Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 92

Краєвид не змінювався, вони пливли через море піску, важка машина плавно погойдувалася, рухаючись поперек згорблених, східчастих дюн, весь час з тією самою швидкістю. Інженер збільшив газ, але ними відразу ж почало кидати, гусениці пронизливо скрипіли, ніс машини стрибав з однієї дюни прямо на верхівку іншої, на мить заривався в неї, викидав важкі хмари піску, й кілька разів ним сипнуло аж усередину.

При швидкості в п’ятдесят кілометрів підкидання припинилося. Так вони проїхали дві з лишком години.

— Мабуть, він таки мав рацію, — сказав Інженер і трошки змінив курс на південний захід.

Наступна година їзди не принесла ніяких змін, і вони ще раз повернули, рухаючись тепер уже точно на південний захід. Позаду залишилося сто сорок кілометрів.

Колір піску потроху змінювався — з майже білого, дуже сипкого, який підіймався за машиною довгим, клубливим хвостом, він став червонястим і важчим, менше курів і, викинений гусеницями вгору, зразу ж опадав. Відстань між дюнами збільшилася, вони дедалі нижчали. Час від часу мелькали гілки засипаних кущів. Удалині з’явилися невиразні, маленькі плямки — вони лежали трохи збоку від напрямку, в якому їхав Захисник. Інженер звернув до них. Вони швидко збільшувалися, і через кілька хвилин уже можна було розгледіти прямовисні плити, що підіймалися з піску, схожі на рештки якогось муру чи стін. Інженер пригальмував і в’їхав між нахилені, роз’їдені іржею плити, які творили наріжні кути. Велика кам’яна брила лежала посередині й перепиняла дорогу. Захисник задер ніс, без зусиль подолав перешкоду, і вони опинилися ніби в тісній вуличці — крізь щілини й просвіти між деякими плитами виднілися й інші руїни, усі посічені глибокими горизонтальними смугами ерозії. З кам’яних руїн виїхали на вільний простір. Знову з’явилися дюни, але всі вони були щільні, немовби спресовані, й зовсім не куріли. Місцевість поволі западала, Захисник спускався пологим схилом, далеко внизу бовваніли тупі оцупки скель і знову білясті контури руїн. Похилість скінчилася, і Захисник по дну всіяного плямистими кругляками яру виїхав на протилежний схил, який тягнувся аж до самісінького обрію, гусениці вже зовсім не в’язли, грунт був твердий, з’явилися перші пласкі купи заростів, майже чорних дерев, тільки під низьким сонцем вони просвічували вишневим кольором, немовби їхні листочки-пухирці були наповнені кров’ю. Ще далі, на південний захід, зарості ставали вищими й де-не-де перетинали дорогу; Захисник уперто продирався крізь них; гусениці грузли майже до половини, але він усе одно, здавалось, не сповільнював швидкості; тисячі пухирців лопалися при цьому з глухим, неприємним тріском, з них бризкала липка темна рідина, яка розмазувалася по керамітовій обшивці, і незабаром весь корпус аж по саму башточку був забризканий нею, наче рудо-брунатною фарбою.

Спідометр показував двохсотий кілометр, сонце вже торкалося західного обрію, видовжена величезна тінь машини гойдалася, вигиналася й дедалі розтягувалася. Зненацька під Захисником щось різко заскреготало, він на секунду аж наче піднявся, а тоді провалився в щось, що розбризкувалося з протяжним хрускотом. Інженер загальмував, проте машина прокотилася ще кільканадцять метрів, перш ніж зупинилася. В широкій, уторованій серед заростів колії люди побачили розплющені вагою Захисника шматки іржавої конструкції, перемішаної з потрощеними рештками кущів. Поїхали далі — й знову налетіли, цього разу однією гусеницею, на зарослі зверху бородавчастими кущами уламки решіток, зігнутих ажурних важелів, діряві металеві листи; Захисник перемелював усе це на маленькі шматки гусеницями, перемішував з рідиною, яка сочилася з полопаних грон, на скреготливе місиво; по якомусь часі стіна заростів піднялася ще вище, огидний скрегіт і писк іржавого брухту припинилися, чорнувате бадилля, з бородавчастими потовщеннями, яке билося об броню, раптом розступилося на обидва боки, і Захисник в’їхав у глиб просіки завширшки з кільканадцять метрів; по другий її бік темніла така сама стіна заростів, як та, крізь яку вони продерлися. Інженер розвернувся на місці, і вони поїхали просікою, що спускалася вниз; глинистий грунт був утрамбований, його вкривали мулисті патьоки, які свідчили про те, що колись тут текла вода.

