Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович - Страница 21

Займаючись розслідуванням у Бразілії та в Парагваї, Ердштейн провів там майже два роки і добув цікаві документи та фотографії. «Я п'ять разів пролітав над просікою, — розповідає Ердштейн, — бачив групи людей у темній формі, вони тримали на повідках вівчарок. Без сумніву, то була не форма парагвайської армії. Одяг не відрізнявся від обмундирування колишніх військ СС, це видно на збільшених фото, які я зробив з літака під час повітряних розвідок. Коли пілот знижувався над загадковою просікою, нас зустрічали кулеметним вогнем з бліндажів, що розташовані навколо казарм. Я зрозумів, що під нами не якесь там кишло контрабандистів, а військовий табір, який посилено охороняється».

Детектив натрапив на слід Бормана, але пробратися до його лігва не зміг, писалося далі в газеті. Ердштейн розповів про трагічну загибель кількох своїх агентів, які намагалися ближче «познайомитися» з поселенням нацистів у лісах Латинської Америки.

«Я ліквідував Йозефа Менгеле, цього доктора-вбивцю, — каже Ердштейн, — саме тому мені доводиться остерігатися. Я змушений був покинути джунглі, не виконавши завдання спіймати відомих злочинців-нацистів. Замість того щоб полювати далі на Бормана та його спільників, я сам став «дичиною», за якою ходять «мисливці», і тепер переховуюся в Лондоні».

Ось звідки брало початок лігво Брендорфа…

Одного я не міг втямкувати. Якщо й раніше було відомо про те, що на землі причаїлися фашистські недобитки, злочинці, то чому ж люди не вдарили на сполох? Чому вони ще тоді, в минулому столітті, не стерли на попіл бандитське кубло?..

Я з острахом запитав:

— Що ж він затіває, мамо?

Вона зупинилася, поглянула мені в очі.

— Ігорочку, ти з книг знаєш про таких віком, як сам, хлопців і дівчат, вони колись давно жили й боролися проти фашизму. Вони свідомо йшли на смерть і на тортури, бо розуміли, що фашисти несуть людству загибель. Молодь того часу добре усвідомлювала небезпеку, що нависла над землею, і це надавало їй сил та мужності. Іспанська комуністка Долорес Іббарурі свого часу сказала: краще умерти стоячи, аніж жити на колінах. Я хочу, щоб ти зрозумів, сину… Щоб ти знав усе і був готовий до будь-яких несподіванок, що можуть спіткати нас. Ми з тобою потрапили в пекельну кухню. Тобі не треба пояснювати, що таке генетичний код спадковості. А втім, у школі ти не дуже полюбляв біологію, хімію…

— Не дуже полюбляв, але… Я пам'ятаю дещо. Здається, француз Ламарк понад двісті років тому зробив припущення, що перший живий організм на землі виник з неживої матерії. Пізніше було виявлено: віруси та живі клітини мають у своєму складі основне — нуклеїнові кислоти та білки. Нуклеїнові кислоти, їх ще називають ДНК та РНК, неначе запрограмовують порядок розташування білкових сполук, тобто надають живим формам тих чи інших особливостей. Ще в минулому столітті вчені-мікробіологи розшифрували цей генетичний код.

— Так, то було велике відкриття. Відтоді людина успішно поліпшує живі види, покращує їх, усуває з них шкідливе; зникають тяжкі захворювання, середній вік людини становить нині майже сто років. Та це досягнення науки, як і чимало інших, має дві сторони медалі — чорну і світлу. Брендорф скористався з чорної. В лабораторіях його підземелля виведено нову культуру «С-17» — бактерії, що блискавично розмножуються й здатні за неймовірно короткий час знищити все живе — людей, тваринний світ, рослинність. Цю страхітливу зброю Брендорф готується пустити в хід.

