Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович - Страница 4

Старий, учепившись у ручки крісла, хитнувся наперед. Юнак непорушно завмер біля робота. Байдужий голос кібернетичної апаратури, що повідомляв про неминучу загибель, справляв моторошне враження.

“Дві тисячі сімсот кілометрів, — знову заговорив робот. — Ракету оточено щільною магнітною завісою. Підвищення температури припинилось. Спуск триває… Тисяча п’ятсот кілометрів. Напруга магнітної завіси зростає. Температура знизилася до нормальної. Прилади працюють справно. Кінозйомка і фотографування неможливі: в магнітному полі вийшли з ладу затвори об’єктивів… П’ятсот кілометрів. Сили… невідомі сили відхиляють ракету до полюса…”

Запала тривала мовчанка. Юнак схилився над роботом. Повільно розкручувалася вузька стрічка магнітофона. Раптом пролунав протяжний, високий, схожий на удар гонга звук. Він затих, і знову почувся роботів голос. Це був той самий, позбавлений будь-якого забарвлення “машинний” голос, що з педантичною чіткістю вимовляв кожний звук. Але паузи між словами і фразами збільшились. І самі фрази було побудовано якось інакше — напружено, не завжди правильно. В них було щось невловимо чуже, нелюдське.

“Люди планети Земля, — з розстановкою промовляв металевий голос. — Ви молоді і сміливі. Ви послали свій автомат, гадаючи собі, що планета, на яку він опуститься, буде загалом подібна до вашої. Ви спорядили апарат примітивною зброєю, влаштували непотрібну систему радіоперехвату керування. Такий апарат може стати в пригоді тільки в тому малоймовірному випадку, коли досліджувану планету населяють істоти, які мають однаковий з вами рівень розвитку. Однак за принципами ймовірності, про які ви маєте деяке початкове уявлення, половина населених планет мусить випередити вас у розвитку. В цих випадках автомат буде малопридатний.

Саме так і сталося. Але ви не врахували й іншої обставини. Ваш світ складається — по відношенню до нашого — з антиречовини. Автомат мав загинути. Однак ми останнім часом навчилися зберігати антиречовину.

Тут ми дамо вам необхідні пояснення. Наше знання встановило, що всі близькі до нас зірки і планетні системи, в тому числі й ваша система, складаються відносно нас з антиречовини. Наші космічні кораблі вже в давнину мандрували Всесвітом, але не могли сісти на жодну планету. Планетні ж системи, які складаються відносно нас не з антиречовини, поки що перебувають поза межами можливостей наших кораблів.

Наша планета часто страждала від руйнівної дії метеоритів з антиречовини. Ми навчились ізолювати ці метеорити магнітним полем і опускати їх униз. Так було спущено й ваш автомат, який ми спочатку сприйняли за метеорит.

Високе знання, притаманне істотам нашої планети, дозволило розібрати автомат і зрозуміти його будову. Це було складне завдання, бо наші знання випередили ваші на тисячі відрізків часу, які ви звете роками. Ваш автомат виявився надто простим, щоб ми його легко зрозуміли. Тут склалася ситуація, для якої ми не знайшли слова в лексиконі автомата”.

— Це слово “гумор”, — усміхнувся старий. — Робот його не знає.

“Нам було важко і складно, — продовжував байдужий металевий голос, — розібрати автомат, зроблений з антиречовини, і осягнути його будову настільки, щоб повідомити вас про це. В нашому розпорядженні лишилося мало часу. Тут ми повинні сказати, що вважаємо вашу систему ліку часу нераціональною. Ми знаємо, що рік — це період обертання планети Земля навколо зірки Сонце. Але навіщо ділити період обертання Землі на двадцять чотири частини, а кожну з цих частин — на шістдесят відрізків? Це нерозумно, бо ви в інших випадках застосовуєте десяткову систему числення. Однак ми зрозуміли, що автомату необхідно повернутися до космічної ракети, яка його доставила, через п’ятдесят одиниць часу, що їх ви називаєте годинами. Нам вистачило цього часу, щоб скласти чітке уявлення про рівень розвитку життя на планеті Земля. Ми здобули багато даних про ваші знання. Ми переконалися, що рівень вашого розвитку достатній, аби можна було не побоюючись послати до вас кораблі. Ми зробимо це в недалекому майбутньому. Оснащені магнітним захистом, наші кораблі зможуть безпечно перебувати в антисвіті. Крім того…”

Голос змовк. Потім почувся знову. Паузи між словами зменшились.

