Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 25

Вона безпорадно похитала головою.

— Все якось так… довкола…

— Не розумію…

— Неначе не тільки в мені, але й далі, так якось… Я не можу навіть пояснити.

Мені бракує слів…

— Мабуть, це тобі сниться, — кинув я ніби знехотя й з полегкістю зітхнув. — А тепер давай вимкнемо світло, й до ранку в нас не буде ніяких прикрощів, а вранці, якщо нам дуже захочеться, придумаємо собі нові. Гаразд?

Гері простягла руку до вимикача. В кімнаті стало темно, я ліг на захололу постіль, відчув тепле дихання Гері і обняв її.

— Міцніше, — прошепотіла вона. І, помовчавши, додала: — Крісе!

— Що?

— Я люблю тебе.

Мені хотілося закричати.

Ранок був червоний. Велетенський сонячний диск висів низько над обрієм. На порозі лежав лист. Я розірвав конверт. Гері була в душовій, я чув, як вона щось наспівувала. Час від часу вона вихилялася звідти, обліплена мокрим волоссям. Я підійшов до ілюмінатора і прочитав:

«Кельвін, справи кепські. Сарторіус за рішучі дії. Він сподівається, що йому вдасться дестабілізувати нейтринні системи. Для дослідів йому потрібна невелика кількість плазми як вихідного будівельного матеріалу витворів F. Він пропонує, щоб ти вирушив у розвідку і набрав трохи плазми в контейнер. Роби, як вважаєш за потрібне, але постав мене до відома про свій намір. У мене немає щодо цього ніякої думки. Здається, в мене взагалі вже нічого немає. Я волів би, щоб ти це зробив, хоча б тому, що після цього ми зрушимо з місця, хай навіть формально. Інакше залишиться тільки позаздрити Г.

Щур.

P. S. Нізащо не заходь до радіостанції! Це ти ще можеш для мене зробити. Краще подзвони».

У мене стиснулося серце, коли я читав цей лист. Я уважно перебіг його очима ще раз, потім порвав і клапті викинув у раковину. Відтак почав шукати комбінезон для Гері. Це було жахливо. Точнісінько як минулого разу. Але вона нічого не знала, інакше не зраділа б так, коли я їй сказав, що мушу вирушити в недалеку розвідку за межі станції й прошу її супроводити мене. Ми поснідали в маленькій кухні (Гері знову насилу проковтнула кілька шматочків) і пішли до бібліотеки.

Перш ніж виконати доручення Сарторіуса, я хотів переглянути літературу з проблем поля і нейтринних систем. Я ще не уявляв собі, з якого боку до цього братися, але твердо вирішив контролювати його роботу. Мені спало на думку, що цей неіснуючий нейтринний анігілятор міг би визволити Снаута й Сарторіуса, а я перечекав би «операцію» разом з Гері десь зовні — наприклад, у літальному апараті. Якийсь час я сидів над великим електронним каталогом, ставлячи йому запитання, на які він або відповідав, викидаючи картку з лаконічним написом: «У бібліографії не значиться», або пропонував мені заглибитися в такі нетрі спеціальних фізичних праць, що я не знав, з якого боку до них підступитись. Мені чомусь не хотілося залишати це велике кругле приміщення з гладенькими стінами, в які було вмонтовано шухляди з безліччю мікрофільмів та електронних записів. Розташована в самісінькому центрі станції, без жодного ілюмінатора, бібліотека була найбільш ізольованим приміщенням усередині сталевої шкаралупи. Хто знає, чи не тому мені було тут так добре, незважаючи на те, що мої пошуки досі не дали жодних наслідків? Я никав по великому залу, поки нарешті опинився перед велетенським, аж до самісінької стелі, стелажем, забитим книжками. Це зібрання мало досить сумнівну цінність, і його тримали тут, очевидно, тільки як данину пам’яті й поваги до піонерів досліджень планети Соляріс. На полицях стояло близько шестисот томів — уся класика предмета, починаючи з монументальної, хоч значною мірою й застарілої вже дев’ятитомної монографії Гізе. Я знімав ці томи, такі важкі, що їх ледве втримувала моя рука, й нехотя гортав, присівши на підлокітник крісла. Гері теж знайшла собі якусь книжку — через її плече я прочитав кілька рядків. Це була одна з тих небагатьох книжок, які залишилися тут від першої експедиції й колись належали мало не самому Гізе — «Міжпланетний кухар»… Бачачи, з якою увагою Гері вивчає кулінарні рецепти, пристосовані до суворих умов космонавтики, я мовчки заглибився в читання товстенного фоліанта, що лежав у мене на колінах. Праця «Десять років досліджень Соляріуса» вийшла в серії «Соляріана» випусками від четвертого до тринадцятого, а тепер чергові випуски нумеруються чоторизначними цифрами.

