Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович - Страница 34

Володимир Степанович поминув двері моєї кімнати, мовчки, все ще із загадковим виразом на обличчі, попрямував до батькового кабінету. «Батько приїхав!» — радісно подумав я, але мене випередила Єржі.

— Золтан! — вигукнула вона і повисла на шиї у високого дебелого чоловіка. З-за розсипаного волосся дівчини на мене поглянули усміхнені очі Чанаді.

Ми сиділи під черешнями в солярії, пили каву, яку приготувала Єржі. Порцелянова чашечка в руках Чанаді здавалася наперстком, він обережно брав її двома пальцями.

Щойно я спробував поговорити з матір'ю, щоб сказати їй про приїзд гостя. З'єднавшись з інститутом, я побачив на екрані грізного на вигляд дядечка з бородою. Не підводячи голови від паперів, він буркнув: «Оксана Петрівна годину тому вилетіла до Севастополя. Повернеться увечері. А що?» Вгледівши мене, бородань раптом вигукнув дзвінким молодим голосом: «Ти — Ігор? Правда ж, Ігор? Стій, не роз'єднуйся, хочу тебе спитати…» Я скорчив кислу гримасу і роз'єднався. Знаю, про що він збирався питати.

— Не турбуйся, до вечора похазяйнуємо самі, — заспокоїв мене Володимир Степанович. — Та й нашому гостеві треба відпочити з дороги.

Чанаді покрутив головою.

— Що ви, професоре. Яка може бути втома після польоту з Будапешта. Не встиг оглянутися, як опинився у вашому аеропорту.

— Але ви подолали не одну тисячу кілометрів учора та позавчора, — сказав Володимир Степанович. Чанаді щиро здивувався.

— Невже це написано на моєму обличчі?

— Бачите, мій дорогий інспекторе, відгадувати — не тільки обов'язок вашої служби, — усміхнувся професор. — Медицина також здатна дещо кумекати. Саме на вашому обличчі так і написано: ви перебували в польоті близько доби.

Чанаді жартома підняв руки.

— Здаюся, здаюся! Але я справді не стомився. Та й Ігореві, бачу, не терпиться розпочати серйозну розмову. Я вгадав, Ігоре?

— Вгадали, Золтане Йосиповичу. Без вас я не зможу до кінця зрозуміти багато чого. Що сталося з місіонером Ларсеном? Коли я у порту Хармю сказав англійському репортерові про зникнення Ларсена та про те, який вантаж він прихопив із собою, репортер од страху почав заїкатися. Наступного дня зарубіжна преса захлиналася в паніці. Потім з'явилося офіційне повідомлення: «Заява сина доктора Вовченка з приводу контейнера з бактеріями, вивезеного невідомо куди, відповідає дійсності. Однак підстав для тривоги немає». Як же так?

— В опублікованій заяві уряду Сені-Моро все було правильно, — кивнув Чанаді. — Щоб з'єднати події в один ланцюг, нам доведеться поглянути трохи назад.

Після того, як ти та Єржі зникли, в газеті, що видається в Пері, було надруковано замітку про вибух вертольота над джунглями в районі боліт. Там згадувалося і про тебе. Ось від цієї замітки і потяглася вервечка… Вірніше, ще одна вервечка, — продовжував Чанаді. — Бо перша повела до Ларсена трохи раніше, в той час, як на лівобережжі Вачуайо мисливці підібрали смертельно пораненого молодого індіянина. Ти сказав журналістам, що його звали Чульпаа — Гостре Око. Як видно, хлопець був сміливою людиною. Пройти понад триста миль через джунглі — це справжній подвиг… Помираючи, Чульпаа встиг сказати трохи більше, ніж про це повідомили потім у газеті. Він уже не мав сили пояснити, звідки прийшов, з чиїх рук вирвався. І все ж в останню хвилину життя хлопець назвав якогось білого, людину, невисоку на зріст, в якої начебто розсічене вухо. Чульпаа твердив, що зустрів цього чоловіка в лісі і той підступно накинувся на нього, ударив чимось важким по голові. Поліція Пері свідомо не допустила розголосу цих свідчень індіянина, щоб не сполохати вбивцю. Прикмети, вказані Чульпаа, швидко навели на слід злочинця. Ним виявився місіонер Гуго Ларсен.

У мене були добрі стосунки з тамтешньою поліцією, мене поінформували про підозрілого місіонера. І раптом саме від цього Ларсена надходить радіограма про трагічний випадок з вертольотом! Такий збіг обставин насторожував. Я домовився з поліцією, щоб Ларсена поки що не чіпали. Треба було простежити за ним, з'ясувати, які в нього зв'язки. Одне слово, навколо протестантської місії ми розставили сіті. В цім ділі багато допомогли індіяни. Ларсена вони давно недолюблювали.

