Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 13

— Бідолашна. Ти прийшла мене провідати, еге ж? — промовив я і трохи злякався, бо голос мій пролунав так щиро, а кабіна, й Гері, і все довкола здавалося таким реальним, як тільки можна собі уявити.

Який пластичний сон! Мало того, що він кольоровий, — я ще бачу на підлозі багато речей, яких учора, лягаючи спати, навіть не помітив. «Коли прокинусь, — подумав я, — треба буде перевірити, чи справді вони тут лежать, чи тільки сняться мені, як і Гері…»

— І довго ти ще збираєшся отак сидіти?.. — запитав я й відзначив подумки, що говорю тихо, наче боюся, що мене хтось почує. Ніби можна підслухати те, що відбувається уві сні!

Тим часом сонце трохи підбилося вгору. «Непогано, — подумав я. — Коли я лягав спати, був червоний день, потім мав настати голубий і тільки після нього — другий червоний. Не міг же я безтурботно проспати цілих п’ятнадцять годин. Отже, це, без сумніву, сон!»

Заспокоївшись, я уважно придивився до Гері. Світло падало на неї ззаду: промінь, який пробивався крізь шпарку в завісці, золотив оксамитовий пушок на її лівій щоці, а вії відкидали на обличчя довгу тінь. Вона була чарівна. «Ти ба, — майнуло мені в голові, — який я скрупульозний навіть уві сні: і рух сонця помічаю, і те, що ямочка в Гері там, де її ні в кого немає, — нижче кутика здивованих губів». І все ж таки я волів, щоб це якнайшвидше скінчилося, бо мені треба було братися до якоїсь роботи. Я міцно стулив повіки, намагаючись прокинутися, але раптом почув рипіння й миттю розплющив очі. Гері сиділа поруч на ліжку й пильно дивилась на мене. Я усміхнувся їй, і вона також усміхнулася й схилилася наді мною, Перший поцілунок був легкий, зовсім дитячий. Я цілував її довго. «Хіба можна так поводитись уві сні?» — подумав я. Але ж це навіть не зрада її пам’яті, бо це мені сниться вона, вона сама! Досі такого зі мною ще ніколи не траплялося… Ми обоє все ще мовчали. Я лежав горілиць; коли Гері підводила обличчя, я міг зазирнути в її маленькі, просвітлені сонцем ніздрі, які завжди були барометром її настрою: кінчиками пальців я обвів мочки її вух, порожевілих від моїх поцілунків. Не знаю, що мене так непокоїло; я весь час переконував себе, що це сон, однак серце моє тривожно стискалося.

Я весь напруживсь, щоб підхопитися з ліжка, проте був готовий до того, що мені це не вдасться — вві сні ми дуже часто не владні над власним тілом, воно немовби паралізоване або й зовсім чуже; я гадав, що прокинуся від цього зусилля, однак не прокинувсь, а просто сів на ліжку, звісивши ноги на підлогу. «Нічого не вдієш, доведеться додивитись цей сон до кінця», — вирішив я, проте мій гарний настрій розвіявся остаточно. Мене пойняв страх.

— Чого ти хочеш? — запитав я.

Голос мій пролунав хрипко, і я відкашлявся.

Машинально почав мацати босими ногами капці, та перш ніж згадав, що їх тут немає, так забив пальця, що аж засичав від болю. «Ну, тепер це скінчиться!» — задоволено подумав я.

Проте нічого не змінилося. Гері відсунулась, коли я сів. Плечима вона сперлася на бильце ліжка. Плаття на ній ледь-ледь посмикувалося під соском лівої груді в такт биттю серця. Вона дивилася на мене спокійно, з цікавістю. Я подумав, що непогано було б прийняти душ, але відразу ж зметикував, що душ, який сниться, не може розбудити.

— Звідки ти тут узялася? — запитав я.

Гері підняла мою руку й почала гратися нею, підбиваючи її знайомим жестом, підкидаючи й ловлячи мої пальці.

— Не знаю, — відповіла вона. — А ти хіба не радий?

І голос був такий самий низький, і тон неуважний — вона говорила так завжди, немовби думки її в цей час були десь далеко; через те мені іноді здавалося, що Гері не думає ні про що взагалі, а іноді — що вона просто нічого не соромиться, бо до всього приглядається з ледь помітним подивом в очах.

— Тебе… хтось бачив?

— Не знаю. Я просто прийшла. Хіба це так важливо, Крісе?

Вона все ще гралася моєю рукою, але обличчя її враз збайдужіло. Вона нахмурилася.