— Але ж він і сам загине, навіщо ж йому…

— В тому й суть, що не загине. Тримаючи в руках генетичний код «С-17», можна міняти структуру смертоносних бактерій, то посилювати їх дію, то знешкоджувати їх. Спільники Брендорфа сконструювали радіоелектронну апаратуру, за її допомогою бактерії «С-17» на будь-якій відстані нейтралізуються, миттю позбавляються нищівної сили. Як каже фрейлейн Труда, Брендорф називає себе «диригентом смерті». Вона любить побазікати, з її слів можна уявити собі ось таку картину. В якомусь районі земної кулі, обраному з примхи Брендорфа, зненацька, за добу чи, може, за годину, вмирають люди, щезають усі форми життя, залишається лише гола пустка, камінь, метал. Продемонструвавши в дії бактеріологічну зброю, «диригент смерті» тут же наказує ліквідувати свою аспидну «армію», не допускаючи поширення бактерій далі по планеті. Але паніка, жах, розгубленість уже посіяні. Над планетою, як меч Дамокла, нависла примара знищення, спустошення. Брендорф на це й розраховував. Страхаючи новими атаками бактерій, він диктує людству свою волю. Неважко догадатися, що саме вимагатиме авантюрист: те, чого свого часу не дали здійснити кривавому Гітлеру — володарювання над світом. Одним фрейлейн Труда невдоволена: вона вважає, що Брендорф занадто повільно веде підготовку до наступу. Як на Труду, то «С-17» вже сьогодні слід «випустити на волю»…

Я слухав матір, а перед очима попливли знайомі квартали далекого рідного міста. Знайомі і разом з тим якісь чужі, невпізнанні, неначе пронісся над ними зловісний ураган. Нерухомо застигли тротуари-ескалатори, смоляна темінь загусла в широких вікнах, сірими неживими острівцями видніються розлогі тераси, дахи, де ще вчора буяли квіти, зеленіли солярії. Як обвуглені, стоять безлисті дерева на тужливо-мертвих дніпровських берегах, лиш курява здіймається вітром і осідає на безлюдні пляжі, на дороги, на безплідні ниви. Над містом, над землею, де вже не існує життя, сходить байдуже, безрадісне сонце; куди не глянь — тільки два кольори: чорнота і багрянець пожеж… А з тієї чорноти, з диму та кіптяви виступає постать у мундирі із свастикою. Вона крокує над свинцевим степом, над громаддям спорожнілих будинків та палаців, тінь від неї повзе по землі, накриваючи мертві тіла людей. Тінь «диригента смерті».

Я відчув у собі наростаючий жах, стримуючи його, не підпускаючи до серця, видихнув:

— Все одно цей фашист не всидить у своїй схованці! Брендорфа викурять звідси разом із його бактеріями. Коли того вечора батько розмовляв із Чанаді… вони говорили про те, що в порту Хармю потай розвантажувалося всяке обладнання. Чанаді знає багато дечого, він догадується, що в джунглях не все гаразд…

Мати обняла мене за плечі.

— Я не хотіла приховувати правду від тебе. Людині легше боротися, коли вона бачить, яка перед нею небезпека. Ще не пізно запобігти лихові. Для обстрілу бактеріями віддалених пунктів землі Брендорфу потрібні спеціальні снаряди. Він гарячково будує ракетний полігон. Це той самий тунель, в якому тебе примушували працювати разом з індіянами. Раніше ніж за рік закінчити будівництво неможливо. Щоб виграти час і встигнути з полігоном, Брендорф будь-що хоче загородити людям шлях у джунглі. Він добре розуміє, що освоєння сельви призведе до загибелі його кубла. Схованка фашистів тільки тому й існувала протягом десятиліть, що тропічні ліси цього краю не чули людського голосу. Як тільки сюди прибудуть робітники, нетрі оживуть, і Брендорфу настане кінець. Тому він і задумав примусити батька згорнути роботу експедиції і заявити, начебто джунглі не виправдали сподівань. Ти добре зробив, відмовившись писати листа. Батько не з тих, хто піддається на шантаж, тож нехай Брендорф знає, що й син доктора Вовченка не з боягузів.

— Мамо, вони й тебе примушували написати батькові?

— Спочатку пробували. Потім побачили, що марно стараються.

— А фрейлейн Труда… Мамо, де ти з нею зустрічалася?

— Яз нею працюю.

— Ти? З нею?

— Не лякайся, хлопчику, — заспокоїла мати. — Працювати я погодилася тільки заради того, щоб хоч чим-небудь допомогти дітям, маленьким індіянам. Малюків забирають у матерів і віддають Труді. На виховання, — з притиском мовила вона. — Індіяни майже не бачать своїх дітей, вони не знають… — Ніби схаменувшись, мати додала скоромовкою: — Я біля малечі за няню. Беззахисні чорноокі хлопчики та дівчатка ростуть без батьківської ласки. Їх тримають у двоповерховому будинку під бляхою, в пальмовім гайку. То і є «інтернат», в якому порядкує фрейлейн з пов'язкою на оці.