Спершу місіонер нічим не виказував себе. Сидів тихцем у будинку на болоті, його електрокатер зрідка з'являвся на Вачуайо. Та одного разу мені доповіли: пізно увечері біля місії приземлився мікроелектроліт типу «Колібрі», забрав Ларсена і зник. Десь опівночі машина повернулася, висадила місіонера і знову щезла в західному напрямку. Тепер відомо, що то був один із звичайних польотів агента Брендорфа в лігво фашистів. А в той час ми, звичайно, цього не знали.

Через кілька днів — нове донесення. Місіонер придбав квиток на пасажирський літак, що вирушав у Сполучені Штати. Мій колега, із сеніморців, полетів тим же рейсом, що й Ларсен.

Як подорожував місіонер — не так важливо, скажу лишень, що він майже без пригод прибув до невеликого міста на півночі Америки. Чимось особливим місто не відзначалося, щоправда, було заповнене офіцерами та солдатами — там розташована велика військово-повітряна база.

Ларсен одразу ж накинув оком на молодого майора, командира екіпажу надзвукового ракетоносця. Вдаючи з себе безтурботного моряка-гультіпаку, який щедро сіє грішми, Ларсен, ніби випадково, познайомився в кафе з льотчиком. Кілька вечорів вони допізна засиджувалися за пляшкою віскі й вели розмови. Ларсен мав щось своє на думці, обробляючи американського офіцера.

Треба віддати належне Джіму Кетлі, так звали того майора, він виявився порядною людиною. Якось після чергової вечері в кафе місіонер попрямував до готелю, а мій колега перестрів Кетлі і викликав його на відверту бесіду в присутності двох місцевих поліцейських. То була дуже цікава бесіда!

Очі Чанаді весело заіскрилися. З його дальшої розповіді між льотчиком та його співрозмовниками відбувся приблизно такий діалог:

— Майор Кетлі, як ви поставитесь до того, щоб поділитися з нами змістом ваших розмов із своїм новим приятелем?

— З приятелем? Гм… То такий приятель, що я йому незабаром з великою насолодою розквашу пику!

— Чому ж — незабаром? Вам ніхто не заважав зробити це навіть сьогодні.

— Е, ні! Спершу я хочу поглянути на сувенір, що його збирається підкинути мені цей тип.

— Ви з ним про щось домовилися?

— Так, домовилися. Я йому сказав, що за двадцять тисяч можу жбурнути з літака під час польоту не тільки якийсь там огризок олівця, а й його самого.

— Нам дуже шкода, містер Кетлі, але вам доведеться потримати кулаки в кишенях.

— Значить, цьому типові пощастило… Добре, хлопці. Ближче до діла. Вам треба знати, з якою пропозицією звернувся до мене товстун з надірваним вухом? Ви підоспіли вчасно. Щось і мені не подобається ця історія, від неї чимось смердить…

Майор Кетлі, продовжував Чанаді, розказав, що йому обіцяно чималу суму за досить дивну послугу. Вночі з 10 на 11 серпня його ракетоносець мав здійснювати патрульний політ. Кетлі, нібито помилково, мусив відхилитися від курсу й заглибитися в повітряний простір Радянського Союзу. Над прикордонним районом радянської території майор повинен викинути з ракетоносця маленьку штуковину, не більшу від звичайного олівця чи авторучки. Оце й усе. «Сувенір» разом з чеком на двадцять тисяч доларів Ларсен вручить льотчикові напередодні польоту.

На хвилину Золтан Чанаді замовк. У Володимира Степановича було напружене похмуре обличчя. Єржі широко розкритими очима дивилася на брата.

— Невже… той самий контейнер? — вихопилося в мене.

— Той самий. З бактеріями «С-17», — кивнув Чанаді. 

— З олівець завбільшки… А я думав, контейнер — це щось таке…

— Звичайна металева капсула, що розкривається від удару об землю. Такий собі безневинний циліндрик, його можна затиснути у кулаці, носити в кишені… Тобі, Ігоре, краще відомо, як у фашистському звіринці виникла група змовників та чому вони намагалися прискорити здійснення варварських планів Брендорфа. А для нас у ті дні свідчення майора Кетлі були несподіванкою. Тож з місіонера ми вже не спускали очей, розуміючи, що це не просто кримінальний злочинець. Він закінчив переговори з льотчиком і негайно вирушив назад, на узбережжя Вачуайо. Після повернення Ларсена було перехоплено шифровку, відправлену його радіостанцією невідомому адресатові. В депеші мовилося: «Пташка може сісти на моєму дереві». Як і першого разу, електроліт «Колібрі» узяв на борт Ларсена поблизу місії і щез у тумані. Такі машини не розраховані на далекі рейси. Не було сумніву, що Ларсен на «Колібрі» приземлиться десь у джунглях Сені-Моро.