеш бути і вченим. Ні, тепер слухай! Ти сам хотів. Слухай же… Раніше ти жив для людей. Ти був схожий на тих, котрі колись затуляли собою амбразури. Сьогодні ж ти не зробив би цього.

— Помиляєшся! — холодно мовив він.

— Ні, не помиляюсь. Ти б розрахував, що для блага людей важливо зберегти твій мозок. І для блага людей не врятував би товаришів! Ти добре знаєш арифметику логічних розрахунків і зовсім забув вищу математику людських стосунків. Там, за межами полігона, всі вважають, що твоє життя — подвиг. Тільки через це рада лишила останнє слово за тобою. Але ми не знали, що твоє життя давно перестало бути подвигом. В цьому є й наша провина. Так, твоя робота вимагає самотності. Але не такої, яку створив ти! Сталося так, що поступово ти перестав помічати усе навколо себе. Ти вважаєш за свою заслугу, що жив і працював у самоті. Ти гадаєш, що віддав свій мозок людям і це все виправдовує. Брехня! З якогось часу ти перестав працювати для людей. Ти перестав думати про людей. Праця стала тобі за самоціль. І хай ти тричі геніальний — цього не можна простити. Ти зробив за сімнадцять років те, на що іншим треба було б набагато більше часу. Та хіба ти працював сам?! У тебе не знайшлося часу поцікавитися тими, іншими… А вони назбирували цю енергію. Я кажу про всіх людей Землі. Сімнадцять років вони берегли кожну краплю енергії — для твоїх батарей! Вони відмовлялися від багатьох заманливих проектів — для твоїх батарей! Вони шукали, думали, будували… Всі разом вони дали набагато більше від того, що дав ти. І вони хотіли дати ще більше. Якби не катастрофа, ти за тиждень почав би одержувати втричі більше енергії. Так вирішили люди, хоч ти не мав часу поговорити з ними.