“Люди планети Земля, за кілька шістдесятих часток години автомат має вирушити у зворотну дорогу. Вжито необхідних заходів для безпечного повернення автомата на корабель. Ми…”

Магнітофон з шипінням перемотував стрічку. Голос урвався.

— Все, — неголосно сказав старий, відкидаючись на спинку крісла. — Можете вимкнути.

Запала тиша. Старий, заплющивши очі, думав. Юнак, покусуючи губи, нетерпляче ходив по залу. Юнак був дуже схвильований. Йому ще ніколи в житті не доводилося першому дізнаватись про таке нове в науці. І, хоч ракету запустили інші люди, хоч інші істоти говорили голосом робота, він хвилювався так, наче всі відкриття належали йому. В голові його вихором крутилися думки: куди повідомити, що повідомити… Але старий мовчав, і юнак примушував себе чекати, поки старий заговорить. Юнак відчував якесь мимовільне тремтіння перед старим. І якби зараз старий раптом заговорив мовою цієї далекої планети, юнак не здивувався б.

Старий розплющив очі. Підвівся.

— Вранці ви відправите вниз усі прилади, — сказав він. Голос його дзвенів. — Усі прилади робота й ракети. Попередню інформацію я передам сьогодні.

— Радіо? — швидко запитав юнак.

Старий подивився на нього, похитав головою:

— Ні. Я вилечу зараз на своєму орнітоптері.

— Уночі? — Юнак був вражений. — Через оці гори, в таку погоду? Я викличу ракетоплан, вас домчать…

— Не треба, — усміхнувся старий. — Повірте, нічого не станеться.

І така була сила цієї людини, що юнак миттю заспокоївся. Тепер він знав, твердо знав: справді нічого не станеться. Він не міг бути непевним у дідових словах.

Вузьким, хитким трапом вони зійшли на освітлену люмінесцентними лампами доріжку. Старий підняв комір куртки, глянув навколо, глибоко вдихнув морозне повітря.

— Ви йдіть, — сказав він, простягаючи юнакові руку. — Ідіть.

Юнакові хотілося провести старого, але він не посмів йому суперечити. Звичайно дуже балакучий, цього вечора він непомітно для самого себе перейняв дідову манеру — говорити мало, точно, продумано.

— Слухаю! — коротко відповів юнак.

Старий ішов алеєю, обсадженою низьким чагарником. Він дивився вперед і розгублено усміхався своїм споминам. Перед його внутрішнім зором виникали обличчя тих, хто сорок років тому разом з ним послав звідси ракету. Від імені цих людей він зустрів сьогодні корабель. Він міг сказати їм: “Друзі, ваша праця була не марна…”

Біля озера старий зупинився. Вітер гнав озером чорні хвилі, розгойдував схожий на тушу кита іоноліт. Дід кивнув ракеті, наче близькому і живому другові. “Незугарна конструкція…” — з ніжністю подумав він. — Як же тобі важко було там, у космосі!..” Він підняв руку, прощаючись з ракетою. Круто повернувся і пішов до того місця, де колись стояла лавка.

“Так, це було тут, — подумав він. — Тепер я точно пам’ятаю. А слова… Ну звичайно ж… Вона просто промовчала. Не сказала жодного слова — а то б я пам’ятав. Вона притулила руку мені до грудей — і нічого не сказала. Мабуть, їй перешкодила музика. Перешкодила?..”

Він усміхнувся.

“Тепер я зміню маршрут експедиції, — думав він. — Уже нема чого летіти до зірки Ван-Маанена. Я піду в короткий рейс, щоб повернутись на Землю. Треба побачити тих… Так, вони розумні… розумні… Я повернусь на Землю. І сюди ще повернусь… Усі, хто відлітає в космос, беруть із собою жменьку землі. Так, звичайно, я візьму її звідси”.

Він став навколішки, дістав хустку і акуратно поклав у неї кілька грудочок землі, шматочок асфальту, жмуток жовтих цупких травинок. Потім підвівся і швидко, не оглядаючись, попрямував до майданчика, де стояв його орнітоптер.

Юнак бачив усе з вікна центрального будинку ракетодрома. Він стояв у неосвітленій кімнаті біля широкого вікна і дивився вниз. Зненацька він відчув, як до горла підкотилося щось важке.