Гізе не був наділений надто великою фантазією; а втім, ця риса може тільки зашкодити дослідникові планети Соляріс. Мабуть, ніде уява і вміння швидко створювати гіпотези не становлять такої небезпеки, як тут. Зрештою, на цій планеті все можливе. Неправдоподібні описи форм, які створює плазма, все-таки досить точні, хоч здебільшого їх неможливо перевірити, бо Океан дуже рідко повторює свої еволюції. Того, хто спостерігає їх уперше, вони вражають передусім велетенськими розмірами й чужим усьому земному характером; якби вони відбувалися у значно менших масштабах, у якійсь маленькій калюжі, їх, напевне, витлумачили б як ще один «вибрик природи», прояв випадковості й сліпої гри сил. Те, що пересічність і геніальність однаково безпорадні перед невичерпною розмаїтістю соляріанських форм, теж не полегшує спілкування з феноменами живого Океану. Гізе не був ні тим, ні тим. Він був просто класифікатором-педантом і належав до породи тих людей, у кого за зовнішньою байдужістю криється невичерпна, всепоглинаюча пристрасть до праці. Поки міг, він намагався все описувати, а коли йому не вистачало слів, придумував нові поняття, часто невдалі, які не відповідали суті змальовуваних явищ. А втім, жоден термін не передає суті того, що діється на планеті Соляріс. Її «городерева», «довгуни», «грибовища», «мімоїди», «симетріади» й «асиметріади», «хребетники» й «спритуни» звучать неймовірно штучно, однак вони дають бодай якесь уявлення про Соляріс навіть тим, хто, крім невиразних фотографій та дуже недосконалих фільмів, не бачив нічого. Певна річ, і цей сумлінний класифікатор не раз грішив необачністю. Людина постійно висуває гіпотези, навіть якщо вона дуже обачна, навіть якщо й зовсім не здогадується про це. Гізе вважав, що саме «довгуни» і є вихідною формою, і зіставляв їх з побільшеними багато разів і нагромадженими одна на одну припливними хвилями земних морів. А втім, той, хто гортав перше видання його праці, пам’ятає, що спочатку він, натхнений геоцентризмом, так і називав їх — «припливами». З такого визначення можна було б посміятися, якби воно не свідчило про безпорадність його автора. Адже ці утворення, — якщо вже шукати їм аналогії на Землі, — своїми розмірами перевершують великий колорадський каньйон і змодельовані у масі, яка у верхньому шарі має драглисто-пінисту консистенцію (причому ця піна застигає гігантськими, крихкими фестонами, мереживом з велетенськими вічками, а деяким дослідникам вона навіть видавалася «скелетистими наростами»), а під поверхнею переходить у дедалі пругкішу субстанцію, мов скорочений м’яз, але м’яз, який незабаром, на глибині кільканадцятьох метрів, перевершує твердість скелі, хоч і далі зберігає свою еластичність. Поміж напнутими, мов шкіра на спині потвори, стінами, за які вчепилися «скелетики», на багато кілометрів тягнеться сам «довгун» — утворення зовні самостійне, схоже на велетенського пітона, який проковтнув цілі гори і тепер мовчки їх перетравлює, час від часу надаючи своєму по-риб’ячому сплюснутому тілу повільних коливних рухів. Але такий вигляд «довгун» має тільки згори, з борту літального апарата. Якщо ж до нього наблизитися настільки, що обидві «стіни ущелини» здіймуться на сотні метрів вище за апарат, «тулуб пітона» стане розпростертим аж до горизонту обширом, в якому плазма рухається з такою запаморочливою швидкістю, що створюється враження застиглого циліндра. Спершу здається, що це, сліпуче поблискуючи на сонці, обертається слизиста, сіро-зеленкувата маса, та коли апарат зависає над самісінькою поверхнею Океану (а краї «ущелин», де ховається «довгун», скидаються, на гірські хребти обабіч геологічної западини), видно, що маса ця рухається за набагато складнішим принципом. Тут є і концентричні кола, і перехресні течії темніших струменів, і дзеркальні поверхні, що відбивають небо й хмари; іноді тут гуркочуть виверження змішаного з газами напіврідкого середовища. Поступово починаєш розуміти, що під тобою центр дії сил, які підтримують підняті до неба драглисті стіни, котрі поволі застигають у кристали. Однак те, що очевидне для спостерігача, не таке просте для науки. Скільки років тривали палкі суперечки з приводу того, що саме відбувається в надрах «довгунів», мільйони яких мандрують по безмежних просторах живого Океану. Вважалося, що це якісь органи чудовиська, що в них відбувається обмін речовин, процеси дихання і травлення, і тільки запилені бібліотеки знають, що іще. Кожну з цих гіпотез зрештою вдавалося спростувати тисячами нелегких, а іноді й небезпечних досліджень. А йдеться ж тільки про «довгунів», про форму, по суті, найпростішу, найстійкішу (вони існують усього кілька тижнів — явище на Солярісі унікальне).