Просіка весь час міняла напрямок, іноді половина величезного, пурпурового, сліпучого сонячного блиску поставала навпроти машини, іноді вона ховалася за поворотом, і тільки криваві спалахи пробивалися крізь чорнильні зарості, які підіймалися вгору на два-три метри; дорога звужувалася, уклон зростав; раптом люди побачили весь велетенський диск сонця на заході — під ними, на кількасот метрів унизу, розкинулася величезна барвиста долина.

У глибині її палала поверхня води, відбиваючи червінь сонця. Берег озера, нерівний, укритий плямами чорних заростів, був штучно укріплений, утиканий машинами на широко розставлених ногах; ближче, майже під самісінькою кручею, на краю якої різко зупинився Захисник, неправильною мозаїкою вздовж ясних смуг розходилися будівлі, ряди струнких щогл завбільшки з сірничину; щогли яскраво блищали; внизу панував жвавий рух, навсібіч повзли колони сірих, білястих і брунатних цяток, вони переміщувалися, подекуди утворювали концентричні скупчення й знову розходилися видовженими стрічечками; при цьому вся ця густо заселена територія безперервно зблискувала дрібними іскорками, немовби мешканці десятків будинків невтомно відчиняли й зачиняли вікна, на які падали сонячні промені.

Лікар захоплено вигукнув:

— Генрику, тобі пощастило! Нарешті щось нормальне, звичайне життя. І який спостережний пункт!!!

Ще не докінчивши фразу, він перекинув ноги через борг відкритої башточки.

Інженер зупинив його:

— Зачекай. Бачиш сонце? Воно зайде через якихсь п’ять хвилин, і ми вже нічого не побачимо. Треба зняти всю цю панораму на плівку і то якомога швидше, інакше не встигнемо.

Хімік уже витягував з-під сидіння камеру, товариші допомогли йому швидко насадити найбільший телеоб’єктив, схожий на трубу пищалі; поспішаючи, вони кидали штативи просто на грунт, Інженер тим часом розмотав бухту нейлонового каната, закріпив кінець за край башточки, кинув моток понад носом Захисника й зіскочив униз.

Лікар і Хімік підняли штативи й побігли до краю урвища; Інженер наздогнав їх з обома кінцями каната в руці, підтягнув його й застрахував обох, причепивши ї& до поясів карабіни.

— Ще звалитесь униз від надмірного захвату! — сказав він.

Сонячний диск занурювався в палаючі води озера, коли вони встановили камеру; квапливо зашурхотів механізм подачі стрічки, і великий об’єктив зазирнув у долину. Лікар укляк, підтримуючи передні ніжки штатива, які стояли на самісінькому краю урвища. Хімік приклав око до візира й скривився.

— Страшенно сліпить! — крикнув він. — Подай-но бленди!

Інженер чимдуж помчав до Захисника, за хвилину повернувся з найбільшою заслінкою, і вони почали поквапно знімати. Сонячний диск уже наполовину сховався за обрій. Інженер розмірено водив камерою ліворуч і праворуч; Хімік іноді зупиняв його, спрямовував об’єктив на пункт, де в маленькій рамці візира помічав надто жваву циркуляцію плямок і фігурок, працював трансфокатором, змінюючи фокусну відстань. Лікар усе ще стояв навколішках, камера тихенько вуркотіла; одна котушка стрічки вже скінчилася, її швидко замінили й почали знімати на другу. Вже тільки маленький шматочок сонячного диска виднівся над темною водою, коли об’єктив опустився аж на самий низ, спрямований у точку найжвавішого руху. Лікар, нахилившись над урвищем, висів на натягнутому канаті — інакше не можна було б знімати. Він бачив під собою рудуваті зморшки глинистої стіни — залиті тьмяним багрянцем призахідного сонця, вони круто спадали вниз. На останніх метрах другої котушки червоний диск, погас, небо ще було повне світла, але рівнину й озеро вже повила блакитно-сіра тінь — крім спалахів іскорок, там нічого не було видно.

Лікар устав, схопившись за канат. Камеру несли втрьох, обережно, наче скарб.

— Як, по-твоєму: щось вийшло? — запитав Хімік Інженера.