— Гері…

— Що, любий?

— Як ти довідалася, що я тут?

Вона збентежено всміхнулася. В неї були такі темні губи, що, коли вона їла вишні, на них не видно було й знаку.

— І сама не знаю. Смішно, еге ж? Ти спав, коли я ввійшла, але я тебе не розбудила. Не хотіла тебе будити, бо ти злюка. Злюка й зануда. — У такт своїм словам Гері жваво підкидала мою долоню.

— Ти була внизу?

— Була. Я втекла звідти. Там холодно.

Вона випустила мою руку. Лягаючи на бік, труснула головою, щоб відкинути волосся, і глянула на мене з тією ледь помітною усмішкою, яка колись мене страшенно дратувала, аж поки я зрозумів, що кохаю її.

— Але ж… Гері… ти… — пробелькотів я й, нахилившись над нею, підняв короткий рукав її плаття.

Над схожим на квітку знаком від щеплення віспи червонів маленький слід уколу. Хоч я й сподівався його побачити (бо все ще мимохіть дошукувався бодай якоїсь логіки в тому, що тут діялося), мене обсипало морозом. Я торкнувся пальцем цієї ранки від уколу, що снилася мені роками і я зі стогоном прокидався на збитій постелі, завжди в тій самій позі — скрутившись клубком, — так, як лежала Гері, коли я знайшов її захололою. Певно, уві сні я намагався заподіяти собі те саме, що заподіяла вона, немовби хотів таким чином виблагати в її пам’яті прощення чи принаймні бути поряд з нею в ті останні хвилини, коли вона вже відчула дію ін’єкції й повинна була злякатися того, що скоїла. Адже Гері боялася навіть звичайнісінької подряпинки, не зносила ні болю, ні крові й ось тепер зважилася на таке, залишивши п’ятеро слів на листівці, адресованій мені. Листівка лежала серед паперів у моєму гаманці, і я постійно носив її при собі. Вона була вже заяложена, потерта на згинах, та й не мав сили розстатися з нею, раз у раз повертаючись до тієї хвилини, коли Гері писала її, й до того, що вона повинна була тоді відчувати. Я переконував себе, що Гері хотіла все це зробити тільки жартома, щоб налякати мене, але доза виявилася надто великою. Друзі запевняли мене, що все було саме так або що Гері вчинила це під впливом хвилинної слабості, викликаної депресією, раптовою депресією. Однак ніхто не знав, що? я сказав їй за п’ять днів до того. І, щоб завдати їй ще більшого болю, почав пакувати свої речі. А вона, коли я пакувався, спитала на диво спокійної «Ти розумієш, що це означає?..» Я вдав, що не розумію, хоча розумів усе дуже добре. Я вважав Гері боягузкою й сказав їй про це — а тепер вона лежала поперек ліжка й пильно дивилася на мене, немовби не знала, що це я її вбив.

— І це все, що ти вмієш? — запитала вона.

Кабіна була червона від сонця, волосся Гері полум’яніло; вона глянула на свою руку, намагаючись збагнути, чому я так довго її розглядаю, а коли я опустив долоню, притулилася до неї холодною гладенькою щокою.

— Гері, — хрипко мовив я, — це неможливо…

— Та годі вже тобі!

Очі в неї були заплющені, повіки тремтіли, чорні вії торкалися щік.

— Де ми, Гері?

— У нас.

— А де це?

Одне її око на мить розплющилося й знову заплющилось. Вона полоскотала віями мою долоню.

— Крісе!

— Що?

— Мені так гарно з тобою.

Я сидів над нею, не ворушачись. Потім підвів голову й побачив у дзеркалі частину ліжка над умивальником, розкуйовджене волосся Гері й свої голі коліна. Я підтягнув ступнею один з напіврозплавлених інструментів, які валялися на підлозі, і підняв його вільною рукою. Край інструмента був гострий. Я приклав його до стегна над тим місцем, де рожевів напівкруглий симетричний шрам, і ввігнав у тіло. Мене пронизав різкий біль. Я дивився на великі краплі крові, які скочувалися по стегну й тихо скапували на підлогу.

Але марно. Страшні думки, які снували в моїй голові, ставали дедалі виразнішими.

Я вже більше не переконував себе: «Це сон», бо давно перестав у нього вірити. Тепер я думав: «Треба захищатись». Я глянув на Гері, на її спину, яка під білим платтям плавно переходила в лінії стегон, на босі ноги, які вона звісила з ліжка. Я простяг до них руку, обережно взяв рожеву п’ятку й провів пальцями по ступні.